Українська національна ідея

Українська національна ідея – дороговказ подальшого поступу держави суть Української національної ідеї була чітко і лаконічно сформульована практикою життя наших пращурів від доісторичних часів до моменту його руйнації «європейськими цивілізаторами» і визначалася одним словом – гармонія. Гармонійними були стосунки людей з довкіллям, стиль родинного та соціального життя, політична система і т.д.

Успішність розвитку будь-якої держави зумовлюється цілеспрямованим рухом у напрямку реалізації національної ідеї. Це означає, що будь-який законодавчий акт Верховної Ради, указ Президента України, чи постанова Уряду мають сприяти втіленню національної ідеї в життя. Недотримання цієї вимоги спричиняє хаотичний рух, закономірним наслідком якого є ситуація коли ми “маємо те що маємо”. Довкола визначення суті Української національної ідеї протягом останніх років триває палка дискусія.

Як нам видається, с уть У країнської національної ідеї була чітко і лаконічно сформульована практикою життя наших пращурів від доісторичних часів до моменту його руйнації «європейськими цивілізаторами» і визначалася одним словом – гармонія.

Гармонійними були стосунки людей з довкіллям, стиль родинного та соціального життя, політична система і т.д. Рудиментарна пам'ять про окремі елементи цієї системи зберігалася протягом століть серед українських селян, це і толока (коли громада будувала житло односельцям), і правило, згідно якого першою оралася і засівалася нивка вдови і сироти, і однозначно негативне ставлення селян до злодіїв і ледарів, і багато подібних прикладів.

Неухильне дотримання споконвічного Закону та звичаєвого права дозволило тогочасній праукраїнській людності не лише уникнути рабства (це відомо зі шкільних підручників історії), але й феодалізму, аж до запровадження християнства як державної релігії (про це підручники сором'язливо замовчують). Першими кріпаками на наших теренах стали монахи та монастирські послушники.

Турбота громади про знедолених (вдів, сиріт, калік, тощо) була зумовлена надзвичайною мудрістю наших пращурів: економічна рівність унеможливлює соціальну нерівність, а отже й злочинність.

Основою політичної системи було віче, яке щороку обирало або підтверджувало повноваження князя (не більше семи років поспіль), тобто княжий титул не передавався у спадок, а означав лише посаду очільника громади з відповідними повноваженнями та відповідальністю. Зазначена політична система успішно діяла (згідно “Велесової книги”) півтори тисячі років “від Кия до Аскольда”.

Головною причиною руйнації традиційного українського гармонійного суспільства стала кардинальна зміна системи соціальних цінностей. На зміну культу гармонії прийшов культ матеріального збагачення. Критерієм успішності людини стали не її високі моральні та духовні якості, а сума матеріальних статків. За часів кн. Ярослава відбулося формальне узаконення цієї реформації шляхом фактичного скасування споконвічного звичаєвого права та утвердження т.з. «Руської правди», відповідно до якої будь-який злочин отримав грошовий еквівалент, тобто злочинцю достатньо було сплатити в княжу скарбницю та «пожертвувати на храм» певну суму коштів і він отримував суспільну легітимізацію.

Саме домінування матеріального над моральним і призвело до глобальної кризи сучасної цивілізації, свідками чого ми є сьогодні. Подолання цієї кризи можливе лише шляхом зміни соціальних пріоритетів, тобто повернення українському суспільству традиційної системи цінностей, в основі якої лежить природне прагнення людини до гармонії і самовдосконалення.

Нагальні проблеми, що стоять перед Україною та шляхи їх подолання.

Україна занепадає. Це особливо рельєфно проявилося в умовах правління олігархічно-антиукраїнського режиму Януковича. На поверхні лежить стрімке погіршення життя практично всіх (крім олігархів та їх обслуги) верств української спільноти, занепадає суспільна мораль, стрімко погіршується якість освіти та охорони здоров”я, невідворотно насувається екологічна катастрофа, зумовлена як техногенними так і антропогенними чинниками. Перелік проблем, що постали перед нашою державою не має кінця краю. Проте нашою метою є не констатація цього сумного факту, а пошук реальних шляхів перетворення України на успішну країну, що своїм прикладом вказує шлях в майбутнє іншим народам Землі.

Досягти цієї мети можна лише об’єднавши зусилля усіх українців ( незалежно від етнічного походження), яким не лише не байдужа власна доля, майбутнє їхніх дітей, онуків, правнуків та далеких нащадків, але й здатних до об”єднання за для самовідданої діяльності в ім”я досягнення визначеної мети. Здійснити це в сучасних умовах нелегко, оскільки т.з. політична еліта України не пропонує чіткого бачення мети, стратегії та орієнтирів ідеалу якого прагне досягти. Оскільки існуючі партії створювалися і розбудовувалися зазвичай як лідерські, тобто «зверху», ми пропонуємо мережеву (вічову) структуру розбудови майбутньої організації – ініціативні групи, що поділяють наші погляди створюють осередки однодумців в кожному населеному пункті і координують свою діяльність через Інтернет. В разі потреби, кожен осередок делегує свого представника на загальноукраїнське віче, яке обирає лідера організації строком на 1 рік з чіткими завданнями та повноваженнями. Політичною метою громадського руху (який з часом може трансформуватися в політичну партію нового типу) є здобуття влади в Україні, як в центрі так і на місцях, з метою реалізації чітко визначених цілей.

Однозначно поділяючи думки, викладені в Декларації ініціативної групи «1 грудня» та інших громадських об’єднань, ми пропонуємо українській громадськості своє бачення деяких проблем та шляхів їх вирішення. При цьому ми не претендуємо на авторство ідей і з вдячністю сприймемо прагматичну критику, спрямовану на розвиток окремих положень нашого бачення.

Наше бачення цілей.

Оскільки досягнення зазначеної мети передбачає вирішення значної кількості задач та цілей, ми на цьому етапі обмежилися лише трьома.

1 .Економіка

Економічним підгруддям України має стати дрібний і середній бізнес та потужні сучасні підприємства керовані державним менеджментом.

Ефективність дрібного і середнього бізнесу досягається завдяки його кооперуванню та координації діяльності.

Статус підприємств, що сьогодні перебувають у власності олігархів та підконтрольних їм промислово-фінансових груп, підлягає перегляду на підставі таких ознак як законність придбання, повнота сплати податків, напрямків грошових потоків, виконання соціальних зобов’язань, модернізації виробництва і т.д. В разі виявлення порушень (а їх видно неозброєним оком), майно олігархів підлягає націоналізації з одночасною сплатою олігархами збитків заподіяних Україні. Перехід потужних підприємств у власність держави не виключає їх подальшого акціонування та продажу частини акцій новим власникам на відкритих конкурентних аукціонах (з чітко виписаними соціально-економічними, екологічними та ін. зобов’язаннями нових власників), тоді як решта акцій підлягає обміну за біржовим курсом на заощадження громадян втрачених при розпаді СРСР. В разі смерті власників заощаджень ці права переходять до їх спадкоємців.

Враховуючи, що одним з основних скарбів України є її земля, питання права власності на землю ми вважаємо принциповим. Ми переконані, що перетворення сільськогосподарських земель на товар - є неприпустимим. Відомо, що товаром може бути лише річ створена працею певного виробника. Нашу ж землю створив і передав нам у користування Бог, а отже ніхто не має права торгувати нею. Земля повинна передаватися у довічне спадкове володіння лише особам, що мають відповідну освіту, достатній досвід роботи у певній галузі сільського господарства і зобов’язалися планомірно підвищувати її родючість. Що ж робити з селянами, котрі отримали земельні паї? А нічого! Той хто вирощує на своїй землі. продукцію може й далі цим займатися, те ж стосується і осіб, які здають свої земельні паї в оренду і отримують орендну плату. Разом з тим, кожен власник землі має право будь-коли продати свій земельний наділ, проте єдиним покупцем паю має бути виключно держава в особі сільської громади . При цьому ціна землі визначається її оціночною вартістю. Завдяки такому механізму, протягом певного часу, земля безконфліктно перейде у власність сільських громад .

Що ж до форм організації сільськогосподарських підприємств, то як показує досвід розвинутих країн, найбільш успішним є фермерське господарство, що працює в умовах кооперації. До речі, вперше ідею створення фермерських обслуговуючих кооперативів запропонували близько 100 років тому наші співвітчизники. Разом з українськими емігрантами вона перекочувала за океан, а потім поширилася світами. Успішність з кооперованого фермерства як організаційної форми агробізнесу, об’єктивно зумовлена, оскільки поєднує приватний (здебільшого сімейний) бізнес з перевагами великомасштабного виробництва. Крім того, фермерство дозволить зберегти село, як колиску української цивілізації.

Запорукою стрімкого розвитку української економіки є стимулююча податкова система. За основу варто взяти , на наш погляд, скандинавську модель, яка передбачає нульову ставку оподаткування тієї частини прибутку, яка спрямовується на розширення та модернізацію виробництва. Натомість, та частина прибутку, що залишається підприємцю для особистого споживання обкладається податком до 50%. Переваги такої податкової системи є переконливими, адже вона стимулює до збільшення обсягів виробництва, підвищення його ефективності, зменшує соціально-економічні диспропорції у суспільстві і, водночас, забезпечує надходження до бюджету достатньої кількості коштів.

2 Соціальне питання

Україна, як зазначено в Конституції, є соціальною державою. Вікіпедія наголошує: «Соціальна держава – це вид держави яка в своїй діяльності прагне до загального добробуту всіх громадян, соціальної захищеності і соціальної справедливості для всіх членів суспільства. Держава та уряд зобов’язуються підтримувати та забезпечувати в законодавстві і управлінні соціальну рівність та справедливість.»

В теорії все ідеально. А в реальному житті? Чому, всупереч вимогам Конституції, Україна продовжує рух у протилежному напрямку? Відповідь на це сакраментальне питання потребує окремого глибокого наукового дослідження. Яким чином можна змінити вектор соціального розвитку країни? Об’єктивно, варіантів розвитку подій існує два – революційний або еволюційний. Який з них обере українська спільнота - не може передбачити ніхто. Проте, шанс, хоча і надто примарний, уникнути революційного вибуху все ще існує – це перемога національно та патріотично налаштованих політичних сил на майбутніх виборах.

Ключем до вирішення практично всіх соціальних проблем в Україні, на наш погляд, є створення ефективно функціонуючої системи соціальних ліфтів.

Як відомо, кожна дитина народжується талановитою, отже завданням суспільства є виявити її природні здібності і створити належні умови для їх успішної реалізації. Виявлення природної здатності дитини до певного роду суспільної діяльності досягається завдяки системному тестуванню починаючи з дошкільного віку і цю функцію держава має взяти на себе. Система освіти має бути певною мірою спеціалізованою і безоплатною.

Державні інвестиції у розвиток кожної дитини та створення умов для максимальної самореалізації юних громадян України доволі швидко будуть компенсовані їх успішною професійною діяльністю. Стимулом для професійного і кар’єрного зростання молодого покоління українців (принаймні задіяних у бюджетних установах та організаціях) має бути чітко диференційована система заробітної плати, що стимулюватиме до системного підвищення кваліфікації працівника та результатів його діяльності.

Закономірним наслідком запровадження успішно діючої загальноукраїнської системи активних соціальних ліфтів буде не лише прискорений розвиток і модернізація усіх сфер життєдіяльності нашої країни, але й формування соціально активного молодого покоління українців здатного обир ати зі свого середовища талановитих керівників держави, які доволі швидко виведуть Україну шлях поступального і гармонійного розвитку.

3. Національне питання.

Досвід країн, що здійснили карколомний стрибок від феодалізму в постіндустріальне суспільство, однозначно свідчить – в основі цього процесу лежить принцип націоналізму. Довкола цього терміну поламано чимало списів проте, як свідчить сьогоденна практика політичного життя, і дотепер однозначного трактування його не існує. На нашу думку, зводити націоналізм лише до етнічного розуміння безглуздо. По-перше, чистота етнічного походження певного індивіда - річ доволі сумнівна, оскільки за тисячі років становлення і формування сучасної української нації через наші терени проходили десятки різних етносів, збагачуючи генофонд наших пращурів (це засвідчують останні дослідження генетичної структури сучасного українського населення). По-друге, українське етнічне походження людини не є гарантією її національної самоідентифікації як українця. Прикладів – безліч: від середньовічних яничар, до сьогоденних колєсніченків та коновалюків. По-третє, існує багато прикладів, коли іноземці своєю подвижницькою діяльністю підносили нашу націю до світового визнання (чехи В. Хвойка та П. Орлик , шотландець Максим Кривоніс, шведка М. Русова і безліч інших).

Отже, національна самоідентифікація людини визначається не стільки етнічним походженням, скільки її усвідомленням належності до певної національної культури та щирого служіння інтересам цієї нації. Як відомо, культура – це мова, звичаї, традиції, історія, міти, легенди, ментальні особливості, національні символи та вірування конкретного народу. Будь-які дії, спрямовані проти зазначених складових національної культури, слід однозначно розглядати як агресію, метою якої є знищення нації – носія цієї культури.

. Кожна нація на Землі прагне до самозбереження і поступального розвитку, при цьому, якщо постає питання “ бути чи не бути ” проблема національної толерантності відпадає сама собою. Україна мусить бути національною українською державою, що піклується про збереження і розвиток лише тих націй ( крім української), які не мають метрополій здатних опікуватися ними. Це стосується кримських татар, а також караїмів, гагаузів і інших мало чисельних народів Батьківщиною яких є Україна.

В умовах глобалізації економіки, посилення міжетнічних міграційних процесів, питання збереження національної ідентичності набуває надзвичайної гостроти. Маючи за приклад сумний досвід розвинутих країн Європи, які стали жертвою мультикультуралізму, ми мусимо жорстко регламентувати перебування на нашій території не громадян України, надавати наше громадянство лише тим, хто успішно склав іспити з української мови , культури та історії України. Крім того, у законодавстві має бути прописана норма про позбавлення українського громадянства будь-якої особи, котра своїми діями чи висловлюваннями шкодить Україні та її національним інтересам.

Віктор Іванченко, кандидат економічних наук.

м. Вознесенськ, Миколаївська обл..

http://www.yatran.com.ua/articles/553.html