Перша любов, Д. (нотатки про місто, яке я не знав)

Це авторська рубрика, в якій я публікуватиму тексти, створені за матеріалами поїздки до Дніпропетровська. В певному сенсі «Дніпропетровський сектор» — особиста справа. Можливо, так я повертаю нарешті борг місту, в якому народився і виріс, з якого поїхав геть і яке врешті-решт полюбив.

ВАГОН

Наприкінці травня уздовж Придніпровської залізниці цвітуть маки — швидкі червоні спалахи всупереч зеленій масі узбіччя. Дивлюся на них крізь мутне скло купейного вагона — класичного, радянського, з витоптаною доріжкою, замизканими туалетами і задухою. Збираюся подрімати на своєму верхньому місці, але полиця запилюжена до непристойності. Спроба попросити ганчірку натикається на відповідь провідниці —  нащо? За документами, це сидячий, а тому верхніми полицями користуватися не положено. Протираю своїми серветками.

Єдина відмінність: рухається швидше, ніж звичайний пасажирський. Цей потяг — те, на що перетворився хвалений «Хюндай», закуплений колись до чемпіонату Європи з футболу.  Ще один спадок регіональської показухи.

Розмова між попутниками:

— Де ми?

— В Україні. Поки що.

На щастя, маки не кінчаються до самого Дніпра.

 ВIДСТУП 1: ТРЯСОВИННЯ

Дніпропетровськ завжди здавався мені болотом, котре хотілося якщо не збурити, то принаймні виокремити в ньому твердий острівець, тож я хапався за будь-яку можливість для цього: рок-музику, самвидав, навіть футбольне фанатство. Все дарма. Багно дніпропетровської рутини, просякнуте димом нескінченних заводів, зцементоване бюрократичним обскурантизмом, придавлене брилою міщанської інертності, здавалося нездоланним. Довелося тікати.

ВIДСТУП 2: ВУЛИЦЯ

Всі, з ким випало розмовляти, в один голос стверджують, що більшу частину зими Євромайдан у Дніпрі скоріше скидався на політико-культурний гурток за інтересами, ядро котрого складали посивілі націонал-демократи ще старої, пізньорадянської закваски.

Перелам намітився у січні. Що більше загострювалася ситуація у Києві, то чисельнішими ставали демонстрації. Опозиційність, котра до цього лишалася ризикованою забавою для особливо впертих бунтарів, раптом стала справою громади. У протест пішли підприємці, студенти, інтелектуали, футбольні ультрас — той самий громадянський клас, який визначає життя міста. Марші по 5-7 тисяч учасників перестали бути дивиною.

А потім трапилося 26 січня. Похід на облдержадміністрацію зіткнувся з бандами «тітушок», котрі, отримавши зброю прямо в ОДА, атакували з-за спин «Беркуту» спочатку демонстрантів, а потім усіх, хто мав нещастя опинитися неподалік від урядового кварталу. Вуличний терор у центрі міста тривав кілька днів. Підсумок — десятки побитих,  невинно заарештованих і засуджених.

Тепер зрозуміло, що в  тих подіях прозирав абрис близького й страшного майбутнього: парк, бандити за спинами ментів, вуличне насильство — сюжет, котрий обернувся кривавою кульмінацією у Києві 18 лютого.

А для тихого Дніпра, в якому роками панував негласний договір взаємної байдужості з владою, 26 січня прозвучало як оглушливий ляпас. Ніякого миру між владою та громадою  вже бути не могло.

ВIДСТУП 3: РОЗУМ IЗ ЛИХА

Остаточний масовий зсув свідомості, за загальним визнанням, стався після вторгнення Росії до Криму.

Для дніпропетровців Крим — це кілька годин машиною, це велетенська дача на березі моря, куди можна мотнутися експромтом на вихідні. І ось цей близький рай забрали. А потім ще влаштували безлад в сусідів, котрі і не сусіди зовсім, а двоюрідні брати — адже Павлоградський район, один з найбільших в області, є частиною  Донецького басейну.

Саме тоді в Дніпрі відбулася революція свідомості, котра відкладалася так довго.

АТАВІЗМИ

На привокзальній площі бетонно-металевим непорозумінням стирчить пам’ятник Петровському. Показує лівою рукою в бік трамвайного депо — вочевидь, трамвайники йому щось завинили при житті, і він їм того не вибачив.

Петровський народився не тут, в Дніпрі (Катеринославі) прожив неповні 10 років, влаштовував страйки й пропагував більшовизм. Ось і всі досягнення. Пам’ятник йому здається таким само атавізмом, як і назви більшості місцевих парків та вулиць. Безперервні леніни, косіори, урицькі, дзержинські утворюють щось на кшталт накиданої на місто гори словесної шкаралупи —  випадкової сукупності знаків, позбавлених будь-якого сенсу.

Але, від’їхавши від вокзалу, забуваєш і про Петровського, і про топоніміку.

СИНЄ Й ЖОВТЕ

Перше, що кидається у вічі — українські прапори. На машинах, на школах, університетах і коледжах, на балконах приватних помешкань, на магазинах — як над входом, так і у вітринах. Доходить до мимовільних казусів: прапор над збройною крамницею під назвою «Беркут».

Не тільки прапори і не тільки в центрі. Дерева і стовпи пофарбовані синім і жовтим. По головному, найулюбленішому маршруту №1, їздить трамвай з величезним написом «Єдина країна». Аналогічні банери — деякі з позначками, що розміщені з приватної ініціативи дніпропетровців — не рідші у віддалених житлових масивах, аніж у центрі. Транспарант біля прирічного шосе проголошує: «Защитили Днепр — защитим Донбасс». Соціальна реклама закликає вступати до батальйону «Дніпро». Лайт-бокси з крилатим лицарем — присвята Небесній Сотні. На торговельному центрі «Пасаж» на площі Героїв Майдану працює той самий телеекран, через який  ще в січні тут відключали світло і відкривали карні справи. Екран так само показує «5 канал», і щогодини лунає гімн України з заставкою прапора.

У цьому патріотичному підйомі немає навіть натяку на нетерпимість чи на ствердження за рахунок інакшого.

МАКИ ТА КАПЦІ

Площа Героїв Майдану — колишня Леніна. Повалення статуї вождя більшовизму, цієї монструозної, несмачної залізяки зайняло, мабуть, найбільше часу в хвилі ленінопаду, що пройшов країною, — 6 годин. Здавалося, чудовисько стоятиме вічно.  

Тепер рештки монумента (пам’ятник капцям, як його називають) обгороджено височенними фотошпалерами: дівчинка у білій сукні на тлі макового поля, під написом російською «Я люблю Украину». Так само червоно-чорним задрапірований постамент — через що несподівано схожий на велетенську кулю. Знешкоджений набій, котрим скам’яніле  вчора у нас уже не вистрілить.

СТІНИ

Стіна пам’яті Небесної Сотні поряд з держадміністрацією — довгий жовто-блакитний стенд із фотопортретами загиблих, розписаний різними художниками, прикрашений дитячими малюнками про країну і про війну, на напівкруглих рамах внизу — свічки. Цей напіваматорський меморіал виглядає набагато краще, аніж офіційна дошка пошани видатних людей області з другого боку алеї.

Недобудований готель «Вітрило» на березі Дніпра набув хоч якесь більш-менш гідне призначення: бути носієм для найбільшого в Україні намальованого тризуба. Неподалік — фрагмент набережної, названий «квартал мистецтв». На підпорній стіні кілька графіті-муралів, найцікавіша — незвична композиція з бездоганним мачо — кремезним напівоголеним Шевченком.

СТРИТ-АРТ: ВИСЛОВЛЮВАННЯ

Серед стріт-артистів з’явився новий яскравий автор — підписується «665», поєднує сюрреалізм і національні мотиви, особливо запам’ятовується його малюнок поряд з галереєю сучасного мистецтва «Ящірка» — жіноча фігура у червоному вінку, обличчя з заплющеними очима трохи схоже на театральну маску, довге чорне волосся, в одній руці — торба з «коктейлями Молотовими», в другій — уже запалена пляшка: чи то танок, чи то атака.

У дівчинки з паркану довкола пам’ятника капцям — теж маковий вінок, але радісні очі і посмішка. Два обличчя сьогоднішньої України: зимове й весняне.

УЛЬТРАС

«Ми думали, що нас це не торкнеться, але нас це торкнеться, якщо ті бородаті потвори прийдуть сюди».

Прес-конференція в Клубі уболівальників «Дніпра». За столом — троє суворих хлопців. 25 років тому таких називали фанатами, тепер  — ультрас. На стінах — календарі, плакати, фотографії легендарних гравців і тренерів команди — артефакти з золотої епохи 1980-х, коли «Дніпро» двічі ставав чемпіоном СРСР, під стелею — клубні шарфи різних команд.

Мабуть, без ультрас не було б революції. У Дніпропетровську вони являли собою чи не єдину силу, здатну організовано протидіяти терору влади. Після прес-конференції один із них розказує мені, як намагався захистити жінок-мітингувальниць від погромників і через це опинився в лікарні з черепно-мозковою травмою, струсом мозку («дев’ять днів їсти не міг») і вогнепальним пораненням. З посмішкою розказує, без пози.

Зараз «тітушки», вже з автоматами, хазяйнують на сході. В ультрас там на передовій        —  кілька друзів. А позаяк «ми не знаємо, куди ділися 125 мільйонів гривень, які люди збирали СМС-ками», то вирішили адресно допомагати 25-й окремій Дніпропетровській повітряно-десантній бригаді. Пункт збору необхідних речей відкрили прямо в Клубі уболівальників. Передруковую список, указаний у прес-релізі:

Провізія:

— чай, цукор;

— печиво, вафлі, шоколад, цукерки;

— їжа тривалого зберігання;

— вода питна негазована;

— цигарки.

Одяг і робочі речі:

— шкарпетки великих розмірів;

— нижня білизна;

— футболки (камуфляжні) від 52 розміру;

— спальні мішки.

Засоби особистої гігієни:

— засоби захисту від комарів;

— мило;

— вологі серветки;

— станки для гоління одноразові;

— рушники одноразові;

— зубні щітки;

— зубна паста;

— туалетний папір.

Інвентар і засоби захисту:

— жилет розвантажувальний;

— наколінники, налокітники;

— радіостанції, провідна гарнітура;

— рації;

— біноклі;

— прилади нічного бачення;

— ліхтарі;

— тепловізори;

— батарейки.

Звертатися до адміністраторів сторінки «Рупор северной трибуны» у соцмережі «ВКонтакте» (http://vk.com/ultras83), або кожного буднього дня з 9.00 до 18.00 власне до Клубу вболівальників (ліва вежа північного входу в стадіон «Дніпро-арена»), кошти перераховувати на картку «ПриватБанку» 5167 9872 0447 8925 (Гурін М. С.). Зібрані гроші підуть на закупівлю медичних препаратів для війська.

ВАЖЛИВЕ МІСЦЕ

Під аркою-проходом до урядових будівель — кілька тусовщиків, один з них під гітару волає древню дворову пісню «Фантом» про американського пілота, збитого радянським. Чим ближче до ОДА, тим більше молоді, головним чином хлопців у військовій формі, навіть у бронежилетах. Перед входом у держадміністрацію стоять два розмальованих піаніно (синьо-жовте й червоно-чорне), на яких вряди-годи хтось бере кілька акордів, а ввечері тут влаштовують справжні концерти.

Усередині — ще більше людей у хакі, пакети й рюкзаки на підлозі, в глибині холу двоє автоматників — у цю мить чітко усвідомлюєш, що опинився в прифронтовому місті. Перший поверх зайняли Самооборона та ультрас, щойно звідти втекли найманці минулої влади. Зрештою, повстанці так і залишилися, трансформувавшись у штаб національного захисту, однак молодь, причому зовсім небюрократичного вигляду, не тільки тут, а й на решті поверхів, у кабінетах.

Через дорогу, на другому поверсі БТІ — штаб «Правого сектору». Ще один осередок неформальщини з прокуреними та похмурими до кумедності ультраправими команданте й активістами, котрі сплять на розкладачках. Загалом, атмосфера віталістичного хаосу в урядовому кварталі — з роду тих див, що й скинутий Ленін. Хочеться себе ущипнути.

ДРУЗІ

Між інтерв’ю та гарячковим фотографуванням заводжу нових друзів і зустрічаю давніх. Деяких не бачив по 10-20 років. Руслан — телевізійний ветеран, син військового та виходець із Росії, зараз робить інтернет-радіо «Рассвет Украины» — контрпропагандистський проект, орієнтований на російськомовну авдиторію з метою протидіяти путінській брехні. Розповідає, як за допомогою колег із ТБ вивели на чисту воду шахрая-маклера, що намагався нажитися на біженцях із Донбасу, мріє налагодити мовлення на Росію з Харкова. Оля, приятелька з геть інакшого покоління, котру пам’ятаю юним прихіпованим дівчиськом, хвалиться, що навчилася розбирати-збирати чотири види пістолетів і два види автоматів, бідкається на керівництво Штабу національного захисту, пишається успіхами у стрільбі — має до того хист; войовнича й стурбована, але не зла. Скрипалька Світланка з захватом згадує, як її хлопець у Новомосковську в лютому ходив на залізницю блокувати ешелон десантників, котрі вирушили на розгін Майдану. Старий друзяка Санич, котрий дивним чином суміщав захоплення блюзом з великоруським шовінізмом, тепер не шкодує жовчі щодо Путіна та просто хворіє через новини з Донбасу.

Така от зміна в людях, з якими пуд солі з’їв, тішить навіть більше, аніж перетворений на металобрухт Ілліч.

І ЩЕ

За три дні всього не побачиш, на одній газетній сторінці всього не напишеш. Ще кілька кадрів насамкінець. Оголошення на вітрині крамнички російською: «Сегодня новое поступление вышиванок». Через квартал у торгівельному центрі — кіоск  з продажу патріотичних футболок, серед яких — «бендеровец» — мультяшний робот Бендер з культового анімаційного серіалу «Футурама» у кашкеті з тризубом і з Молотовим у руці. Лавка з приклеєним значком — біло-червоною стрілкою, що вказує на урну для недопалків. Довкола чисто.

Вечір, Європейський бульвар — юрби молоді, дерево з портретом Нігояна, вуличні ресторанчики, музиканти, найкращий з яких співає українською — поки короткий, але справжній шматок Європи. Випускний парад, який я бачив уже тільки на відео — 5000 прекрасних дітей з синіми і жовтими кульками на площі Героїв Майдану.

Напис на стіні неподалік від ОДА: Vive La Futurism!

У цьому місті легко дихається.

ТУТ І ТЕПЕР

Місто зустрілося з Україною, а Україна зустрілася з ним — нарешті. У цій зустрічі Дніпропетровськ здобув свою свободу. Так, у Києві були Майдан, вулиці Грушевського, Інститутська. Але Дніпро пройшов довший і тому ще тяжчий шлях. Серце країни зараз дійсно б’ється тут...

Є міста, які оглядаються у минуле, намагаючись відшукати там фантомну славу. Є міста, чиє існування перетворено на жалюгідну тінь майбутнього, котре ніколи не настане. Дніпропетровськ робить свою історію — тут і тепер.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Дніпропетровськ — Київ