У плані
державного будівництва Сучасність характерна виникненням і поступовим переходом
до домінування у світі спеціального типу державного устрою - національної
держави. Теоретично національна держава стала продуктом розвитку західної
політичної думки в напрямку десакралізації влади, розширення кола людей,
залучених в політику. У міру свого виникнення подібні держави, які зокрема
характеризувалися додатковою турботою їхніх еліт про національний консенсус, показали
себе більш ефективними порівняно з державами Традиції. В підсумку тривалої
політичної конкуренції традиційні держави або модернізувались, або відійшли на
узбіччя історії, так що форма національної держави практично стала стандартом
для держав Сучасності.
Специфічною
ознакою всіх національних держав є наявність в їх межах єдиної колективної
політичної ідентичності, що отримала назву «нація», до якої себе зазвичай
відносить значна частина політично активного населення країни. На жаль в
російському суспільствознавстві, яке все ще багато в чому є «отруєним»
спадщиною марксизму-ленінізму, немає усвідомлення категорії «нація» у всій його
повноті, що задається західною політичною думкою, і це створює небезпечне для
країни недорозуміння наявних ризиків для її існування.
У цій роботі
пропонується обговорення теоретичної концепції, що інтегрує та систематизує всі
основні напрямки світового дискурсу про нації (див., наприклад, огляд наявних
підходів тут) і національну державу. Методичною основою пропонованої концепції
є соціальний номіналізм, тобто теорія розвивається на основі закономірностей,
що виявляються при аналізі еволюції розвинених країн світу.
У цьому плані
відправною точкою породження ідеї нації став певний варіант теоретичного
обґрунтування джерел суверенітету державної влади, що варто розглянути трохи
детальніше.
Сучасна модель державного суверенітету
Якщо
простежити, як змінювалися уявлення про суверенітет в західній політичній
культурі в різні історичні часи, то можна побачити, що легітимність влади в
ранньофеодальних суспільствах головним чином забезпечувалася перемогою у
двобої/війні, або, іншими словами, правом завоювання. Перемога ж, в зв’язку зі
звичайною невизначеністю результату поєдинку /бою, у свою чергу пов'язувалася
людьми з удачею, і обидві вони були безумовним знаком прихильності богів.
Згодом право
завоювання було витіснене правом крові - спадковою передачею влади за
старшинством у феодальних монархіях. При цьому джерелом верховного суверенітету
залишався Бог: монарх отримував право верховної влади напряму з Небес через
спеціальну церемонію помазання.
Розвиток
політичної думки на зорі Сучасності/Модерну призвів до виникнення
альтернативної концепції: Бог являє свою волю людям не через монарха, а через
націю - спільноту політичних акторів держави, які мають право укладати і
переглядати Суспільний договір [1]. Ця концепція з часом стала домінуючою в
західній політичній культурі, а нація почала вважатися єдиним джерелом
суверенітету держави. При цьому сам процес легітимації був пов'язаний з
виборами - процедурою оформлення рішення нації щодо персон, які займають
ключові посади в національній системі управління.
Так виникло
перше значення категорії «нація» в західному культурному та політичному полі
сенсів - нація як політична іпостась народу країни - з чітким віднесенням цієї
категорії до Політичного, і визначення її як основного суб'єкта нової та
новітньої історії. Тут же поруч виникає поняття національної держави (nation -
state) - держави єдиної нації. При цьому поняття нації забезпечило відповідне
середовище для подальшого «розчаклування» політики в рамках Сучасності -
переходу в суспільній свідомості людей від зовнішнього джерела суверенітету
(Бог) до раціонально зумовленого (воля народу). У представленому плані нація
визначається як якась «уявна спільнота» (Б. Андерсон), або, іншими словами, -
як колективна політична ідентичність людей. Тут слід зазначити, що в сучасному
західному суспільствознавстві таке розуміння стало вже класичним. Для
національної ідентичності виділяються наступні основні визначальні
характеристики: нація - це (1) колективна ідентичність, що включає в себе
відповідальність за країну проживання; тобто що має (2) в якості значної частки
свого змісту «високу» державну політику разом з (3) наявністю власної держави.
Після
завершення становлення цих сенсів в західній політичній думці (XIX ст.)
утворені національні держави опинились в жорсткій конкурентній боротьбі з
рештою феодальних монархій. Ця боротьба простимулювала виникнення ідеології
етнонаціоналізму, яка добре послужила в якості одного з інструментів ослаблення
застиглих у своїй архаїці конкурентів.
Як вже
вказувалося, нація - це колективна ідентичність, тісно пов'язана з Політичним.
Якщо розглянути процес виникнення нових націй, то величезну роль в цьому
процесі відіграє дискримінація. Саме наявність дискримінації за якоюсь груповою
ознакою змушує людей об'єднуватися в політичній боротьбі для захисту своїх
інтересів. Саме дискримінація наповнює політичним змістом їх групову
ідентичність, перетворюючи її на національну по мірі зростання політичних
амбіцій. Зокрема, нещадна експлуатація третього стану Французького королівства
з боку кліру і аристократії згуртувала людей у боротьбі зі Старим режимом, що в подальшому призвело до
формування французької нації. Політика дискримінації співвітчизників, що живуть
в колоніях, з боку
метрополій Британської і Іспанської імперій в XVIII столітті підштовхнула
колоністів до усвідомлення своїх окремих інтересів, що завершилося їх
повстанням і подальшим формуванням нових націй Північної та Латинської Америки.
Проте
особливе місце в формуванні нових національних ідентичностей відіграє
дискримінація за етнічною ознакою. Етнічна приналежність і гендер - це базові
соціальні характеристики особистості, причому етнічна ідентичність повністю
сумісна з тим, щоб при виникненні відповідних умов мати можливість бути
розвиненою в національну ідентичність. Саме це і забезпечує онтологічну основу
етнонаціоналізму. Суб'єктність цієї ідеології забезпечується наявністю людей з
лідерськими амбіціями, які з якихось причин не можуть конкурувати в рамках всієї
країни. Такі люди можуть побачити свій життєвий шанс в обмеженні конкуренції за
етнічною ознакою, і висунути відповідний етнонаціональний проект. За наявності
дійсної дискримінації такий проект швидко обростає прихильниками, стаючи
проблемою для домінуючої політичної еліти держави, часто приймаючи форму
сепаратистського руху. Так виникає другий сенс категорії нація - нація як
етнічна група, гідна власної державності, і це за великим рахунком відображає
введення Етнічного (споконвічно належного лише антропології) в політику. Якщо
згадати виділені раніше основні характеристики нації, то для нації в другому
розумінні їх слід сформулювати таким чином: нація - це (1) колективна
ідентичність, що має (2) в якості значної частки свого змісту «високу» державну
політику разом з (3) претензією на власну державу. Іншими словами відмінність
категорій «нація» в першому і другому розумінні полягає у ставленні до
державності - нація в першому розумінні вже має свою державу, а нація в другому
розумінні прагне її здобути. Введемо в розгляд ще одне поняття - категорію
прото-нації, яка за наявності характеристики (1) зі списку вище має пункти (2)
і (3) - «високу» політику і претензію на власну державу - лише в потенційній
формі.
Тут слід
звернути увагу на важливу складову національної ідентичності - національну
територію, ту територію, яку нація відчуває своєю по праву. Ось як визначено це
поняття в книзі А. Міллера «Імперія Романових і націоналізм»: «Термінами
«національна територія» і «ідеальна батьківщина» я позначаю націоналістичне
уявлення про те, який простір має належати цій нації «по праву» саме як нації,
як «наша земля», а не підвладна територія. Аргументи на користь такої
приналежності можуть бути дуже різними - від фактичної демографічної ситуації
на цей момент до «історичного права» («наші пращури тут жили»), геополітичних
резонів («вихід до моря», «життєвий простір»), посилань на кров, пролиту
«нашими» солдатами за цю землю, тощо». Дуже часто сучасні міждержавні конфлікти
є по суті конфліктами ідеальних уявлень населення різних країн про розташування
своїх природних меж. Тому обґрунтування «правильності» погляду національної
спільноти на «природні» межі своєї національної території є важливою частиною
національного міфу, що творить національну історію.
Цікаво відзначити,
що етнонаціоналізм може бути «вирощений» і за відсутності реальної
дискримінації відповідного етносу. Основною мотивацією людей при цьому зазвичай
буває почуття етнічної переваги, або бажання отримати односторонні переваги за
рахунок дискримінації (або навіть прямого пограбування) представників інших
етнічних груп. Мотивація до політизації Етнічного може бути також створена за
допомогою політичних технологій без реальних для того передумов. Для цього у
свідомості етнічної групи створюються симулякри - ідеальні утворення, що
сприймаються людьми як відображення реальності, але не мають з реальністю
нічого спільного. Наприклад, в голови людей може бути впроваджене відчуття
дискримінації навіть при її відсутності в соціальній практиці суспільства. В принципі
і відчуття етнічної переваги теж можна вважати подібним симулякром.
Згадані
політичні технології можуть бути використані різними країнами в боротьбі зі
своїми геополітичними конкурентами. Для цього достатньо виявити у
державі-супротивниці існуючі етнонаціоналістичні угруповання (або створити їх
заново, з нуля, з наявних прото-націй), після чого позначити відповідні етнічні
групи населення націями, і розпочати захист автоматично набутої цими групами
історичної суб'єктності - їх права на самовизначення. При цьому подібна
трансформація прото-нації в націю може значною мірою бути заснована на
маніпуляційних технологіях, що перетворює підтримку етнонаціоналізму в потужну
зброю для ослаблення держави-супротивниці.
Існуюча
дворівневість поняття «нація» разом з присвоєною собі можливістю постановки і
тлумачення цього кола питань є одним з методів впливу західних держав на своє
оточення. Узагальнюючи наявний історичний матеріал з політики західних країн
XIX-XX століть, можна сформулювати такі принципи, що прояснюють сучасне західне
розуміння суверенітету держав:
1. Єдиним
джерелом державного суверенітету є нація;
2. Нація в
першому її розумінні - це спільнота основних політичних акторів на займаній
державою території, які беруть участь у процедурах політичного управління
країною (зокрема, у процедурах укладання/переукладання Громадського Договору).
Якщо ці процедури добре регламентовані, і допускають можливість безкровної
зміни правлячої команди без її на те бажання, то відповідні нації визначаються
як «вільні», а відповідні державні утворення називаються демократіями;
3. Поряд з
національними державами у світі існують імперії та інші невільні державні
утворення, які прагнуть до пригнічення як свого населення, так і своїх сусідів.
Вільні нації повинні безумовно допомагати пригнобленим;
4 . Природно
доходимо до альтернативного розуміння нації: нації - це ті етнічно однорідні
групи людей в імперіях, які хочуть покінчити з імперським гнобленням себе. Такі
групи безумовно гідні права на самовизначення, і створення своєї держави,
бажано вільної і демократичної. При цьому чим більше націй виявиться в імперії
- тим краще - спільнота вільних націй буде більш різноманітна (а кожна нова
держава - малопотужна і, внаслідок цього, безпроблемна для лідерів «вільного світу»);
5.
Альтернативне розуміння нації не поширюється на країни, де домінує перше її
значення, як би того не хотілося відповідним етнічним групам. Такі групи є аж
ніяк не націями, гідними самовизначення, а сепаратистами, що б'ються проти
«вільного світу» на боці сил зла. (Іншими словами, виключати Етнічне з політики
на своїй території можуть тільки країни «вільного світу»).
При цьому в
наш час пішов в історію ще один принцип, який був дуже важливим десь до
середини XX століття, і породив практично всі європейські війни Сучасності:
Національна держава має право розширити свою юрисдикцію на всі території з
компактним проживанням людей, охочих приєднатися до відповідної нації. Цей
принцип визначив ставлення західних держав до об'єднання Німеччини та Італії
(XIX ст.), переміщення європейських кордонів як на заході Європи (франко-італійський
і франко-німецький кордон, захоплення Венеціанської області Італією, та ін.)
так і на сході (зміни кордонів Польщі, зміна кордонів Німеччини за результатами
Мюнхенської змови, об'єднання українських, білоруських і литовських земель в
СРСР, та ін.). Останньою подією, виправданою таким принципом, було поглинання
НДР (1991 р.). При цьому сербам у схожих претензіях було вже відмовлено, а
визнання незалежності Косово продемонструвало, що націоналізм знову взятий на
озброєння західними країнами для перекроювання світового простору у своїх
цілях.
У цьому плані
стає цікавим більш детальний розгляд зазначеної вище стандартної дихотомії
«національна держава» vs «імперія», що є базовою концепцією західної політичної
свідомості. Залучаючи введену раніше категорію національної території, можна
побачити, що для національних держав є характерним збіг або перевищення їх
національної території над політичною, тобто над тією територією, яку
національна держава реально контролює. Далі, в національних державах зазвичай
відсутні значні групи людей, які політично виключені з національного
будівництва. Для імперій же з активним національним проектом характерно те, що
національна територія метрополії завжди менша, ніж політично контрольована
територія, причому абсолютно відсутня інтенція розширювати національний проект
за межі національної території. У цьому плані виникають два, виходячі за межі
такої дихотомії, випадки.
По-перше, на
території держави можуть існувати кілька національних проектів. Звичайно один з
них домінує, а інші будуються на основі опозиції до нього (шотландці vs
британці в Великобританії, курди vs турки в Туреччині, баски і каталонці vs
іспанці в Іспанії), але можуть бути і рівносильні національні проекти (Фландрія
і Валлонія в Бельгії). Вихід таких випадків із стандартної дихотомії дозволять
західному експертному співтовариству у своїй оцінці політики домінуючої нації
по відношенню до альтернативних національних проектів запросто переключатися з
ігнорування заявки меншин, якщо домінуюча нація належить до категорії «своїх»,
на таврування держави імперією, якщо держава класифікується як ворожа. Для
прикладу можна порівняти сучасне (2008 р.) західне трактування випадків
Сербія-Косово і Грузія-Абхазія. Для подібного подвійного стандарту в інтерпретації
аналогічних подій західними вченими було навіть запропоновано альтернативний
політично коректний термін - диглосія.
По-друге,
можна виокремити випадок, коли національна територія держави менша за її
політичну територію, але у нації є чітко виражена інтенція рівноправного
включення в себе периферії в міру її дозрівання. Характерним прикладом такого
випадку були США в XIX ст., коли колонізували захоплені у Мексики землі
(освоєння Дикого Заходу).
Національна держава: Логіка загальних принципів
Виникнувши в
рамках розвитку концепції Громадського Договору, категорія «нація» у своєму
логічному розвитку забезпечила загальні принципи побудови національної держави
- такого
типу державного устрою, який базується на нації як джерелі державного
суверенітету. Розуміння нації як безлічі людей, які створюють правила гри в
державі, призводить до необхідності визначення тих правил у частині взаємодії цих людей між
собою. Бажаючи мінімізувати насильство і максимально розширити коло згоди
приходимо до необхідності різного роду деліберативних практик досягнення
компромісів, а також - до компетентного голосування як основного способу вирішення
конфліктів.
Уявлення
державної організації у вигляді структури постів з запропонованими функціями,
які заповнюються відповідальними за виконання цих функцій людьми, легко
поєднується з вищевикладеним через введення виборних процедур для визначення
гідних займати керівні пости громадян. Стосовно держави вибори фактично є
делегуванням нацією своїх владних повноважень якимсь своїм представникам.
Складність відповідної управлінської роботи породжує необхідність
професіоналізації таких виборних представників, тобто люди, охочі займати
відповідні пости, повинні присвячувати підготовці до цього заняття весь свій
робочий час. Так з'являється професія «політик», і пул людей, що обрали цю
професію, і пропонують свої послуги нації, представляючи її інтереси на
державному рівні.
Наступним
кроком ми приходимо до виникнення диференціації політиків, оскільки люди по
різному уявляють собі національні інтереси і способи їх реалізації. Ми
приходимо також до конкуренції різних політиків за виборні місця - за право
представляти та реалізовувати інтереси нації. Виникає узгодження дій політиків
з подібною системою поглядів між собою, що породжує відповідне політичне
спрямування (а можливо, і політичну суб-ідентичність) у суспільстві. Кожне
політичне спрямування оформлюється політичними партіями, рухами, співчуваючими
даними структурам громадянами. З'являється конкуренція політичних напрямків,
особливо гостра в момент виборів, коли політики змагаються в боротьбі за голоси
громадян у своїй спробі зайняти відповідні посади. Таким чином ми приходимо до
моделі демократії Шумпетера, в рамках якої у суспільстві повинно бути кілька
конкуруючих груп політиків, здатних виконувати покладені на них функції з
державного управління у випадку їх обрання. Причому в періоди, коли якась група
програла вибори, вона повинна мати можливість існувати поза державною
структурою без істотної втрати управлінської кваліфікації.
Аналіз цього
висновку показує, що в ньому істотно використовується положення про мінімізацію
насильства в суспільстві. Зняття цієї вимоги відкриває можливість реалізації
авторитарної моделі національної держави, коли державна і публічна влада
монополізується представниками одного політичного напрямку з насильницьким
придушенням політичних конкурентів. Авторитарна модель державного устрою може
виявитися ефективною в короткостроковому плані, хоча б за рахунок зниження
витрат підтримки альтернативних управлінських команд, або витрат на дискусії
при виборі напрямку суспільного розвитку, проте в довгостроковому плані вона неефективна.
Витрати від застійних явищ у суспільстві, що розвиваються через відсутність
політичної конкуренції, витрати від громадських напружень, що виникають у разі
масової незгоди населення з проведеним політичним курсом, і особливо витрати
при транзиті влади, коли стара команда з якихось причин іде, і влада
забирається новою командою (іноді навіть через кровопролиття), різко погіршують
суспільний баланс «вигідність-витратність» авторитарного правління.
Логічне
опрацювання періодів владного транзиту в бік пом'якшення суспільних втрат
призводить до іншої стійкої в довгостроковому плані державної конструкції -
монархії, яка є однією з логічно несуперечливих форм реалізації авторитаризму.
У рамках монархії протиріччя владного транзиту знімаються принципом спадковості
при передачі посту вищого авторитету в державі. Однак можливість виникнення
суспільного напруження, що може призвести до повстання народу проти уряду, є
стандартним ризиком будь-якого авторитаризму, а отже і такої його форми як
монархія.
Ще одна
стійка громадська конструкція може бути отримана при «змішуванні» авторитарної
і демократичної моделей. Якщо політична еліта (актив) країни використовує
демократичну модель для внутрішньо елітних відносин, і авторитарну модель для
відносини з народом (масою), то реалізується цілком стійкий в довгостроковому
плані гібрид. Загалом всі сучасні демократії зі стажем були такими гібридами на
ранніх фазах свого розвитку.
Поряд зі
структуризацією і раціоналізацією Політичного в Сучасності йшов процес зміни
принципів визначення учасників нації. Спочатку націю представляли елітарні
групи чоловіків - великих власників. З часом коло учасників нації розширилося
до охоплення всього дорослого населення країни. У кожен момент часу існує чітке
визначення соціального кордону, що відокремлюють учасників політичного процесу
на цій території від осіб, з якихось причин уражених в політичних правах. І
проходження цього кордону в будь-який момент часу є питанням поточної
національної політики.
Слід
зазначити, що мабуть дійсно існує глибинний зв'язок між стійким розвитком
національної держави і егалітарно-демократичною формою її правління, про що
свідчить накопичений політичний досвід. Адже періодично з'являлися (та й
існують зараз) національні деспотії (тут слід зазначити, що деспотії завжди
тяжіють до елітарності у своєму кадровому забезпеченні). Крім того, довгий час
практично випробувалися різного роду елітарні підходи до формування політичного
класу і в рамках демократій. Проте насправді виявилося, що всі елітарні конструкти
забезпечення роботи держав з часом вироджуються і втрачають свою ефективність,
штовхаючи суспільство в якийсь момент в хаос. І тільки маючи в якості бази
відбору поточної еліти все населення країни, а також регулярну її ротацію,
можна сподіватися на тривалу стабільність розвитку держави і суспільства.
Національні цінності
Ще один
цікавий логічний «розворот» поняття нації може бути отриманий при
обмірковуванні умов успішної взаємодії представників нації - акторів в рамках
встановленого Громадського Договору. Кожна така людина має свої інтереси, і
інтереси кількох гравців можуть як співпасти, породжуючи умови для їх
кооперації, так і бути протилежними один одному, породжуючи конфлікт.
Усі наявні
конфлікти основних гравців створюють конфліктне поле, яке має бути якимось
чином кероване, щоб виникаюча в ньому соціальна напруженість не зруйнувала
цілісність суспільства - існуючий національний консенсус. Потреба управління
конфліктами в соціумі породжує як відповідні соціальні структури (суди), так і
відповідні інститути (право, соціальні норми і звичаї), які в силу своєї
важливості для людей створюють дуже сильні образи в суспільній свідомості,
перев'язуючись навколо уявлень суспільства про справедливість.
При цьому
виявляється, що поняття, які займають центральне місце в суспільному уявленні
про справедливість, також можна виокремити і при аналізі факторів, що впливають
на прийняття управлінських рішень в цьому суспільстві. Такі поняття - суспільні
цінності - лягли в основу спеціального напряму в філософії - філософії
цінностей (аксіології), в рамках якої вони зазвичай трактуються як якісь
культурні інваріанти вищого порядку. Існує кілька підходів до теорії цінностей,
загальним місцем яких є розуміння цінностей як чогось важливого і структуруючого
для розглянутої спільноти. У рамках теорій соціального номіналізму цінності
зазвичай виводяться з архетипу людей і вважаються віддзеркалюючими щось,
реально наявне у колективному несвідомому. У цьому плані цікавий альтернативний
підхід, пов'язаний з інтерпретацією цінності як компенсації існуючого архетипу:
«... національні цінності, звичайно, специфічні для нації, але вони є не прямим
продовженням етнічних стереотипів поведінки, а їх протилежністю, їх
компенсуючою силою. Вони формуються за принципом додатковості, дефіцитності,
рідкості». Базова ідея такого підходу заснована на тому, що в існуючому
етнічному архетипі спільноти можуть бути риси, які є недоліком для його носіїв
у плані їхнього внеску в конкурентоспроможність групи. Якщо при цьому існує якийсь
етико-поведінковий елемент, який може компенсувати цей недолік, то в процесі
соціогенези такий елемент буде підтриманий спільнотою доксично. Іншими словами,
він буде прийнятий співтовариством як цінності. Як приклад можна навести
цінність «соборність», яка вдало компенсує граничний індивідуалізм жителів
російської рівнини.
Альтернативи сучасної державності
Перші
варіанти національних держав (Франція, США, іспаномовні країни Латинської
Америки) виникли в боротьбі з монархіями, що, мабуть, і визначило для них вибір
республіканської форми правління. Однак, якщо Північноамериканські Штати
виявилися стійкими у своєму первісному демократичному виборі, то типовим
варіантом для країн Латинської Америки був республіканський авторитаризм (у
вигляді довічного президентства), які перемежовувалися періодами демократичних
правлінь і заворушеннями державних переворотів.
Високий
рівень спорідненості Сучасності, виявлений у новостворених національних держав,
який зокрема був виражений у більш високій політичній стійкості відповідних
державних утворень, звернув на себе увагу просунутих політичних діячів
традиційних європейських монархій (перша половина XIX століття). У результаті
проведених реформ ці монархії були переформатовані із заміною їх традиційного
змісту на сучасний, тобто той, який визначався логікою національної держави.
Особливо в цьому досягло успіху Прусське королівство, створивши кістяк, навколо
якого згодом була об'єднана Німеччина. Цим же шляхом пішли метрополія
Британської імперії, скандинавські королівства, і інші просунуті європейські
монархії. Зрештою після серії трансформацій більшість країн цього пулу перетворилися
в демократії, зберігши при цьому монархічну форму державного устрою.
На загальний
демократичний тренд розвитку національних держав Європи в XX столітті
періодично накладалися апробації різними націями авторитарних і тоталітарних
політичних і соціальних практик. Однак всі подібні спроби в кінцевому підсумку
завершувалися крахом і переходом відповідних країн до демократичного правління.
У цілому можна сформулювати соціальну закономірність, яка полягає в тому, що
національні держави Сучасності у своєму розвитку тяжіють до демократичної форми
правління. Така закономірність, як це було продемонстровано в попередньому
підрозділі, виправдана логікою «розкриття» задіяних політичних категорій.
В якості
сутнісної альтернативи національній державі в Сучасності було історично
випробувано те, що можна назвати багатонаціоналією. Така форма була характерна
для деяких держав соціалістичного табору (СРСР, Югославія, Чехословаччина). В
основу багатонаціоналії були покладені марксистські ідеї про специфічність
національної держави лише для буржуазного періоду розвитку суспільства, і те,
що було названо «ленінською національною політикою». Тут слід звернути увагу,
що подання радянської концепції державного устрою в рамках підходу, що
розвивається, розкриває безліч логічних протиріч. Ці протиріччя свого часу були
замасковані за допомогою вироблення спеціальної мови опису, яка і була
використана тоді для презентації концепції. Однак суперечливість концепції з
легкістю породжувала «єретиків», що робило практичну реалізацію концепції
нестійкою і вимагала насильства для її утриманню в межах. Очевидно дана
нестійкість і була однією з причин краху відповідних соціальних систем при
ослабленні громадського насильства. Однак повернемося до радянської
багатонаціональної концепції, в основу якої було покладено тезу про те, що
класові відмінності, котрі мають більш універсальну природу, повинні отримати
пріоритет порівняно з усіма іншими відмінностями в людських співтовариствах. Ця
вимога з необхідністю вела до переходу основного ядра політики до класової
ідентичності, що мало б супроводжуватися відповідним деполітизуванням
загальнонаціональної ідентичності [2]. Для стимулювання такого переходу була
зроблена спроба виключити поняття нації з суспільствознавчого дискурсу, що вдалося
тільки частково - за рахунок першого розуміння категорії нації. І то не до
кінця: внаслідок цього у радянському суспільствознавстві була введена категорія
«радянський народ», яка представляла за своєю суттю поняття нація в його
першому розумінні цієї роботи.
Друге
етнонаціоналістичне розуміння категорії нація викинути не вдалося. Мабуть це
було пов'язано з тісною союзницькою взаємодією з різними маргінальними
етнонаціоналістичними групами на ранній стадії розвитку більшовизму, і
політикою інтеграції націоналістичних груп у переможну радянську владу в часи
революції. Як би то не було, в радянському суспільствознавстві категорія нації
розумілася лише в другому етнонаціоналістичному сенсі, що відбивається
загальновідомим визначенням нації, даним Сталіним: «Нація є історично
сформована стійка спільність людей, що виникла на базі спільності мови,
території, економічного життя і психічного складу, проявляється в спільності
культури... Лише наявність всіх ознак, взятих разом, дає нам націю». [ 3]
Логічний розвиток цього твердження звичайно призвів до тези: нація - це вища
форма розвитку етносу, наслідком чого стало ранжування всіх етнічних груп
країни, і об'єднання їх в кілька категорій
При цьому для кожної класифікованої етнічної групи було виділено «недо-державне»
утворення, з різним ступенем «недо-» у державності залежно від присвоєної
категорії. За великим рахунком була проведена масова політизація Етнічного, що
заклало в устрій країни етнонаціоналістичну бомбу. Ця бомба вибухнула, як
тільки ослабло центруюче насильство, що стримувало груповий егоїзм етнічних
спільнот.
Практично
виявилося, що багатонаціональність як форма держави вкрай не стійка стосовно
сепаратизму. Маючи легально свою «недо-державу» кожна «недо-нація» прагне
позбутися приставки «недо-». При цьому її лідери виявляються забезпеченими
відповідною ресурсною базою «недо-держави». А фактори, що відокремлюють кожну
національну групу від інших, об'єктивно існують завжди. По-перше, це образи при
централізованому розподілі ресурсів. По-друге, образи категоризації - кожна
група природно прагне збільшити свою категорію, і хтось її в цьому обмежує,
створюючи ілюзію дискримінації. По-третє, етнічна бюрократія,
неконкурентоспроможна на рівні всієї країни, має спокусу підвищити свій статус
шляхом відділення та/або дискримінації інших етнічних груп на підконтрольній
території, де її претензії на винятковість підтримані символьно через титул
«недо-державного» утворення.
Єдиний спосіб
розмінування державного устрою багатонаціоналій - це відділення політики від
етнічності, або, іншими словами, приватизація Етнічного. Для цього з етнічною
приналежністю людей пропонується зробити те саме, що і з їх релігійною
приналежністю - зробити її і супутні їй запитання особистою справою громадян. І
таким чином зробити перехід до національної держави з формуванням на
загальнодержавному рівні нації в першому розумінні цієї категорії, обговореної
вище.
Цікава
реінкарнація багатонаціоналих держав
виникла під іменем «держава-нація», концепції, відпрацьованих на прикладі
політичних практик Бельгії, Іспанії, Індії. У її рамках передбачається
існування декількох націй в рамках однієї держави - федерації. Однак при погляді на дану концепцію
відразу ж впадає в очі вимога мати елітний консенсус на загальнофедеральному рівні, що фактично фіксує наявність
загальнодержавної політичної ідентичності - нації в першому розумінні цієї
роботи, яка повинна існувати пріоритетно і додатково до кількох націй у другому
розумінні, прийнятому тут. Співвідношення даних ідентичностей фактично і буде
визначати, чи маємо ми багатонаціональну державу з усіма її вже обговореними
ризиками, або ж у нас є в наявності національна держава - федерація. Останнє ж
зазвичай характеризується усуненням націепоролдуючого контенту з усіх існуючих
колективних ідентичностей держави. Для націй у другому розумінні цієї роботи це
і означатиме запропоновану вище приватизацію етнічності.
В ідеалі
етнічність повинна бути приватною справою населення, і для більшості питань, що
виникають у цих рамках, повинна бути можливість їх врегулювання на
муніципальному рівні.
Посилання та коментарі
________________________________________
[ 1]
Найцікавіший огляд дискусії часів Англійської революції, що мала місце в армії
Кромвеля в містечку Петні в 1647 р., про необхідні достоїнства для суб'єктів
нового Громадської Договору для Англії, і про деякі його положеннях, дано тут.
[ 2] Тут
мається очевидний розрив у логіці. Нагадаю, що нацією в 1 -му розумінні є
колективна ідентичність, наповнена політичним змістом аж до наявності власної
держави. У цьому плані класова ідентичність, якщо її покласти в основу
державного будівництва, стає по суті своєю національною ідентичністю. Даний
момент був багато в чому згодом теоретично врегульований введенням в радянське
суспільствознавство категорії «радянський народ».
[ 3] Ю. І.
Семенов: «Був час, коли в нашій науці вважалося, що існують три послідовно змінившись у процесі історичного розвитку форми етнічної
спільності: плем'я, народність, нація. І навіть роки потому після XX з'їзду
КПРС (1956) багато радянських вчених, насамперед філософи та історики,
дотримувалися визначення нації, даного І.В. Сталіним (1878-1953) в роботі
«Марксизм і національне питання» (1912), згідно з яким нація характеризувалася
чотирма основними ознаками: спільністю мови, спільністю території, спільністю
економічного життя і спільністю психічного складу, що виявляється в спільності
культури. Визначення це було далеко не оригінальним. Перші три ознаки І. В.
Сталін запозичив з робіт з національного питання великого теоретика марксизму
К. Каутського (1854-1938), четвертий - з праці іншого марксиста О. Бауера
(1882-1938) «Національне питання і соціал-демократія» (1907). У нашій науці
вважалося, що всі ці чотири ознаки в тій чи іншій мірі були притаманні й іншим
формам етнічної спільності: племені і народності. <... > Взагалі не можна
не помітити, що в знаменитому сталінському чотириелементному визначенні нації,
яке і зараз повністю не втратило свого впливу на уми людей, що займаються
національними проблемами, з чотирьох приписуваних нації ознак дві («спільність
мови» і «спільність культури») відносяться до етносу, дві ( «спільність території»
та « спільність економічного життя») - до геосоціального організму [тобто - до
конкретного суспільства в цілому - ПК] і немає жодного, яке стосувалося б до власне нації. Інакше кажучи, ні сам І.В.
Сталін, ні його послідовники, а ними були мало не всі радянські вчені, які
писали з цього питання, по суті не розуміли природи нації.
Павел Крупкін
З російської
переклала Іванка Подольська
Немає коментарів:
Дописати коментар