Демократія чи олігократія?

Скасування Конституційним судом політреформи 2004 року, збільшення повноважень президента, викликало паніку в таборі «демократичної опозиції». Майже всі опозиційні лідери та політологи накинулися зі своєю критикою на це рішення, критикуючи його з правової точки зору, перераховуючи, яких саме порушень припустився Конституційний суд. Їх можна зрозуміти. Примарні надії на перемогу «демократичної опозиції» на наступних парламентських виборах розвіялись. Віднині, уряд формує президент. Парламентська коаліція, на формування якої в останні роки було витрачено стільки сил та грошей, втратила своє значення. Проте, на наш погляд , нічого надзвичайного не сталося. В Україні вже давно панує олігократія, а останні події є лише логічним продовженням тривалого процесу ліквідації демократії. Остаточно позбавивши український народ будь-якого впливу на владу, ліквідувавши всі його права та свободи, справжні господарі країни – олігархи, нарешті відкинули демократичні формальності та показали свою узурпаторську суть. Так званим демократам, які ніяк не можуть оговтатись від шоку, слід пам`ятати, що саме вони тривалий час покривали олігархів, вводили людей в оману своєю псевдодемократичною риторикою та заплющували очі на потурання прав та свобод громадян.

Після здобуття Україною незалежності, влада поступово переходить від радянської партократії та червоних директорів до кримінальних авторитетів та олігархів. Саме олігархічні клани, приватизувавши провідні підприємства, забезпечивши свій контроль за бюджетом та фінансовою системою, здобули економічний, а відтак і політичний контроль над країною. При цьому народ позбувся не лише загальнонародної власності та справно платить данину у вигляді податків та хабарів новим господарям, він поступово втратив навіть ті права, свободи та важелі впливу на владу, які мав за радянських часів.

Спробуємо згадати де-які з них. Наприклад, в роки так званої Перебудови, трудові колективи мали право обирати директорів підприємств. Зараз в це навіть важко повірити, в наш час директорів призначають господарі підприємств, при цьому думку працівників ніхто не питає. В ті часи влада рахувалася з народом. Громадяни оскаржували дії окремих представників влади чи керівників підприємств. На ці скарги реагували, і нерідко чиновники чи партфункціонери втрачали свої посади після таких скарг. Люди дійсно мали право на працю – безробіття практично не було, безкоштовну освіту, охорону здоров`я, право на відпочинок, тощо. Ми не ідеалізуємо радянську систему, яка мала свої вади і врешті-решт була зметена ходом історії. Лише наголошуємо, що ті права та свободи громадян, які ще досі фігурують в Конституції України, колись були не пустопорожніми

 словами, а дійсно виконувались.

В перші роки Незалежності України будь-який громадянин міг висунутися кандидатом в депутати всіх рівнів, в тому числі шляхом самовисуванням, або зборами громадських організацій, трудових колективів, громадян за місцем проживання. При цьому не мала значення партійна приналежність кандидата чи його статок. Люди також обирали не кота в мішку за списками політичних партій, яких вони навіть не бачили, а конкретного кандидата. Кожний виборець міг звернутися до депутата від свого округу з вирішення особистих питань, чи проблем громадян цього округу. Якщо ж депутат неналежним чином захищав інтереси громадян, ігнорував їх звернення, йому було важко розраховувати на повторне обрання.

Проте, в середині 90-х років бандити та бізнесмени починають йти в політику. В практику входять різні виборчі технології щодо підкупу виборців. Чиновники переходять на утримання до кримінальних кланів. Зрощення влади з бізнесом та злочинним світом врешті-решт призводить до утворення олігократії. Кілька десятків «талановитих» сімей отримали контроль над Україною. Нові господарі країни спішно міняють політичну систему та законодавство, намагаючись закріпити свою владу та обмежити права громадян.

Мажоритарна виборча система змінюється на пропорційну. Замість конкретного депутата виборці змушені голосувати за весь список політичної партії чи блоку. Так зручніше для олігархів. Вигідніше вкласти гроші в розкрутку однієї політичної сили ніж кожного депутата окремо. Та й примусити виборців масово проголосувати за колишнього бандита чи рекитира не так то й просто. Політичні партіїї при цьому перетворюються на бізнес- проекти, своєрідні акціонерні товариства закритого типу. В них є батьки-засновники – бізнес-клани, міноритарні акціонери – бізнесмени-спонсори та менеджери – політики і політтехнологи. Причому останнім відводиться роль маркетологів. Виборча компанія такої політичної партії нічим не відрізняється від просування пива чи памперсів. Політичні програми та й вся діяльність партій парламентського типу є лише політичними технологіями, спрямованими на залучення голосів виборців. При чому, лідери таких партій часто й самі не знають що написано в програмах їх партій, більш того, програмні положення часто суперечать їх життєвим принципам та світогляду. Основною метою діяльності таких партій є отримання контролю над фінансовими потоками країни, та не дати цього зробити своїм конкурентам. Бізнесмени-спонсори при цьому купують місця в прохідній частині виборчих списків, а в якості компенсації отримують можливість взяти участь в дерибані держбюджету. Така система повністю задовільняє правлячу верхівку, проте веде країну до економічного колапсу та позбавляє народ всякої можливості впливати на долю своєї країни.

Нинішня політична система встановлює в Україні диктатуру олігархів над українським народом. В радах всіх рівнів давно вже немає представників робітників, селян, інтелігенції, там засідають лише олігархи та їх прислужники. Про які представницькі функції та захист інтересів народу може йти мова, коли 99% населення країни в радах не представлено, всі депутати захищають інтереси олігархів та корумпованих чиновників. Представники народу не можуть потрапити в органи влади. У виборчих списках парламентських партій їм не має місця. Разом з тим, партія яка б представляла інтереси народу не може навіть організуватися, не те що провести успішну виборчу компанію. Адже для цього потрібні кошти та підтримка ЗМІ, а й те й інше в нашій країні знаходяться під контролем олігархів. Отже, при існуючій політичній системі народ не має жодних шансів бути представленим в органах влади. За яку б партію ми не голосували на виборах , результат завжди один – владу в країні зберігають олігархи. А від того той чи інший клан отримав більшу частку владного пирога, життя простих людей не покращується. Попри певні відмінності у виборчих програмах, мета в них спільна –подальше пограбування держави і народу. Нас же вони забавляють всілякими ток шоу, взаємною критикою та суперечками. Але все це не більше як політтехнології.

Якщо «помаранчева влада» ще прикривалась демократичними гаслами та загравала з народом, то нова влада Партії регіонів перейшла до відвертого встановлення диктатури олігархів, так званої владної вертикалі. Такий поворот пов`язаний з тим, що олігархи відчувають, що не довго їм вже залишилося панувати, і намагаються по-довше зберігти контроль над країною. Вони змінюють виборче законодавство, Конституцію країни, зосереджують повноваження в Президента, щоб не дати можливості змінити владу в конституційний спосіб. Вигадуються все нові способи фальсифікації виборів. До звичних «каруселів», відкріпних талонів, масового вкидання бюлетенів, підробки протоколів виборчих комісій, втручання в роботу сервера ЦВК, додалося ще створення партій-клонів, а де-які протоколи виборчих комісій вже були готові до виборів. Яскравим прикладом масових фальсифікацій, стали останні вибори до місцевих рад. Хоча такі дії дозволяють олігархам поки що зберігати владу, проте відвертим зневажанням Конституції та законів, вони підірвали довіру людей до всіх інститутів влади, включаючи судову систему. Народ вже просто ненавидить владу і все більше переконується, що виборами нічого не зміниш. А вибори , як відомо, для того й потрібні, щоб зміна влади відбувалась не шляхом революцій чи переворотів, а в мирний спосіб. Отже, фінал панування олігархів буде кривавим.

Показово, що так звані західні демократії, практично не реагують на придушення прав та свобод громадян України. Це лише підтверджує, що попри свої псевдодемократичні заяви вони зацікавлені в збереженні олігархічного ладу в Україні. Який дозволяє і їм контролювати Україну, знищувати її економічний та оборонний потенціал.

Одночасно з процесами узурпація влади олігархами при мовчазній згоді урядів «демократичних країн» та міжнародних організацій всі органи влади поглинає тотальна коррупція. В країні не лише відкрито торгують депутатськими мандатами, чи голосами депутатів, продаються практично всі державні посади від голів райдержадміністрацій до членів уряду, прокурори і судді, податківці і міліціонери. Перелік посад займе занадто багато місця, щоб його тут наводити. Заплативши гроші за свою посаду, чиновники продовжують щомісяця заносити гроші «на гору», а самі збирають гроші з своїх підлеглих та громадян. Тобто, утворилися корупційні піраміди. Це універсальні схеми витягування грошей з громадян, які змушені платити за все. Навіть за законні рішення суду на свою користь. Загалом, продажність наших суддів, міліції, прокуратури загальновідома. В нашій країні можно робити все що завгодно, лише вчасно і кому слід за це платити, і ніяких проблем. З часів сталінських репресій люди не почувалися такими беззахисними як нині. В Україні люди не мають права навіть на життя. Їх абсолютно безкарно вбивають і роблять це не лише бандити, яких міліція не ловить, а сама міліція, судді, олігархи. Всякий хто має владу або гроші може абсолютно безкарно вбити людину і йому за це нічого не буде.

Систематично порушуються й інші конституційні права громадян. Де наше право на працю, коли третина громадян не працює? Де право на достойний рівень життя, коли більшість громадян ледь зводять кінці з кінцями, не мають достатнього харчування, одягу, житла? Де право на охорону здоров`я, коли в лікарнях не має медикаментів, харчів, навіть світло відключають? Де право на безкоштовну освіту, коли не те що у вишах, а навіть в школах та дітсадках треба за все платити. Систематичне порушення прав громадян настільки увійшло до нашого життя, що більшість людей навіть не звертають на це уваги, вони вже сприймають це все як належне. Причому все це не виникло, нещодавно, з приходом до влади Януковича. Янукович – лише вінець тої потворної системи свавілля та беззаконня яка утворилася в Україні в останні 20 років.

Після приходу до влади Януковича, де-які журналісти стали заявляти про утиски нової влади, обмеження свободи слова, про введення цензури в ЗМІ. Проте вже з середини 90-х років ЗМІ належать олігархам, які й формують їх інформаційну політику. І при «помаранчевій владі» журналісти, що подавали інформацію, яка йшла в розріз з поглядами хазяїв ЗМІ звільнялися, а їх матеріали знімалися з ефіру, чи шпальтів газет. Інформаційний простір був так само заповнений брехнею та матеріалами на замовлення. Широкого розповсюдження набула практика розміщення матеріалів (статті, інтерв`ю), запрошення на передачі за гроші. Тобто, не маєш грошей – не маєш можливості донести свою думку до громадськості. Єдине, при «помаранчевій владі» загалом витримувався принцип рівного доступу представників різних політичних партій, тобто олігархічних кланів до ЗМІ. Саме процес монополізації інформаційного простору одним кланом і викликав весь цей ажіотаж з цензурою та обмеженням свободи слова.

Загалом, ЗМІ є надійною опорою нинішньої політичної системи. Без їхньої дезінформації та оболванювання населення, олігархи не зберігли б владу. ЗМІ створюють міфи та нав`язують нам стереотипи, в тому числі про демократію та свободу слова в Україні, про благородних політиків та олігархів, які дбають про країну та турбуються про її народ. Вони реалізують політтехнології, забезпечують проведення виборчих компаній. Крім того ЗМІ та шоу бізнес підривають суспільну мораль, створюють культ споживацтва, невігластва, насильства, пропагують алкоголізм, наркоманію, розпусту. Чи така «свобода слова» потрібна українцям?

Отже, в Україні ще до приходу Януковича, утворився олігархічний режим, який не одне десятиліття веде наступ на права та свободи громадян, та не має нічого спільного з демократією – владою народу. Те що відбувається зараз – є лише перехід до останньою форми олігократії – встановлення диктатури олігархів, тобто деспотії. Яка має за мету остаточне закріпачення українського народу та недопущення повалення олігархічного режиму. Проте, закони суспільного розвитку діють об`єктивно і невблаганно. Нинішню владу народ ненавидить , з нею у нашої країни не має майбутнього. Диктатура олігархів рано чи пізно буде зметена ходом історії. Нинішні правителі не віддадуть своєї влади добровільно. Їх не можливо перемогти на виборах, вибори вони ж і проводять, за своїми правилами. Лише народна революція назавжди покінчить з олігархічним свавіллям.

Тільки влада з числа кращих представників трудового народу та підтримана народом дозволить вивести країну з економічної та політичної кризи, поверне законність та справедливість, впровадить справжню демократію.

Петро Остапенко, спеціально для “Страйку”