Теперішній світ християнська душа
звично описує у мінорній тональності. Попри Христові перестороги, любов у світі
таки охолола (пор. Мт. 24, 12), що породило в людському духові численні руйнівні
деформації.
Дехристиянізація наших душ стала
доконаним фактом, і недарма Папа Венедикт ХVІ закликає до нової євангелізації
Європи. Як на теренах стародавніх цивілізацій виростають піщані пустелі, так і
простори колись християнської Європи невпинно затягує духовна пустеля
секуляризації, з якої стирчать лише гострі шпилі спорожнілих християнських
храмів.
Отож песимісти (а ще вороги
християнства) легко перефразовують шпенглерівські «Сутінки Європи» у «сутінки
християнства». Мовляв, хоч «пекельні ворота» Церкву й справді не подолали (пор.
Мт. 16, 18), але байдужість сучасних християн її таки доконає. Що правда, то правда:
у своїй літеплості ми, християни, таки неперевершені. Оптимісти, втім,
заспокоюють: мовляв, інкультурація європейським суспільством християнського
послання стала настільки глибокою, що релігійної основи вже не видно – все
перейшло в культуру міжлюдських стосунків. Це також правда, в чому
пересвідчуються усі гомо совєтікуси, коли виїжджають на терени сучасної Європи.
Проте не поспішаймо ставати на
жодну з цих позицій, бо за обома так чи так проглядається ніцшеанська
перспектива «вмерлого бога». Згадаймо давнє прислів’я: «Ніч найтемніша перед
світанком». Світ не статичний, а рухається по синусоїді – як на знаменитих
«американських гірках». І світоглядна нудота, яка підступає до горла в
теперішній час стрімкого падіння, мала б лише нагадати нам, що час прозріння не
за горами, що трагедійний занепад нашого духу невдовзі зміниться на стрімке
його піднесення.
Чи можна підкріпити цю гіпотезу
якимись аргументами? І яка в цьому роль християнства?
ЦИВІЛІЗАЦІЯ СУПРОТИ НОВІТНЬОГО
ВАРВАРСТВА
Першою на думку спадає теза про
новітнє варварство. Свого часу головну суперечність цього світу подавали у
вигляді класової боротьби пролетаріату чи боротьби ясночолих арійців з нижчими
расами. Нині ці версії поступилися місцем новим інтерпретаціям віковічної
боротьби Риму Третього з Римом Першим або ж джихадові правовірних мусульман
супроти «уособлення морального занепаду» – Заходу. Проте всі ці означення –
лише ідеологічні дефініції. Насправді ж у філософському плані сьогодні
увиразнилась головна суперечність цього світу – боротьба між цивілізацією і
новітнім варварством. До того ж носіями цивілізації далеко не завжди є ті, що
претендують на це звання.
Давно зауважено, що головну роль у
наверненні варварів відіграла не військова міць Римської імперії, а духовна
сила, явлена світові в житті святих і в жертві тих, хто дав себе пожерти
голодним левам Колізею. Тому наступ новітнього варварства виглядає таким
непереможним лише тому, що ми, розніжені у своїх розкошах і знесилені своїми
спокусами, по-неронівськи замкнулися в мурах «гріховного Риму», покладаючись
лише на сучасну зброю та ракетні колісниці. На цьому тлі жертва перших християн
видається нам славною лише щодо минулого, проте цілковитою глупотою, якщо
говорити про сьогодення. Тому більшість сильних світу цього лише знизає
плечима, коли чує висновок кардинала Поля Пупара:«найбільшим уроком, що його
дає нам досвід першого тисячоліття», є вміння зустріти виклики нашого часу “без
гніву й насильства», а на основі головно «християнського свідчення і навіть
святості» [1]. І справді: спробуймо лише запропонувати цю формулу нинішній
антитерористичній коаліції як засіб для подолання світового тероризму!
Проте чим сильніша
дехристиянізація наших душ, а відтак і нашої культури, тим більше виявляються
симптоми, що уподібнюють наш час доконстантинівській епосі. Це влучно підмітив,
скажімо, Сергій Аверінцев:
«І знову, як тоді, в нас
християнство без “християнського світу”, віра без зовнішнього захисту, життя, в
якому нічого не зрозуміле само собою… Земний, поцейбічний, інституційний
захист, що його система “християнського світу”, “християнського суспільства”,
“християнської держави” хоча б візуально забезпечувала цінностям нашої віри,
втрачено без вороття. На ближче майбутнє всі ми запрошені належно поміркувати
над текстом Послання до Євреїв (13, 14): “Бо ми не маємо тут постійного міста,
а майбутнього шукаєм» [2].
Звичайно, песиміст і тут знайде
причину для зневіри. Адже в доконстантинівську епоху християнство було на
підйомі, сьогодні ж воно – в занепаді. Проте спасенною для людини є не доктрина
й не її ідеологічне обрамлення – спасенним є преображення людського духу, яке,
у ґрунті речей, завжди одне й те ж. Бог завжди з тими, хто очищає себе від
скверни. І Він приходить до людини як тоді, коли її зневірений дух шукає
порятунку, так і тоді, коли, знайшовши опертя, людина утверджується в добрі.
Тому й сказано: «Я – Альфа і Омега, початок і кінець, перший і останній» (Од.
22, 13). І в цьому – величезне джерело ще не освоєного нами оптимізму.
НЕГЕНТРОПІЙНЕ ПІДНЕСЕННЯ СУПРОТИ
ЕНТРОПІЙНОГО ЗАНЕПАДУ
Нинішній моральний занепад – не перший в
історії людства. І як було вже згадано, він щоразу передує духовному злетові.
Варто придивитися ближче до першої фази цього процесу, тобто до етапу масової
деградації моральних засад.
Ми слушно сприймаємо цей етап як
руйнацію звичного світу, як смерть нашої цивілізації. І все справді може
закінчитися «смертю» держави: втратою незалежності, окупацією тощо. Проте цей
результат не є неминучим. Бо занепад також спроможний активізувати в
суспільному організмі рятівні процеси. У цьому випадку занепад суспільної
моралі (ентропія духу) – певний індикатор того, що в якомусь поки що невидимому
місці іде нарощення нового духовного порядку. У термодинаміці це типовий
негентропійний процес: нарощення впорядкованості системи відбувається завдяки
збільшенню ентропії (безладу) в довкіллі.
Класичний приклад цього процесу в
природі – перетворення гусені в метелика. У якийсь момент гусінь починає
виділяти ниткоподібну речовину, якою обплутує сама себе. Так утворюється
лялечка, в якій гусінь невпинно розкладається. З погляду гусені, вона наче
гине. Проте паралельно іде невидима підготовка до того моменту, коли з
невеликої кількості клітин в отому напіврозкладеному гусеничному «бульйоні»
швидко формується новий організм – метелик, який розриває лялечку і вилітає в
новий простір життя. У цій трансформації (я б навіть сказав – преображенні)
закладена чи не найбільша таїна життя.
Отже, суспільство, в якому
руйнуються основи ладу й занепадає мораль, може бути водночас і одром смерті, і
купіллю нового ладу. Головне питання – чи знайдуться оті до часу невидимі
«клітини», яким під силу буде очиститись від скверни, зорганізуватися в одне
ціле й запропонувати суспільству оновлений моральний кодекс буття. Цей кодекс
може мати найрізноманітніші ідеологічні ознаки, але в основі його неминуче
лежатимуть визначальні константи божественного ладу: правда, добро,
справедливість, солідарність, любов.
Отож, як бути людині в час
«бенкету сатани»? Звичне і масове правило – прийняття правила гри, бо, мовляв,
світ грішний, і святим його проста людина не зробить. Так і формується в
нинішній Україні те, що соціологи окреслюють терміном «аморальна більшість»:
«Суть соціального феномену
«аморальної більшості» в тому, що моральні норми людської порядності й
відповідальності, які регулюють щоденну поведінку людей, їхні взаємини в різних
ситуаціях спілкування й діяльності, сприймаються більшістю населення України як
норми поведінки «моральних аутсайдерів».
Потреба змиритися з негідними правилами гри
стає, здавалося б, очевидною. До цього начебто підводять нас інстинкт
самозбереження і здоровий глузд. Так широко прочиняються ті біблійні «ворота,
якими багато хто ходить, але які ведуть до погибелі» (Мт. 7, 13). Насправді ж,
«метелика» нового морального ладу зможуть сформувати лише ті, які не
піддадуться духовній гнилизні. Ось чому так важливо не прив’язуватися душею до
того порочного світу, який видається вічним і єдино можливим. Не ставати для
нього «своїм».
ЧАС ЖЕРТВИ
Згадаймо отой прекрасний момент із
гіббсонівського фільму «Страсті», коли Ісус, несучи на собі хреста, з мукою
каже своїй Матері: «Ось нове творю все...» (Од. 21, 5). Як на мене, у
богословському сенсі момент для виголошення цих слів підібрано дуже точно, хоч,
на перший погляд, перед нами – виразний парадокс. Адже зло переможно шкіриться
й навісніє, а тягар хреста цілковито притискає тебе до землі. Для всіх
учасників драми – це кульмінаційний момент поразки Добра. Як можна в цей момент
виголошувати такі парадоксальні, а для когось і претензійні слова?!
Проте тут ми якраз і маємо справу
з тим феноменом, що його точно передає відома приказка: «Кров мучеників –
насіння Церкви». Так уже збудований цей світ, що без жертви ви не створите
чогось нового. Жертва стає матрицею, на якій вирощується чистий кристал нового.
Жертва стає ініціатором, тригером, що запускає процес формування «метелика». І
час для цього наступає саме тоді, коли для успіху, здавалося б, немає жодного
шансу!
Ось чому «хто витриває до кінця,
той спасеться» (Мт. 10, 22). Ось чому чим темнішою стає ніч, тим логічніше
очікувати світанку. Ця начебто парадоксальна, а насправді явлена на численних
історичних прикладах закономірність – це головна підстава для віри й
переконаності, що теперішній занепад християнства – ознака, що символізує
близьке його відродження. Тому доки в Україні є люди, які живуть Христовою
правдою і готові жертовно служити ближньому, ми в час секулярного вихолощення
християнства маємо підстави твердити, що християнська культура в нашому народі
ще увійде в нове цвітіння.
Мирослав МАРИНОВИЧ
__________________________________
[1] Цит. за: Кардинал Поль Пупар, президент
Папської Ради з питань культури. Релігія й культура в сучасному світі (Доповідь
від 16 червня 1995 року). Київ, с. 4 (репр. вид.).
[2] Цит. за: С. Аверинцев.
Майбутнє християнства в Европі // Наша віра, 4 (2000).
Немає коментарів:
Дописати коментар