Всупереч
розхожій думці, сучасні представники української діаспори - зовсім не українці,
яких справжні, правобережні українці тихо ненавидять разом з Кремлем.
Про це пише львівський телеведучий публіцист
Остап Дроздов після відвідин міста канадськими "Вуйками і Стриками" в
ході Всесвітнього конгресу українців та Міжнародного конгресу діаспори.
"Українська діаспора задоволено смакує
свою діаспорність. Термін "діаспорність" нехай буде авторським
неологізмом для позначення дуже специфічної емоції, яку я спробую описати.
Діаспорніcть - це усвідомлення щастя від того, що українець - це твоя вторинна,
третинна, четвертинна ідентичність. Щастя від того, що українець - це не
головна і не перша твоя ознака", - ділиться своїми спостереженнями
Дроздов.
«Я постійно помічаю, - пише він, - що в
діаспорі дуже напоказ, дуже підкреслюють свою неукраїнськість. Вони немов
хваляться, що, крім усього іншого, в них є «український пунктик», який робить
їх цікавими особистостями в тих країнах, де є велика повага до всіляких проявів
особистості».
«Знаю одного товариша, який у 2005 році вперше
виїхав з України, а вже через два роки повернувся на канікули з таким
діаспорним акцентом, що я очманів, а довоєнні емігранти перекинулися в труні.
Знаменита (а на мій смак - потворна) мова «скрипниківців» зразка 20-х років -
ще один яскравий прояв діаспорності. Діаспорянам вкрай важливо культивувати
свою лінгвістичну відмінність від сучасних українців. Всі ці «бльоки, кляси,
два тижні тому взад, етери, спосібності, визвуки, згодження» - це не данина
праматеринській мові. Це - послідовне створення самодостатньої діаспорної
лінґвопрактики, мета якої - не бути сучасною українською. Вони легко можуть
вивчити англійську, російську, китайську - але, слухаючи сучасне українське
телебачення і читаючи сучасний український Інтернет, вони принципово не
опановують сучасну українську мову. І навіть їхні діти, народжені за кордоном
вже у 2000-х роках, все одно смакують «скрипниківку». Потім виросте цей
філософ, прилетить на Україну, і в склепі буде шукати свинячі шкурки для
холодцю. Як прабабуся заповіла», - із сарказмом зазначає публіцист.
Українцям потрібно кардинально змінювати своє
ставлення до діаспори, - переконаний Дроздов: «Інакше діаспора завжди в нашій
уяві буде хитромудрою, а всі ми - заздрісні. Діаспора - це вже не українці.
Вони назавжди висмикнуті з нашої системи координат, тому бачать лише блискучу
поверхню процесів. Вимагати від них повноправної участі в житті України - це те
ж саме, що привчати до стадного способу життя котів», - констатує автор.
Самі діаспоряни вже звикли до того, що
«діаспора - це ті, кому заздрять, кого тихо ненавидять, від кого вимагають і
кого викреслюють із заповітів»:
«Для сучасних українців діаспора - це
сукупність словоблуддя. Нещирих людей, які люблять Україну на відстані. Люблять
саме тому, що на відстані. Тому за рівнем негативної демонізації діаспора
незабаром зможе позмагатися з Кремлем: обох українці тихо ненавидять, до обох
мають купу претензій, і обом приписують міфічну силу», - підкреслює Остап
Дроздов.
Немає коментарів:
Дописати коментар