- Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Стаття 60. Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” -

понеділок, 9 червня 2014 р.

Хроніки Гідності

Як змінювались українці, Україна та Майдан упродовж останніх шести місяців.

Перша сторінка новітньої історії України – ніч із 21 на 22 листопада 2013 року. Злива, у калюжах віддзеркалюється прапор ЄС, на зображенні якого «замкнуло» екран Будинку профспілок. На майдані Незалежності – кілька сотень киян.


 Молодь, журналісти, громадські активісти й «вічні революціонери» – люди, які давно намагалися виступати проти режиму Януковича. Кілька годин тому Кабмін несподівано згорнув підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Лідери опозиції передбачувано закликали громадян вийти на вулиці. Але за три дні, лише 24 листопада. Втім, уже 21-го соцмережі зарясніли повідомленнями на кшталт «...ну, я на Майдан». Магомет сам прийшов до гори... Студент Могилянки читає вірш Андруховича з імпровізованого «броньовичка»: «Все на світі можна підняти з руїни, крім живої крові, як ми вже знаєм...» Після юнака мікрофон бере Євген Карась – лідер С14. Щось полум’яно розповідає. Вже за кілька місяців він буде в розшуку, йому світитиме 15 років (Карась тим часом питиме ранковий кефір під перевернутим портретом Януковича в одному з кабінетів давно захопленої і не раз відвойованої Київради, до якої навесні балотуватиметься). Ось Євген Нищук, майбутній міністр культури. Його промову фільмує журналіст Дмитро Прихно, усміхнений хлопець, якому за тиждень розіб’є голову «Беркут». У лютому він практично попрощається з батьками телефоном і на ту саму стареньку камеру зніматиме вже зовсім інший Майдан – вогняне пекло, над яким свищуть кулі й лунає пісня: «Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!..» 

Це будуть уже зовсім інші люди. Зовсім інша країна. І, певно, вже зовсім інший світ. Але того ще ніхто не знає...

«Батя, старайся!» 

Мирний протест. 21–30 листопада 

У перші дні «стихійного» Майдану, основна маса прихильників якого збирається лише ввечері, після роботи, на площі – ані наметів, ані якоїсь серйозної інфраструктури. Хіба що гарячий чай, пісні й парасольки, якими завбачливі люди прикривають незавбачливих. А ще лідери опозиції, змушені подеколи з’являтися перед очі киян, що взяли фальстарт. Одного вечора політики попрямують із Майдану просто в метро – роздавати листівки і просити жителів міста вийти на заплановану недільну акцію. 

Протест, кажуть, має зібрати 50 тис. осіб – тоді проігнорувати вимоги людей влада не зможе. Ніхто й гадки не має, що на вулицю вийдуть сотні тисяч. Але не почують і їх. Сутички, певна річ, трапляються. Так, увечері 24 листопада, після першого віча, активісти стикаються з «Беркутом» та сотнями «тітушків» біля будівлі Кабміну. Силовики ще не застосовують гранат, а тим більше зброї. Лише газ та кийки. І все одно кількісне співвідношення тих, хто рветься в бій, і тих, хто воліє просто спостерігати за бійкою (чи взагалі лишається на Майдані та Європейській), яскраво засвідчує: проливати кров ніхто не хоче. 

Один із опозиційних депутатів оголошує рішення штабу: йти геть від Кабміну, бо потрібно «втримати площу». На той момент Європейську. Адже саме там упродовж наступних кількох днів збиратиметься «політичний» Євромайдан – десятки тисяч протестувальників під проводом опозиції. Заглядатиме туди й «Беркут». На Майдані тим часом буде Євромайдан аполітичний – здебільшого студентський, із піснями, танцями й закликами уникати нетолерантних гасел на кшталт «Смерть ворогам!». 

У ніч із 26 на 27 листопада (чи то задля економії, адже, за чутками, до придбання Майданом власної сцени коштом Ігоря Кривецького оренда техніки обходилася дуже дорого; чи то через зневіру своїх лідерів у реальних перспективах виступів) опозиція вирішить об’єднати протести. Люди з Європейської площі прийдуть на Майдан. «Далі – аста ла віста, як кажуть у сонячних країнах», – «оптимістично», але чесно прокоментує розвиток подій один із непровладних нардепів. 

Майдан почне занепадати й, на думку багатьох, остаточно перетворюватися на «дивну дискотеку». Втім, нове життя йому дасть несподіване рішення тодішньої влади: розігнати мітингувальників, котрі, як чимало кому здавалось, незабаром і так розійшлися б... Рішення хибне і, як часто зазначають, вигідне насамперед опозиції. Однак цілком класичне для режиму Януковича, за часів котрого так само, але при меншій увазі громадськості закінчувались і врадіївський Майдан, і десятки інших акцій протесту.

«Батя, ты перестарался» 

Тримаючи оборону. 30 листопада – 19 січня 

«За п’ять хвилин друга ночі, десь між Рівним та Житомиром. Заправка працює як у годину пік. Народ заходить, справляє малу потребу, бере гарячу канапку, їде далі. На Київ. І тут не студенти, а дорослі сорокарічні дядьки. У більшості, мабуть, немає фейсбуків-твіттерів, але вони підірвались і їдуть своїми автівками. Бо їм є що втрачати. І кого втрачати. На Євромайдан їдуть сотні й тисячі. […] «Тобі п…ць, Янукович», – і це не студенти». Такий пост напише вранці 1 грудня у своєму Facebook користувач Ярема Дух – один із багатьох українців, що вирушать на віче до Києва. До столиці, яка вже повстала й вийшла на Михайлівську площу висловитися проти «йолки на крові» (адже саме необхідністю готуватися до Нового року мотивувала влада кровопролиття наприкінці листопада). Саме в ці дні суттєво зміниться соціальний склад Майдану: відтепер тут стоятимуть усі. 

Хоча чимало людей і в ці дні не підтримуватиме «наступу» на владу (на кшталт бійні на вулиці Банковій під час спроби штурму АП 1 грудня чи примусового зняття масок із бійців «Беркута» після подій під Святошинським судом 11 січня), того факту, що Майдан має реальних ворогів і повинен від них захищатись, не заперечуватиме вже ніхто. Так він почне дорослішати. А з ним і нація. 
«На Михайлівській площі, коли ми зібралися після розгону Майдану в ніч на 30 листопада, обстановка стала справді напруженою. Було очевидно, що «Беркут» готовий на будь-які дії. І покалічені хлопці та дівчата – свідчення цього, – розповідатиме в інтерв’ю Тижню Андрій Парубій. – Тому, коли ми повернулися на Майдан мільйонним маршем, почалася справді масштабна організаційна робота. Усі розуміли, що ми тут надовго, отже, треба організовувати все системно. Передусім охорону». Так, на площі з’являться перші барикади, перші сотні Самооборони, перші десятки наметів... У розпорядження протестувальників перейдуть Будинок профспілок, Жовтневий палац та захоплена 1 грудня КМДА... 

8 грудня, під час чергового віча, що дістало назву «Марш мільйона», Турчинов оголошує про початок блокування урядового кварталу. Мітингувальники вирушають туди й створюють «кордони» революції – барикади та наметові містечка біля владних будівель. Падає Лєнін. 

Утім, «падають» і нові блокпости: їх доводиться здати вже 9 грудня. «Заблокувавши урядовий квартал, ми розраховували, що на барикадах буде величезна кількість людей… Але замало протестувальників», – пояснить поразку комендант Майдану. 

Однією із ключових у цьому періоді стає ніч із 10 на 11 грудня: спроба штурму Майдану. Силовики знищують барикади й оточують площу. Тривожно гудуть дзвони Михайлівського Золотоверхого. І на допомогу тим, кого ще вчора було «замало», вирушають тисячі киян. Учасникам протесту вдається вистояти. 

22 грудня створено Всеукраїнське об’єднання «Майдан». 29 грудня Автомайдан відвідує «Межигір’я»… Життя мітингувальників у центрі столиці легким не назвеш. Утім, попри постійні сутички, лютий холод, репресії проти незгодних, вони залишаються на місці. На думку багатьох, цього не достатньо. «Майдан стоїть уже майже місяць, виходить мільйон рішуче настроєних людей, а в результаті – лише «дикі танці». Не я, а весь той мільйон скандує: «Треба діяти!» – дорікає опозиції Сашко Лірник. 

І Майдан таки народжує активну протидію. Зрозуміло це стає 16 січня 2014 року – у день, коли українці знову прокидаються «в новій країні». З порушенням процедури голосування Верховна Рада ухвалює диктаторські закони, відкриваючи й без того вторований шлях до репресій. Майдан не лякається й не розходиться. Він надягає на голови друшляки замість відтепер заборонених касок і живе звичним життям... іще аж три дні.


«Батя, мы стараемся» 

Війна. 19 січня – 21 лютого 

19 січня. Чергове віче, на яке збираються обурені новими законами люди, переростає у тривале запекле протистояння з міліцією на Грушевського. Розподіл на «мирних протестувальників» та «провокаторів» зникає остаточно. Бабусі приносять на вогненні барикади лимони та молоко: кажуть, рятує від газу. Дорослі жінки подають розібрану бруківку й розливають «коктейль Молотова». Пліч-о-пліч б’ються 17-річні хлопці та 70-річні дідусі. Так само поруч лежать у медпункті. 

22 січня, в День Соборності, гинуть перші люди: Михайло «Локі» Жизневський та Сергій Нігоян. «Святіть ножі, бо це війна…», – закликають товариші Локі в повідомленні про його смерть на сайті УНСО. 

Жертви серед протестувальників не зупиняють боїв на Грушевського. Палають шини. «Наші Крути тут», – пишуть на стінах. Нервово курять лікарі біля розтрощеного «Беркутом» медпункту. Нова кров – кожні 15 хвилин. Кулі розтрощують скло лижних окулярів... На світанку 23 січня хлопці в масках вішають на паркан бібліотеки величезний жовто-блакитний прапор. «Воля», – написано на жовтому. «…або смерть», – не додано, хоча місця ще безліч. Це й так зрозуміло.



Майдан виходить із берегів


У регіонах захоплюють обласні та міські адміністрації. Так починається активна фаза перемовин опозиції із владою. Втім, без реальних результатів. І на самому Майдані чіткішим стає розуміння, що вороття немає. «Якщо програємо – програємо все. […] Де-факто втратимо незалежність. До того ж нам нікуди відступати. Ми вже пройшли точку неповернення. Тому є один варіант – виграти, якщо хочемо вижити. Якщо хочемо жити у вільній країні. Або всіх нас посадять, принаймні активних людей. У найкращому разі. У найгіршому – знищать фізично. Зараз це зрозуміло всім», – підкреслює в інтерв’ю нашому виданню комендант КМДА Руслан Андрійко (див. Тиждень, № 5/2014). 

Уранці 18 лютого Майдан планує вирушити в «мирний наступ» – до ВР, де саме мають розглядати зміни до Конституції України і обмежити повноваження президента. У багатотисячних лавах – опозиційні народні депутати, дівчата й жінки, хлопці у краватках, які відразу після акції планують піти в офіси, сиві чоловіки і, звісно, бійці загонів Само­оборони. 

Колона дістається до ВР, де вже невдовзі починаються сутички із силовиками. Вони тривають не одну годину і швидко перекидаються на інші вулиці міста. Палають офіс Партії регіонів та вантажівки, що перегороджували прохід в урядовий квартал. Увечері займеться Майдан. Гинуть люди. Набагато більше, ніж загальновідомо: за офіційними даними, в день «Мирного наступу» лави Небесної сотні поповнять 14 осіб, одначе зниклих безвісти досі залишається близько 100. Активісти й нардепи, що були біля ВР 18-го, згодом свідчитимуть, що бачили, як силовики вивозили деформовані та обезголовлені тіла (серед бійців Небесної сотні таких ушкоджень немає). 



Ввечері 18-го влада відкрито анонсує жорстку зачистку Майдану. Із гучномовців силовиків лунає «прохання» до жінок та дітей, яких на ньому безліч. Їм пропонують покинути площу, «оскільки там відбуватиметься антитерористична операція». Провести її обіцяють на всій території України.



У місті не працює метро. Таксисти піднімають ціни до небес. Кияни з лівого берега йдуть на Майдан пішки... Вирушають на палаючу площу і люди з інших куточків України. Траси, що ведуть до столиці, влада засипає піском. Палає Будинок профспілок. Утім, Майдан стоїть. «Не бійтеся, ми безсмертні», – каже хтось зі сцени. Починається друга хвиля протестів у регіонах. Зокрема, у Львові й Тернополі штурмують будівлі силових відомств. Кияни об’єднуються й полюють на тітушків біля власних будинків. Мешканці багатьох міст стоять на блокпостах, щоб не пускати до столиці підкріп­лення для силовиків та тітушків. Лягають на залізничні колії... 

Утім, Янукович не збирається йти на поступки. На Майдані тривожно й доволі мало людей – здається, тут тільки ті, хто готовий померти. «Під час першої стрілянини протестувальників на площі було не так уже й багато. Минула ніч. День. Ну, думаю, зараз Київ повстане! Багатомільйонне місто! Тисяч двісті вийде – і буде нормально. Цієї кількості вистачить, набереться критична маса, щоб задавити «Беркут». І ніхто не вийшов... Аж поки із Західної України підтяглися люди», – вже навесні наважиться на чесність у розмові з Тижнем звільнений завдяки Майдану Віталій Запорожець. 

Вранці 20 лютого загинуть десятки людей. Майдан перетвориться на цвинтар, де лежать прикриті державними прапорами хлопці. Тут їх згодом відспівуватимуть. Головним маршем Небесної сотні назавжди стане лемківська «Плине кача» – улюблена пісня Локі, одного з перших, хто віддав життя за Україну. 

Разом із тим станеться злам системи. 21 лютого лідери опозиції підпишуть із Януковичем угоду про «врегулювання кризи в Україні». Втім, увечері після їхнього виступу на сцену вийде сотник Володимир Парасюк і оголосить, що Майдан не чекатиме дива. І якщо Янукович не піде у відставку до ранку, Самооборона почне штурм. Янукович втече. 

22 лютого ВР проголосує за його відсторонення.

«Вітя, чао!» 

Формування влади та маргіналізація вулиці. 22 лютого – ... 

Майдан потопає у квітах та свічках. Але водночас тут вирішують поточні справи й формують нову владу, принаймні умовно пропонуючи присутнім на черговому вічі кандидатів на посади міністрів. А насправді 26 лютого людей просто ставлять перед фактом. 

На сцену піднімається якийсь сот­ник. Він пояснює, що хотів би побачити біографічну довідку кожного з кандидатів на посади й почути, якими будуть їхні перші 10 кроків – інакше як їх погоджувати? І взагалі, пропонує чоловік, нумо до Ради на 10-ту ранку. Бо революцію зливають. 

«Ніхто нікого не зливає», – запевняє його інший сотник. Майдан, на якому відбудеться ще не одне віче, поволі порожніє. На місце вчорашніх бійців, більшість із яких їде додому, приходять проплачені активісти. Зокрема, не шкодує грошей на власних «воїнів світла» претендент на крісло міського голови Києва Микола Катеринчук. З’являються тут і люди несимпатичного багатьом Арсена Авакова, проти кандидатури якого на посаду міністра внутрішніх справ на вічі 26 лютого висловлювалося чимало людей, – представники Самооборони, що згодом врятують від розлюченого натовпу полковника МВС Сергія Асавелюка та начебто через непорозуміння почнуть бійку з учасниками ходи на честь Небесної сотні. 

На Майдан досі приносять квіти. Досі чорніє над серцем столиці Будинок профспілок. Утім, кияни вже не прокидаються серед ночі в холодному поту з думкою: «Чи не розганяють? Чи стоїть? Чи не треба їхати?..» В Україні закінчується революція і починається війна. Проте насправді революція не закінчується ніколи. 

І нехай із трояндами на головну площу скоро йтимуть лише на роковини загибелі хлопців, Будинок профспілок знесуть чи відреставрують, а в центрі не буде жодного намету, для кожного, хто був на Майдані й підтримував його, він триватиме завжди. Незалежно від зміни лідерів, підписання чи непідписання будь-яких угод, від перебігу війн та євроінтеграційних процесів. Хоча б тому завжди актуальними залишаться найпростіші, «неофіційні» й водночас головні вимоги тих днів. Не «проти Росії». Не «за Європу». Не за Європу, а за медикаменти в лікарнях. Не за Європу, а за чисте сумління. Не за Європу, а за Україну без хабарів. Не за Європу, а за те, щоб смерть десятків людей, із якими пощастило стояти пліч-о-пліч, не була марна.

Валерія Бурлакова


Немає коментарів:

Дописати коментар