Пам’яті Боріса
Дубіна (1946–2014)
Однією з багатьох прогалин україністики, що їх наочно
продемонстрували надзвичайні події минулого року, є неадекватне
концептуальне й аналітичне ставлення до сучасного українського націоналізму.
Панівний підхід, який звужує націоналізм до політичних
організацій, що самі називають себе націоналістичними, а поширеніші, проте менш
помітні вияви цього явища розглядає в рамцях націєтворення та національної
ідентичности, виявився непридатним для відстеження нинішнього процесу
увиразнення та радикалізації націоналізму і
еліт, і мас. Фактично науковці й далі здебільшого розглядають український
націоналізм як «вірування меншини», якщо
скористатися відомим окресленням
цього явища в книжці Ендрю Вілсона, що простежувала події перших років
незалежности. Тож вони не припускають, що
внаслідок націєтворення, яке стимулювала державна незалежність, націоналізм
могли засвоїти більшість пострадянських українців, бодай у поміркованій чи
«банальній» формі (маю на увазі
концептуальне розрізнення «гарячого» й «банального» націоналізмів у Майкла Біліґа,
коли націоналізм першого типу активно обстоює національні інтереси, а другий
непомітно відтворює їх). Але після двох десятиліть
незалежности це засвоєння стало очевидним під час народного повстання
проти байдужої та нездарної держави, а згодом її поставторитарного
переродження, ускладненого зовнішньою аґресією.
Щоби посприяти заповненню
цієї прогалини, послухаюся поради Франка Сисина, який у рецензії на
Вілсонову книжку пропонує розглядати український націоналізм як «складну
картину ідентичностей, розмаїтих світоглядів і політичних організацій», де
слід відокремлювати «проблеми та позиції, якими переймається вся Україна, від
тих, що ними цікавляться лише невеликі групи населення». У виданій
п’ятнадцять років тому книжці «Український націоналізм у незалежній
Україні» я спробував описати український націоналізм останніх радянських і
перших незалежницьких років, зосередивши увагу на ідеологіях і політичній
діяльності еліт, але вказуючи також на їх зв’язок із настроями й ідентичностями
мас. Ця подвійна орієнтація ґрунтувалася на поширеному (західному) академічному
розумінні націоналізму як, з одного боку, «почуття й ідеології відданости
нації та її інтересам», а з другого — «намагання підтримувати
національну ідентичність за допомогою політичної дії» (згідно з
означенням у «Словнику політичної думки» Роджера Скрутона). Спираючись на той
давній аналіз, у цій статті я розглядаю основні зміни на різних рівнях
українського націоналізму, зумовлені Евромайданом і подальшим втручанням Росії
в Криму й на Донбасі.
Я й далі зосереджуватимуся на
дискурсі, проте звернуся передусім не до ідеологічних брошур чи політичних
програм, як п’ятнадцять років тому, а радше до постів у Фейсбуку, де нині
зазвичай висловлюють і фіксують ідеології та відчуття. Такий підхід дає
змогу проаналізувати відмінності й еволюцію поглядів різних більш-менш
відомих і впливових людей, а потім зіставити їх із соціологічно
виявленими вподобаннями всього населення чи окремих великих
груп. В обох випадках я розглядатиму не лише ті висловлювання, що
безпосередньо стосуються нації та її гаданих інтересів, а й ті, де
національна ідентичність є тільки тлом.
Моє припущення полягає в тому, що
нові теми, гасла, символи й моделі поведінки, в яких виявляється
сучасний український націоналізм, виникли з політичної активности в
Києві та інших великих містах, а потім поширилися на більші маси
людей, на яких вплинули дискурси груп активістів і ті інституції, в
яких вони діяли. Це поширення, якому дуже посприяли масові
протести й російська аґресія, демонструє вплив ідеологій і дій невеликих
груп на настрої та ідентичності широких мас, а отже, виявляє міцний
зв’язок між двома рівнями націоналізму.
Я зосереджуюся на фейсбукових
постах обмеженої кількости відомих активістів і доповнюю їх широко
розтиражованими дописами менш відомих користувачів, особливо під час
російського вторгнення, яке підштовхнуло багатьох раніше амбівалентно
налаштованих людей чітко виявити свою національну ідентичність. У виборі
відомих активістів різних відтінків українського націоналізму для
систематичного ретроспективного розгляду їхніх постів від перших днів
протестів я керувався передусім власними спостереженнями за спілкуванням у
Фейсбуку, на Майдані та інших «майданчиках»
суспільно-політичної діяльности. Аналіз структуровано за кількома
важливими темами, які опинялися у фокусі обговорення на певних етапах
недавньої історії українського націоналізму. Попри неминуче спрощення
складних процесів, така організація уможливлює виділити нове на тлі
вже усталеного.
Утікаючи
з пострадянського Мордору
Коли 21
листопада 2013 року в Києві та багатьох інших містах України спалахнули
протести у відповідь на раптовувідмову тодішнього президента Віктора Януковича
від проголошеного наміру підписати угоду про асоціяцію з Европейським Союзом,
більшість учасників не сприймали їх
у національних, а тим паче етнічних
термінах. Протестувальники
вважали, що цей крок закриває Україні «двері до Европи», а отже, «краде в
українського народу майбутнє». Вони трактували свій вихід на Майдан головно
як боротьбу за демократію та краще життя, моделлю якого для них
віддавна була Европа. Інакше кажучи, вони бачили себе радше громадянами,
аніж українцями (хоч би в якому значенні). Прагнення до Европи
відбилося в назві кампанії протесту — Евромайдан, —яка також відрізняла новий
протест від Помаранчевої революції 2004 року, що вперше прославила Майдан
на весь світ. Цивільна та цивілізаційна орієнтація протестів стала очевидною в
постах відомих інтелектуалів та громадських активістів у Фейсбуку,
які, відповідно, поставилися насторожено до ідей і гасел відверто
націоналістичних учасників, зокрема членів «Свободи». Як одна з трьох
партій у складі парламентської опозиції до режиму Януковича «Свобода» не могла
стояти осторонь резонансних акцій проти політики режиму, але її дії (чи
навіть сама присутність) здавалися ліберально налаштованим активістам не
зовсім сумісними із проголошеною метою: домогтися европейської інтеґрації
України.
Масштаб і спрямування протестів
суттєво змінилися після того, як у ніч на 30 листопада «Беркут» силою
розігнав і жорстоко побив проевропейських демонстрантів. Протестувальникам
тепер ішлося не лише про асоціяцію, але й про покарання винних
у побитті і дедалі більше — про відставку Януковича як
високопосадовця, відповідального за їхні дії. Ці зміни відбилися в
поступовому відкиданні префікса «евро» в назві кампанії. Утім,
протест залишався переважно громадянським. Етнографічне дослідження
Ольги Онух і Тамари Марценюк протягом першого місяця протестів виявило
поєднання ідеалістичного прагнення до свободи й прав людини з
прагматичнішими вимогами економічної безпеки та зняття візових обмежень на
поїздки до західних країн.
Водночас
протест мав істотний, хоч і непомітний націоналістичний
вимір. Моральна настанова «не дозволити їм бити наших дітей» несла націоналістичну
конотацію, адже націю тут сприймали як одну велику родину. Урочистий
ритуал щогодинного виконання національного гімну всією громадою на Майдані
не тільки демонстрував громадянську відданість демонстрантів, а й
утверджував їхню рішучість як «українців» перемогти в боротьбі з
невизначеними «ворогами». У хвилини, коли загони міліції наступали на
Майдан і демонстранти співали гімн задля піднесення бойового духу, вороги
набирали конкретних обрисів, проте в інших випадках вони могли бути
не тільки всередині країни, а й за її межами. Цей ритуал допомагав не лише
уявляти нову демократичну націю, що бореться з тиранією, а й утверджувати
гімн як один із її визначальних символів. Так само посилилися
демонстрування та значення національного прапора, особливо тому, що
більшість учасників не належали до жодних партій і, відповідно, нетримали
партійних прапорів. Піднесення ролі національних символів сприяло
ще більшій популярності українського націоналізму, який тим самим ставав
менш банальним, хоча не обов’язково менш інклюзивним.
Не менш важливо, що позірно
прагматичне прагнення «жити в нормальній европейській демократичній державі»
припускало однозначний — хай і не завжди чітко сформульований —
геополітичний та ідеологічний вибір. Уже 28 листопада, ще до того, як
Майдан приголомшливо розрісся на початку грудня, донецький журналіст Денис
Казанський (що писав також під псевдонімом Станіслав Кметь) стверджував,
що виразна кількісна та «якісна» перевага спонтанних проевропейських
протестів над інспірованими «згори» проросійськими доводить, що найздоровіша
й наймолодша частина українського суспільства прагне особистісної свободи, а не
царя, конституції, а не батога, прав, а не диктатури. Вибір між асоціяцією
з ЕС та інтеґрацією з «постсовєтським клубом диктаторів», як відомо,
насамперед цивілізаційний, а вже потім економічний. І цей
вибір українське суспільство вже зробило.
Ба більше, той факт, що прихильники
постсовєтської інтеґрації були в середньому набагато старші, ніж
поборники европейського вибору, правив для Казанського за чіткий доказ, що
«совєтські програли боротьбу за [молоде] покоління» (Дурдом,
28.11.2013).
Коли стало
зрозуміло, що путінський режим намагається застосувати свій вплив на
Януковича, щоб перешкодити Україні наблизитися до Европи, неґативне ставлення
прозахідних протестувальників до Росії виразно посилилося. 22 грудня, за тиждень після того, як
Янукович вирушив до Москви, аби підписати угоду про багатомільярдний
кредит, що його чимало людей розглядали як Путінову спробу тісніше
прив’язати Україну до Росії, київський поет і перекладач Андрій Бондар
написав у Фейсбуку:
Ми
знаємо, що жодного «третього шляху» для України немає. Тільки Європа. Як
принципи і цінності передусім. Тобто, тут у нас — «Європа або смерть».
Ми маємо об’єднавчу ідею. Вона конкретна, як ніколи: втеча з
пострадянського Мордору.
Наскільки можна судити, на той
час у більшости протестувальників це неґативне ставлення поширювалося
тільки на російське керівництво, але не на весь російський народ. Але
це змінилося кілька місяців по тому, коли стало очевидно, що більшість
росіян підтримують свого президента, принаймні в тому, що стосується
України.
Немає коментарів:
Дописати коментар