Хоча, поки-що в Україні офіційно не дано старт виборчій кампанії, але вже українське суспільство активно готується до осінніх виборів у Верховну Раду. В зв’язку з цим хотілося б звернути увагу всіх тих, хто займається політикою і просто українських громадян на деякі аспекти виборчих кампаній. До написання цієї статті мене підштовхнули ряд матеріалів у ЗМІ, в яких нарікають на пасивність української громади, не патріотичність і готовність виїхати за межі України назавжди (серед молоді таких – 42%). Що ж призвело до таких настроїв в суспільстві, коли більшість виборців не довіряють нікому серед політиків? Я, особисто, брав безпосередню участь в усіх виборчих кампаніях, починаючи з 1991 року, і бачив все те, що відбувалося під час цих виборчих кампаній.
Найбільш «ідеалістичними» вибори були в 1991 році. В Україні панували всезагальне піднесення і патріотичні настрої серед населення, всі були в очікуванні суттєвих змін в українському суспільстві. Серед патріотично налаштованих українців панували романтичні настрої. Треба сказати, що до цього доклали немало зусиль своїм блудословством тодішні рухівські лідери типу Драча, Павличка і Яворівського, які на численних мітингах і вічах, котрі проводилися тоді по всій Україні, проголосили гасло «Злагода». Як зараз пам’ятаю віче на Софійському майдані після ланцюга злуки від Києва до Львова, яке відбувалося ввечері. Платформа вантажної машини слугувала за імпровізовану трибуну. Ось на неї піднімаються тодішні «проводирі нації» – Драч, Чорновіл, Павличко, Яворівський та інші. І що ж почув багатотисячний натовп людей, які зібралися на Софійському майдані: «Ми тепер стали незалежною державою і повинні все старе, що було між нами відкинути і забути всі образи, несправедливість і таке інше. Для нас всіх в Україні зараз найголовніше – це злагода». І так кожний оратор закінчував свою промову закликом до злагоди. І над майданом у відповідь неслося багатотисячне скандування: « – Злагода! Злагода! Злагода!...».
Поки ми кричали по майданах «Злагода» п’ята колона, яка сиділа вже на валізах і думала – куди дременути з України, побачила, що їй нічого не буде за скоєне за роки свого «керування» в Україні, зайняла всі ключові посади в Україні і почався «дерибан» нашої економіки. Запитання: «Невже так багато треба було мізків, щоб не розуміти що треба було робити в першу чергу?». За прикладами не треба було ходити далеко. В країнах колишнього соцтабору перше, що зробили – це люстрація! Пострадянська влада в Україні на смерть перелякалася від того, що робилося в сусідніх країнах, особливо в Польщі і Румунії. Поляки викидали з вікон бувших радянських службовців, а румуни взагалі розстріляли сім’ю Чаушеску.
І тоді вийшов на політичну арену «хитрий лис» Кравчук. Завдання, яке поставив перед ним ЦК Компартії України – це випередити події, які назрівали в Україні. Отут і знадобилася головному ідеологу Компартії України Спілка Письменників, в керівництві якої засіли кадебісти і «сексоти». Саме з ініціативи СПУ і постав Народний Рух України за перебудову, метою створення якого було очолити народні маси і водити їх манівцями, щоб пригасити запал до боротьби. Цьому сприяли в подальшому і розколи в так званих демократичних партіях, які були вміло інспіровані тими ж самими «сексотами». Дивлячись на таке, люди зневірювалися в подальшій боротьбі. Передчуваючи закиди опонентів, що я все це вигадав, хочу завірити шановну громаду, що про технологію створення Народного Руху і виконавців цього задуму мені розповів відставний кагебіст, який вже на пенсії. В душі він залишився сином свого народу, і хоч таким чином захотів допомогти, щоб в майбутньому ми не робили помилок.
І так від виборів до виборів проукраїнські сили все більше здавали свої позиції, а владу в Україні, на всіх її щаблях все більше посідали чужинці, які поприймали такі виборчі закони, що простому українцеві до влади не пробитися. І коли вже здавалося, що ми ніколи вже не піднімемося, прийшли вибори 2004 року і Помаранчева революція. Вона сколихнула не тільки Україну, а і увесь демократичний світ. Безпосереднім учасником цих подій я був і бачив все на свої очі. Я бачив одухотворені обличчя людей і очі, багато очей, в яких світилися радість і рішучість, надія і любов. За ті кілька днів, що я був на Майдані з’явилася Віра в нашу Перемогу! І не зважаючи на те, що ідеали Майдану були зраджені помаранчевими «вождями», я тоді побачив – Україна і українці непереможні! Але для цієї Перемоги треба зробити вагомі і неупереджені висновки з усієї попередньої боротьби, як для політиків так і для всіх українців.
Відомо, що Україна 70 років була в Радянському Союзі, в колоніальній залежності від Росії. СССР за своєю суттю був жорсткою тоталітарною системою. В такій тоталітарній імперії все знаходилося під контролем секретних спецслужб. На підприємствах – заводах і фабриках, в держустановах люди розбивалися на групи (трійки, п’ятірки і т. д.). Кожна група закріплювалася за «сексотом», який доповідав «компетентним» органам про неблагонадійних. Такі «сексоти» займалися і брудною роботою: підкидали компромати у вигляді забороненої літератури і листівок, провокували на відвертість, розповідаючи анекдоти про радянську владу, і хто на це «вівся», ним відразу цікавилося КДБ. Як тільки Радянський Союз почав валитися, всій цій армії донощиків була дана команда вступати в усі громадські організації і партії, які тоді почали утворюватися, і не просто вступати, а бути самими активними. З відстані років все стало таким зрозумілим і очевидним, а тоді, в 1989 році, я щиро любив Україну і абсолютно нічого не розумів у політиці і таких було багато. Образно кажучи, я тоді ходив в рожевих окулярах, всі хто розмовляв українською мовою були для мене патріотами України. А якщо людина надягала ще й вишиванку та й знала пісні січових стрільців і УПА, то така людина дуже виростала в моїх очах ( про такі пісні я навіть і не чув і не знав). Тільки, починаючи з 1994 року, коли Рух почав розколюватися і почалася гризня серед його членів, як в центрі так і на місцях, я почав задумуватися чому так відбувається, і що ці люди не можуть поділити.
Висновок перший:
Якщо ми хочемо створити потужну проукраїнську силу, яка здана взяти владу в Україні, треба беззастережно відкинути всю цю «стару гвардію». Повинна прийти у політику нова генерація молодих, талановитих і амбітних людей, які збираються жити і творити для України, ростити тут своїх дітей і хочуть, щоб вони жили в сучасній багатій і незалежній українській Україні.
Висновок другий:
Всім відомо, що попередня влада все зробила для того, щоб люди у нас більше не вірили нікому з політиків. Щоб повернути довіру людей треба, щоб ті хто йде в політику були максимально чесними і відкритими для людей. Зрозуміло, що в таких політиків не повинно бути ніяких гріхів за собою. В попередні виборчі кампанії всі партії, від лівих до правих, відносилися до людей, які працювали на виборах, як до одноразового засобу (покористувалися і викинули), після виборів про таких людей відразу забували, що є неправильним. Робота з людьми повинна бути не від виборів до виборів, а на постійній основі.
Висновок третій і головний:
Якщо ми дійсно хочемо збудувати сильну і незалежну Україну, з потужною економікою і розвиненим суспільством всі політики, які переймаються долею і майбутнім України, повинні сісти за загальноукраїнський круглий стіл і затвердити такі постулати:
1. Ми живемо на Богом даній українській землі і нам нічого ділити, бо вона в нас одна.
2. Ми є одна велика українська Родина і ми всі рівні перед Богом. Найменша біда когось із нас – це і моя біда. Якщо хтось з українців живе бідно і в злиднях – це є ганьбою для всієї української Родини.
3. Бути українцем і жити в Україні – це велика честь для кожного з нас.
4. Українська мова дана нам Богом і це найбільше багатство кожного українця.
Якщо українська громада прийме такі постулати за основу свого буття, тоді ми будемо мати Вічну Україну і вона зможе встояти в сучасному глобалізованому Світі!
Микола Заремба, м. Павлоград
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/02/blog-post_18.html
Найбільш «ідеалістичними» вибори були в 1991 році. В Україні панували всезагальне піднесення і патріотичні настрої серед населення, всі були в очікуванні суттєвих змін в українському суспільстві. Серед патріотично налаштованих українців панували романтичні настрої. Треба сказати, що до цього доклали немало зусиль своїм блудословством тодішні рухівські лідери типу Драча, Павличка і Яворівського, які на численних мітингах і вічах, котрі проводилися тоді по всій Україні, проголосили гасло «Злагода». Як зараз пам’ятаю віче на Софійському майдані після ланцюга злуки від Києва до Львова, яке відбувалося ввечері. Платформа вантажної машини слугувала за імпровізовану трибуну. Ось на неї піднімаються тодішні «проводирі нації» – Драч, Чорновіл, Павличко, Яворівський та інші. І що ж почув багатотисячний натовп людей, які зібралися на Софійському майдані: «Ми тепер стали незалежною державою і повинні все старе, що було між нами відкинути і забути всі образи, несправедливість і таке інше. Для нас всіх в Україні зараз найголовніше – це злагода». І так кожний оратор закінчував свою промову закликом до злагоди. І над майданом у відповідь неслося багатотисячне скандування: « – Злагода! Злагода! Злагода!...».
Поки ми кричали по майданах «Злагода» п’ята колона, яка сиділа вже на валізах і думала – куди дременути з України, побачила, що їй нічого не буде за скоєне за роки свого «керування» в Україні, зайняла всі ключові посади в Україні і почався «дерибан» нашої економіки. Запитання: «Невже так багато треба було мізків, щоб не розуміти що треба було робити в першу чергу?». За прикладами не треба було ходити далеко. В країнах колишнього соцтабору перше, що зробили – це люстрація! Пострадянська влада в Україні на смерть перелякалася від того, що робилося в сусідніх країнах, особливо в Польщі і Румунії. Поляки викидали з вікон бувших радянських службовців, а румуни взагалі розстріляли сім’ю Чаушеску.
І тоді вийшов на політичну арену «хитрий лис» Кравчук. Завдання, яке поставив перед ним ЦК Компартії України – це випередити події, які назрівали в Україні. Отут і знадобилася головному ідеологу Компартії України Спілка Письменників, в керівництві якої засіли кадебісти і «сексоти». Саме з ініціативи СПУ і постав Народний Рух України за перебудову, метою створення якого було очолити народні маси і водити їх манівцями, щоб пригасити запал до боротьби. Цьому сприяли в подальшому і розколи в так званих демократичних партіях, які були вміло інспіровані тими ж самими «сексотами». Дивлячись на таке, люди зневірювалися в подальшій боротьбі. Передчуваючи закиди опонентів, що я все це вигадав, хочу завірити шановну громаду, що про технологію створення Народного Руху і виконавців цього задуму мені розповів відставний кагебіст, який вже на пенсії. В душі він залишився сином свого народу, і хоч таким чином захотів допомогти, щоб в майбутньому ми не робили помилок.
І так від виборів до виборів проукраїнські сили все більше здавали свої позиції, а владу в Україні, на всіх її щаблях все більше посідали чужинці, які поприймали такі виборчі закони, що простому українцеві до влади не пробитися. І коли вже здавалося, що ми ніколи вже не піднімемося, прийшли вибори 2004 року і Помаранчева революція. Вона сколихнула не тільки Україну, а і увесь демократичний світ. Безпосереднім учасником цих подій я був і бачив все на свої очі. Я бачив одухотворені обличчя людей і очі, багато очей, в яких світилися радість і рішучість, надія і любов. За ті кілька днів, що я був на Майдані з’явилася Віра в нашу Перемогу! І не зважаючи на те, що ідеали Майдану були зраджені помаранчевими «вождями», я тоді побачив – Україна і українці непереможні! Але для цієї Перемоги треба зробити вагомі і неупереджені висновки з усієї попередньої боротьби, як для політиків так і для всіх українців.
Відомо, що Україна 70 років була в Радянському Союзі, в колоніальній залежності від Росії. СССР за своєю суттю був жорсткою тоталітарною системою. В такій тоталітарній імперії все знаходилося під контролем секретних спецслужб. На підприємствах – заводах і фабриках, в держустановах люди розбивалися на групи (трійки, п’ятірки і т. д.). Кожна група закріплювалася за «сексотом», який доповідав «компетентним» органам про неблагонадійних. Такі «сексоти» займалися і брудною роботою: підкидали компромати у вигляді забороненої літератури і листівок, провокували на відвертість, розповідаючи анекдоти про радянську владу, і хто на це «вівся», ним відразу цікавилося КДБ. Як тільки Радянський Союз почав валитися, всій цій армії донощиків була дана команда вступати в усі громадські організації і партії, які тоді почали утворюватися, і не просто вступати, а бути самими активними. З відстані років все стало таким зрозумілим і очевидним, а тоді, в 1989 році, я щиро любив Україну і абсолютно нічого не розумів у політиці і таких було багато. Образно кажучи, я тоді ходив в рожевих окулярах, всі хто розмовляв українською мовою були для мене патріотами України. А якщо людина надягала ще й вишиванку та й знала пісні січових стрільців і УПА, то така людина дуже виростала в моїх очах ( про такі пісні я навіть і не чув і не знав). Тільки, починаючи з 1994 року, коли Рух почав розколюватися і почалася гризня серед його членів, як в центрі так і на місцях, я почав задумуватися чому так відбувається, і що ці люди не можуть поділити.
Висновок перший:
Якщо ми хочемо створити потужну проукраїнську силу, яка здана взяти владу в Україні, треба беззастережно відкинути всю цю «стару гвардію». Повинна прийти у політику нова генерація молодих, талановитих і амбітних людей, які збираються жити і творити для України, ростити тут своїх дітей і хочуть, щоб вони жили в сучасній багатій і незалежній українській Україні.
Висновок другий:
Всім відомо, що попередня влада все зробила для того, щоб люди у нас більше не вірили нікому з політиків. Щоб повернути довіру людей треба, щоб ті хто йде в політику були максимально чесними і відкритими для людей. Зрозуміло, що в таких політиків не повинно бути ніяких гріхів за собою. В попередні виборчі кампанії всі партії, від лівих до правих, відносилися до людей, які працювали на виборах, як до одноразового засобу (покористувалися і викинули), після виборів про таких людей відразу забували, що є неправильним. Робота з людьми повинна бути не від виборів до виборів, а на постійній основі.
Висновок третій і головний:
Якщо ми дійсно хочемо збудувати сильну і незалежну Україну, з потужною економікою і розвиненим суспільством всі політики, які переймаються долею і майбутнім України, повинні сісти за загальноукраїнський круглий стіл і затвердити такі постулати:
1. Ми живемо на Богом даній українській землі і нам нічого ділити, бо вона в нас одна.
2. Ми є одна велика українська Родина і ми всі рівні перед Богом. Найменша біда когось із нас – це і моя біда. Якщо хтось з українців живе бідно і в злиднях – це є ганьбою для всієї української Родини.
3. Бути українцем і жити в Україні – це велика честь для кожного з нас.
4. Українська мова дана нам Богом і це найбільше багатство кожного українця.
Якщо українська громада прийме такі постулати за основу свого буття, тоді ми будемо мати Вічну Україну і вона зможе встояти в сучасному глобалізованому Світі!
Микола Заремба, м. Павлоград
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/02/blog-post_18.html
Немає коментарів:
Дописати коментар