Вступ до книги “Дивна смерть марксизму”

Аналізуючи результати італійських муніципальних виборів, що пройшли навесні 1999 року, досвідчений італійський політичний аналітик Ернесто Галлі делла Лоджія пояснив в міланській газеті Corriere della Sera, що цього разу виборці не виправдали очікування журналістів. Робітники подали за лівих менше голосів, ніж передбачалося,

 зате комуністи та інші ліві партії залучили виборців-гомосексуалістів, феміністок, «захисників природи» і мультикультуралістів, а також більшість голосів безшлюбних інтелектуалів. Доводиться зробити висновок, що під прапорами італійських лівих зібралися прихильники «нетрадиційного стилю життя» і вороги традиційної європейської моралі. Делла Лоджія ностальгічно зауважує, що в його молодості в італійських комуністів була чітко визначена мета: вони підтримували міжнародну політику Радянського Союзу, ідею класової боротьби і націоналізації засобів виробництва. Але на ділі ці виборці хотіли лише вичавити соціальні пільги з держави і керівників італійської промисловості (la classe padronale), а більш за все вони жадали принад буржуазного життя. Прихильні до комуністів робітники найменше дбали про права лесбіянок і педерастів або про демаскулінізацію робочих місць.

Як відзначає Анна Кріґель, автор книги «Французькі комуністи», важко знайти іншу групу, яка була б настільки ж спантеличена самою ідеєю рівності статей. Ще в 1970-і роки партійні лави на 70% складалися з чоловіків, а жінки чинили лише «незначний вплив» на партійні рішення. Більш того, те що говорилось на партійних зборах про жінок і сімейне життя значно більше личило б зібранню католицьких священиків в період до Другого Ватиканського собору. У своїй роботі Кріґель підкреслює, що французькі комуністи поєднували економічний радикалізм і глибоко консервативні соціальні установки. Але в 1990-і роки Кріґель почала нападати на комуністів та їхніх соціалістичних союзників за спроби радикалізувати французьке суспільство. Тепер мова йшла не про відсталу культуру французького марксизму, а про її перетворення на спільника держави у справі радикалізації культури.

Але тут втрутилися обставини, що змінили саму суть марксизму. Європейські комуністичні партії вже не були масовими об’єднаннями класу трудящих, які контролювали до третини голосів на загальнонаціональних виборах, як це бувало у Франції та Італії після Другої світової війни. У 1990-і роки відбулося масштабне падіння чисельності європейських профспілок, що і проаналізовано в детальному дослідженні, опублікованому в Le Monde Diplomatique. Автор дослідження П’єр Бурдьє висловлює занепокоєння, що ще трохи, і організовані робітники не зможуть робити ніякого впливу на позиції французького уряду. У сфері економіки політичні відмінності між правими і лівими звелися до дрібних деталей. Праві приймають і навіть готові розширити державу добробуту, а ліві відмовилися від планів державного контролю над економікою. Місце лівацьких закликів до загострення класової боротьби зайняли розмови про «третій шлях» між капіталізмом і соціалізмом, а тим часом лівоцентристські уряди в Німеччині, Англії і Франції клопочуться над збалансованістю бюджету та перерозподілом прибутків. А найважливіше те, що колись потужна комуністична машина залучення голосів виборців тепер отримує на виборах від 5 до 8 відсотків, що дозволяє компартії в Італії і у Франції бути членами лівоцентристських коаліцій, а в Німеччині – пропонувати СДПН як альтернативу «зеленим». Перший раунд французьких президентських виборів, завершився 21 квітня 2003 розгромом комуністичної партії. Якщо Жан-Марі Ле Пен, кандидат правих популістів, прийшов до фінішу другим, то Робер Ю, кандидат комуністів і керівник компартії, набрав лише 3% голосів і опинився на п’ятому місці. А раз компартія не зуміла подолати п’ятивідсотковий бар’єр, що дозволило б їй не повертати державі асигновані на вибори вісім мільйонів євро, для погашення боргів комуністам довелося виставити на продаж свої штаб-квартири.

Сьогодні європейські комуністичні партії зберігаються просто як додаток до більш великих угруповань сил на лівому політичному фланзі. Що б не було тому причиною – підвищення загального рівня життя, ослаблення солідарності класу трудящих або очевидна непривабливість комуністичного досвіду – для виборців комуністичні партії Західної Європи втратили чарівність. Час від часу вони роблять спробу повернутися до влади в Польщі, Угорщині, Росії або в державах Балтії, але це говорить лише про те, що населення цих країн не задоволене тривалим нелегким переходом до вільної або квазівільної ринкової економіки. У будь-якому випадку легко зрозуміти, що успіхи на виборах перейменованих комуністичних партій Східної Європи, які спостерігаються час від часу, свідчать про відродження віри в марксизм або в пролетарську солідарність.
Консервативні критики зазвичай розходилися в поясненнях цього перетворення комуністів у молодших партнерів лівоцентристських партій. Такі прихильники націленості американської зовнішньої політики на просування демократії по всьому світу, як, наприклад, Майкл Новак з Американського інституту підприємництва, а також Френсіс Фукуяма і Джордж Ґілдер, стверджують, що встояти перед американським «демократичним капіталізмом» практично неможливо, через що колишні європейські марксисти і поспішають скористатися «американською моделлю», що поєднує державу добробуту з розширенням можливостей для інвестування капіталу. Все, крім найбільш замоховілих, прийняли цей серединний шлях між абсолютно вільним ринком і повністю одержавленою економікою, який дозволяє поєднати вимогу рівності з матеріальними стимулами і економічним розвитком.

Менш оптимістичні спостерігачі з числа традиційних правих, однак, сумніваються в тому, що комуністичний хижак позбувся ікол. І деякі з їхніх аргументів заслуговують на увагу. Усі європейські парламентські коаліції за участю комуністів ухиляються від визнання масових убивств, вчинених комуністами в Росії і в інших країнах. Таке заперечення провини можна було спостерігати 12 листопада 1997 у французькому парламенті, а 27 січня 2000 року – в італійському. У першому випадку французький прем’єр-міністр, соціаліст Ліонель Жоспен, відповідаючи на запитання опозиції, чи вірить він, що Сталін вбив мільйони людей, вдався до викрутасів – частково з поваги до комуністичних партнерам по коаліції. Жоспен стверджував, що «комуністична революція була одним з найвизначніших подій нашого століття» і «як би ми не оцінювали сталінську Росію, вона була нашим союзником у війні з нацистською Німеччиною». І, хоча в радянській історії були «трагічні» сторінки, прем’єр-міністр вважає «безсумнівною помилкою покладати провину порівну на комунізм і нацизм». Ось, власне, і все про рівність геноциду нацистських і комуністичних масових вбивць, причому останніми Жоспен «пишається як своїми політичними союзниками».

Настільки ж красномовним свідченням сталіністського підґрунтя європейських лівих стало обговорення пропозиції правлячої тоді в Італії лівоцентристської коаліції ввести щорічний «день пам’яті злочинів фашистсько-нацистського режиму». Коли представник правоцентристської коаліції запропонував розширити формулювання і включити в неї «всіх жертв політичної тиранії», інша сторона рішуче це заперечила. Один з депутатів-комуністів висловив невдоволення і заявив, що «зацикленість» на тому, що зробили або не робили комуністичні уряди, всього лише викрутас. Насправді правоцентристи «ніяк не можуть змиритися з тим, що вони брали участь у прийнятті фашистського закону 1938 [що позбавив італійських євреїв громадянських прав] і в подальшій депортації євреїв [в 1943 році]». На ділі ж у нинішній правоцентристської коаліції немає тих, кого можна звинуватити в цих двох ганебних діяннях, друге з яких було реалізовано зусиллями СС і вкрай не великого числа італійців. Порівняння сьогоднішніх правоцентристів з фашистським урядом кінця 1930-х є абсолютно неправомірним, і ще менш правомірне порівняння з республікою Сало, яка була нав’язана Італії німецькими окупантами в 1943 році. Більш того, на відміну від італійських лівоцентристів, правоцентристи готові без вагань засудити всі форми тоталітаризму. Для тих, хто вбачає спадкоємність між колишніми комуністами і нинішніми, наочним доказом правоти служить ця завзята відмова розібратися з комуністичним минулим і рішуче заперечення будь-яких спроб засудити колишні злодіяння як «фашистських».

Можна також згадати перетворення східнонімецьких комуністів та їхніх західнонімецьких прихильників в Партію демократичних соціалістів, засновану в 1990-і роках як місток між комуністичним минулим і майбутнім. Колишній керівник партії Ґреґор Ґізі був штатним агентом Штазі, а після падіння Берлінської стіни займався організацією «антифашистських» мітингів в об’єднаному Берліні. Про його кар’єру інформатора комуністичної таємної поліції в 1975 – 1987 роках стало відомо в 1995 році, після того, як Бундестаг, ознайомившись з діяльністю Ґізі як шпигуна таємної поліції, дав на нього амністію. Коли опозиційні християнські демократи підняли це питання, у Німеччині та Австрії ліва преса звинуватила супротивників Ґізі в організації полювання на відьом. Його головний суперник в Берліні, Франк Штеффель, дав задній хід після того, як провідні німецькі журналісти затаврували його як невблаганного фанатика-антикомуніста. Приборканий Штеффель погодився ніколи більше не згадувати про цей бік діяльності Ґізі, що видавав владі Східною Німеччини людей, які йому довіряли.

Але в цій поблажки засобів масової інформації до тих, хто в минулому належав до лівих радикалів, немає нічого незвичайного. Йошка Фішер, міністр закордонних справ Німеччини, так і не став об’єктом нападок провідних німецьких видань, незважаючи на те, що в 1960-і роки він брав участь у насильницьких акціях лівих. А французька преса настільки ж поблажливо поставилася до того, що Жоспен тривалий час підтримував зв’язки з войовничими троцькістами. У 1991 році ветеран французької компартії Жорж Бударель постав перед французьким судом за звинуваченням в участі в 1953 році у вбивствах французьких полонених, захоплених комуністами з Ліги незалежності В’єтнаму (В’єт-Мінь) під час партизанської війни з французами в Індокитаї. На відміну від арештів підозрюваних в пособництві нацистам під час Другої світової війни, ця неполіткоректна спроба звести рахунки з обвинуваченим у масових вбивствах розбурхала паризьку пресу. Свідків звинувачення, які зуміли вижити під в’єтмінівському таборі 113, самих звинуватили в тому, що вони стали «об’єктивними посібниками ревізії [голокосту]», намагаючись «обілити нацизм» . Бударель був звільнений згідно формальних підстав, які не мали стосунку до суті висунутих проти нього звинувачень, але на той час на лівому березі Сени вже були підготовані масові демонстрації на захист цієї нібито жертви нацистських «колабораціоністів».

У зв’язку з такою поведінкою засобів масової інформації Моріс Дрюон, французький журналіст і у свій час радник Шарля де Ґолля, пише, що політичну історію з кінця Другої світової війни затьмарювала тінь комуністів та їхніх підлабузників. Згідно Дрюона, плазування перед тоталітарними лівими існує як і раніше, хоча чисельність компартії різко скоротилася. Політики продовжують лаяти «фашизм» почасти за звичкою, а почасти тому, що ще не призвичаїлися до слабкості електорального потенціалу комуністів. До того ж вони бояться нападок прокомуністичних журналістів, які тлумачать будь-яку критику похмурих сторінок історії компартії як прояв співчуття до фашизму.

Дрюон вірно зауважив ці викрутаси в поведінці французьких лівих. Застосовувана для підмазування до комуністів безглузда риторика Жоспена, яку до нього використовував Франсуа Міттеран, підтверджує звинувачення Дрюона в тому, що деякі французькі політики готові на все, щоб заслужити вдячність комуністів. Але є сенс задатися питанням, чи є комуністи та їхні прихильники марксистами або марксистами-леніністами? Чи справді комуністи, наприклад, до цих пір вірні точці зору діалектичного матеріалізму на історичний процес, що досягає апогею в пролетарській революції і в створенні соціалістичного суспільства, заснованого на суспільній власності на засоби виробництва? У якому сенсі комуністи все ще вірять в класову боротьбу як в ключ до розуміння людських відносин та інструмент перемоги соціалізму? Зауважимо, що для справжніх комуністів в «фашизмі» погано не те, що він проти імміграції (яка фашистів насправді ніколи не турбувала), або що він порушує недоброзичливість до меншин з країн Третього світу. Фашисти, згідно з традиційними комуністичними писаннями, ведуть боротьбу проти робітничого класу і допомагають приреченим капіталістам відстрочити перемогу соціалістичної революції. Коротше кажучи, фашисти розглядаються як класовий ворог, який намагається порушити історичний поступ і повернути назад розвиток, що веде до визначеного з небес завершення всіх класових конфліктів у посткапіталістичому пролетарському суспільстві, яке буде засновано комуністичними вождями. Ці традиційні комуністичні схеми, широко розповсюджені в 1930-х роках, коли фашизм був на підйомі, не мають жодного стосунку до нинішніх європейських лівих. Причина в тому, що ліві більше не є марксистами і лише час від часу згадують про соціалізм. Якщо придивитися до того, які закони проштовхують комуністи в рамках лівоцентристських коаліцій – від законів, що забороняють розпалювання ненависті, спрямованих проти європейської християнської більшості, через встановлення кримінальної відповідальності за публічну спробу заперечити чи применшувати злочини нацистського режиму до фінансування програм мультикультуралізму, встановлення днів пам’яті жертв нацистського режиму, захисту прав педерастів і виділення державних субсидій біженцям – важко зрозуміти, яке відношення все це має до марксистської революції. Досягнувши успіху на виборах, Ґреґор Ґізі, колишній шпигун “штазі”, не став боротися за поширення східнонімецького комунізму на Заході. Він та інші давні прихильники комуністів заклали в основу програми Партії демократичного соціалізму зовсім інші питання, а саме: державний захист прав педерастів, ослаблення обмежень на в’їзд «політичних біженців», полегшення імміграції для прибульців з Третього світу за рахунок етнічних німців, що бажають переселитися до Німеччини з колишнього Радянського Союзу. Партія Ґізі увійшла в міський уряд Берліна в союзі з Німецькою соціалістичною партією і соціалістичним мером Берліна Клаусом Воверайтом, педерастом-активістом, в політиці якого немає нічого марксистського, незважаючи на те, що він і його партнери по коаліції підтримали спорудження пам’ятника марксистській революціонерці Розі Люксембурґ, учасниці невдалого повстання спартаківців в 1919 році. Вибір героїні характерний для соціального радикалізму політики Ґізі і Воверайта. Польська єврейка, що стояла на лівих позиціях, Люксембурґ взяла участь у спробі знищити молоду Веймарську республіку і була вбита військовими, які нібито висловили після її вбивства антисемітські настрої. Люксембурґ була відома тим, що критикувала Леніна, якому, на її думку, не вдалося зробити справді марксистську революцію. Згідно її тлумачень, Ленін спотворив революційний акт, поставивши на чолі подій партійний авангард. Так виник ідеальний символ посткомуністичних лівих: єврейська революціонерка, знищена реакційними німецькими мілітаристами за те, що намагалася втілити в життя зразково чисте розуміння революції. Але хіба це прославлення іноземки, що стала «жертвою» революції, має якийсь стостунок до марксизму чи до традиційних програмам комуністичних партій?

Відповідь на це запитання дають критики «культурного марксизму», і перш за все Патрік Б’юкенен у своїй праці «Смерть Заходу», яка описує атаку на «буржуазну мораль», почату німецькими іммігрантами з Франкфуртської школи, як нову і небезпечну фазу війни марксизму проти християнського суспільства Заходу . Згідно Б’юкенена, Теодор Адорно, Макс Хоркхаймер, Герберт Маркузе і Ерік Фромм були німецькими радикалами, що перетворили марксизм з економічної доктрини в інструмент повалення моралі. Б’юкенен вибрав для розбору «Авторитарну особистість», році збірка критичних статей, що вийшла в 1950 під редакцією Адорно і Хоркхаймера. У цьому важковаговому викритті «буржуазно-християнського» суспільства традиційні християнські цінності представлені як «патологічні» і «протофашистські». Франкфуртська школа, яка в 1930-і роки перебралася з Німеччини до США, заклала нову основу для марксистської революції за допомогою застосування програми своєї «критичної теорії» до усталеної культури. Згідно з новим підходом, соціалістам потрібно менше думати про економічну експлуатацію та побільше про згубні забобони і їх нібито порядних носіїв. Якщо панівний клас не усунути від влади, він буде породжувати расову ненависть, антисемітизм, жононенависництво і гомофобію. Тільки рішучі зміни звільнять людство від буржуазного суспільства, яке, за твердженнями Франкфуртської школи, є джерелом соціальної патології.

Зображення культурного марксизму як посткомуністичної лівої сили було, мабуть, найбільш переконливою спробою знайти спадковість марксизму, що однак, викликає серйозні сумніви. Тут серйозно стверджується, що теоретики Франкфуртської школи вважали себе «марксистськими критиками культури». Як колишній учень Герберта Маркузе, я особисто можу засвідчити, що цей культурний марксист ніколи не сумнівався в тому, що він відстоює принципи марксизму-ленінізму. Маркузе не знаходив ніяких протиріч між своїми спостереженнями в «Одновимірній людині», які стосувались буржуазної культури, яка репресує еротику, і діалектичним матеріалізмом Маркса. В обох випадках була спроба висвітлити «ірраціональну» природу капіталістичного суспільства, що знаходить відображення в його нездатності задовольнити потреби людини. Більш того, Маркузе вихваляв радянський соціалізм і, коли радянські танки в 1956 році розчавили угорське «соціалістичне» повстання, виступив на підтримку радянської «атаки на фашизм», подібно до іншого фанатика Франкфуртської школи Ґеорґа Лукача. Маркузе поєднував відданість марксизму-ленінізму в його сталіністській подобі з постбуржуазними еротичними фантазіями. Але ніякого логічного зв’язку між ними не було, якщо не враховувати того факту, що, за пророцтвом Маркса, на зміну буржуазному суспільству прийде пролетарський соціалізм.

Іншими словами, нічого власне марксистського у «культурному марксизмі» немає, якщо не зважати на сподівання на постбуржуазне суспільство. Проте прихильниками цього нового марксизму рухає не історичний матеріалізм, а відраза до буржуазної християнської цивілізації. Помилка тих, хто бачить тут послідовний перехід однієї позиції в іншу, полягає в тому, що вони плутають зміст з персоналіями. Наприклад, покійна Белла Абцуґ, що виросла в родині радикально налаштованих російських євреїв, почала свою політичну кар’єру як комуністка, що засуджувала американський уряд за надання зброї Англії в період дії радянсько-нацистського пакту. Пізніше Абцуґ перетворилася на запеклу феміністку, а до кінця життя кинула всю свою енергію на захист прав педерастів. Але, хоча ця уявна бунтарка і в Конгресі, і поза його стінами займала виключно ліві позиції, незрозуміло, яким чином її фемінізм чи захист прав педерастів випливали з її прихильності до марксизму чи сталінізму. Ці переконання можна пов’язати з її образом власного «я» як самотньої єврейки, вкинутої у ворожу культуру. Як би там не було, всі її ідеї, при їх безсумнівній лівизні, теоретично ніяк між собою не пов’язані. На відміну від Абцуґ, Маркс і Ленін не любили буржуазію і капіталістичне гноблення, але не звинувачували її в зневазі до прав людини, педерастів і феміністок. Спочатку переможні Совєти подумували про ліквідацію шлюбу як «буржуазного інституту», але швидко схаменулися і, подібно пізнішим комуністичним режимам, закінчили прихильністю до пуританської моралі. Сьогодні антибуржуазні соціальні мислителі, як і послідовники Франкфуртської школи, називають себе марксистами і крокують під червоними прапорами, але це лише гра слів і символів. Вони мають приблизно таке ж відношення до історичного і теоретичного марксизму, як Спонджі, цей «ліберальний» н’юаркский ієрарх Єпископальної церкви, до боротьби за догматичну чистоту християнства.

Критики культурного марксизму влучно відзначають, що в Америці у Франкфуртської школи з’явилося багато прихильників, але тут треба дещо прояснити. Для дослідження американізації культурного марксизму надзвичайно важлива «Авторитарна особистість», товста антологія, широко розрекламована як перший том серії «Дослідження забобонів». Спонсори, які з власної ініціативи пов’язали себе з німецькими радикалами-втікачами і добре заплатили їм за роботу, належали до зовсім не радикального Американського єврейського комітету. У той самий час, коли готувався випуск «Авторитарної особистості», ці ж благодійники створювали журнал «Commentary», журнал прогресивний, філосемітський, і при цьому антирадянський. Крістофер Леш вважає, що цей збіг говорить багато про що. Спонсори «Авторитарної особистості» абсолютно чітко не підтримували антиамериканізму. Які б сталіністські завихрення не надавали натхнення редакторам збірника, ті, хто давав їм гроші, просували антикомуністичний американський патріотизм, що з вичерпною повнотою доводиться в моїй книзі «Після лібералізму». Сеймур Мартін Ліпсет, захоплений коментатор і один з авторів «Дослідження забобонів», вважав, що запропонований Адорно і Хоркхаймером психологічний підхід до «забобонів», особливо до антисемітизму, був проривом у галузі соціології та модифікації соціальної поведінки. У 1955 році Ліпсет представив антикомуністичному соціал-демократичному Конгресу за культурну свободу власний варіант їхньої праці – роботу про авторитаризм робітничого класу. Що стосується «Авторитарної особистості», для Ліпсета так і залишилося загадкою, чому редактори «проґавили» і не включили комунізм до складу патологічних станів психіки. Ліпсет і інші прогресивні прихильники «американської демократії» ніколи не сумнівалися, однак, що для порятунку Америки від небезпечних для демократії викрутасів свідомості Адорно і Хоркхаймер запропонували вдалі ліки.

Хоча «культурний марксизм» прийшов в американське життя з-за кордону, він чудово тут прижився, подібно до різдвяної ялинки і булочок з ковбасками. Вважати його чужорідним явищем означає ігнорувати відомі факти. На той час, коли «Авторитарна особистість» потрапила до Європи, її предмети вже прийняли форми, характерні для американських «нових лівих» і лібералів періоду холодної війни. Це психологічне розуміння реакційних установок виявилося настільки глибоко американським чинником консолідації в Америці централізованої бюрократичної держави, що відбулася одночасно з припливом різних етнічних і національних груп. Болісна «расова проблема» також сприяла укоріненню в американській політії м’якого наукового підходу, який обіцяв вирішення проблем у відносинах між групами через нове розуміння цих проблем. Саме наростаюче розмаїття мінливого американського суспільства, що не знало жорсткої етнічності європейських держав, зробило керовану демократію і її дітище, соціальну інженерію життєво необхідними для нового політичного ландшафту. Запропонована радикальними іммігрантами ідея зробити американців менш релігійними і більш чуйними більш-менш збіглася з тим, що американці вже робили самі і для себе. Ця ідея до того ж жодним чином не суперечила проповідям основних протестантських конфесій про плюралізм і соціальну справедливість. Скарги на те, що протестантська теологія вироджується в сентиментальні розмови про «людяність», говориться, щонайменше, з часів «Нового гуманізму», гуртка витончених професорів-янкі, що виник на початку ХХ століття. Критики гуманної релігії Ірвінґ Беббіт і Пол Елмер Мор свідчать про можливість того, що американський протестантизм в наші дні передражнює своє власне безбарвне минуле.

Досить імовірно, що європейські постмарксистські ліві багато чого запозичили з американської культури. Всупереч думці, що ідеологічні пошесті рухаються через Атлантику виключно зі сходу на захід, правильніше було б припустити протилежне. У Європі продається більше американських книг, ніж європейських в Америці, а європейське телебачення і кінотеатри безупинно крутять американську продукцію. Після Другої світової війни не європейці завоювали Америку і взяли на себе цивілізаторську місію, а США перебудовували «громадянську культуру» Німеччини. Американці, в силу незнання мов і фінансових можливостей, не так часто їздять вчитися до Європи, як європейці в Сполучені Штати Америки. Наполягати на тому, що європейці не можуть імпортувати наші політичні цінності – наївний анахронізм, особливо з урахуванням травматичних розломів в європейському житті, створених спустошливими війнами двадцятого століття.

У європейських лівих цей процес запозичення зайшов так далеко, що спричинив впровадження політики, розробленої для американської історичної ситуації. Мало того, що європейці перекладають і захлинаючись читають роботи таких американських феміністок, як Кетрін Маккіннон, Андреа Дворкін і Глорія Стейн, чиї книжки продаються в європейських столицях і цитуються в європейській пресі. І справа не обмежується тим, що європейські захисники педерастів справляють враження копіювання американських аналогів. Ще вражає те, що європейські прогресисти намагаються поширити американське законодавство про цивільні права на іммігрантів з Третього світу, яких європейці не поневолювали і які прибувають до Європи за власним бажанням. Дослідження, проведені Реєм Хоніфордом, Джоном Лохланом і Еріком Вернером, демонструють розмах копіювання: європейці вводять заходи «позитивної дискримінації» для іммігрантів з Північної Африки та Вест-Індії, а європейська преса говорить про ситуацію людей з Третього світу, які вирішили осісти в Європі, тими ж виразами, які використовують американські ліберали, міркуючи про становище американських негрів. По суті європейські ліві, подібно до канадських і австралійських лівих, доводять до крайнощів тенденції, запозичені ними в американців: вони вимагають кримінального переслідування за політично некоректні висловлювання як за підбурювання до «фашистських» акцій. Не знаючи класичних ліберальних обмежень, які все ще діють на території Америки, європейські прихильники чуйності вимагають драконівських заходів проти політично некоректних білих християн чоловічої статі. Але це повертає нас до американських зразків і до таких шановних борців за диференціацію свободи слова, як Маккіннон, Стенлі Фіш і Корнел Вест. Коли народжений у Німеччині Маркузе 1960-х і 1970-х ополчивсь проти зла «репресивної толерантності», сам він не побоювався цензури з боку американських академічних кіл, які пишуть англійською мовою.

Але, мавпуючи американців, європейські ліві демонструють разючу двоїстіть. Внаслідок своєрідного едипового комплексу вони всі висловлюють зневагу до культури і суспільства, яку наслідують. Так, європейські ліві вишукують сюжети, які допоможуть їм стати несхожими на заокеанського гіганта, і чим вони лівіші, тим отруйніші їхні голоси. Американців звинувачують у забрудненні навколишнього середовища, в демпінговому збуті товарів країнам Третього світу, з метою перешкодити їх економічному зростанню, в підтримці Ізраїлю, який зображується як західний колоніаліст, який пригнічує палестинців, що належать до Третього світу. І саме їх очевидна культурна залежність робить їх настільки зловісними, – іншими словами, європейські ліві паразитують на американських ідеологічних пошестях. Вони давно вже не експортують в Новий Світ нічого культурно значущого, якщо не враховувати постмодерністську літературну критику, яка прищепилася на кафедрах англійської мови та літератури в університетах Ліги Плюща і в їх провінційних сателітах. Насправді ж європейські ліві так і не оговталися від шоку, яким для них став розвал Радянської імперії. Поки гуркотів цей диктаторський режим, ліві могли втішатись причетністю до марксистської традиції, пов’язаної з світовою військовою державою, і, відповідно, у своїх протестах проти вульгарної американської культури та засилля споживацтва могли посилатися на ідеалізований образ Радянського Союзу. З розпадом комуністичного блоку світовий соціалізм залишився в минулому. А розширення американського впливу призводить до того, що європейські ліваки приречені поєднувати ностальгію за комуністичною диктатурою з американськими причудами. Звідси і перевага в Європі лівих гібридів, які потребують проведення політики, винайденої американськими соціальними працівниками або феміністками з американських університетів.

Потрібно, нарешті відкинути гіпотезу, згідно якої американці, канадці та західноєвропейці одночасно і незалежно один від одного наткнулися на ті ж самі ідеологічні проблеми. Оскільки, мовляв, ці народи розвиваються паралельно і зазнають, скажімо, одночасного переходу від індустріальної економіки до економіки, в якій центром тяжіння стає сфера обслуговування, або масовий вихід жінок на ринок праці, то видається ймовірним, що до одних і тих же ідей вони прийдуть одночасно. Але цей висновок доведеться відкинути. Можна вказати на економічно розвинуті суспільства, – скажімо, на Японію, – де жінки вийшли на ринок праці і де фемінізм, права педерастів та мультикультуралізм не грають при цьому помітної ролі.

Хоча в Італії в сімейному життя діють ті ж тенденції, що і в Німеччині – низький рівень народжуваності і робота жінок поза домом – розмах ідеологічних змін у цих країнах неоднаковий. У Німеччині феміністський рух потужніший і активніший, ніж в Італії. Особливу тягу до американської політичної культури проявляють країни і групи наділені рисами схильності до цього: скажімо, німці, які демонстративно відкинули власні історичні традиції, або англомовні суспільства, які втягуються в американську культурну і політичну орбіту як молодші партнери. Нарешті, з огляду на помітну асиметрію культурного обміну, важко припустити, що європейці не зазнали значного впливу своїх американських кузенів. США і Європа обмінюються культурною продукцією в співвідношенні п’ятдесят до одного. Бен Ваттенберг у своїй праці «Перша всесвітня нація» наводить цей факт як свідчення американської культурної переваги. Але якщо відволіктися від змісту Ваттенбергового висловлювання, можна, не боячись звинувачень в американському шовінізмі, зробити висновок, що торгівля культурою корисна для виявлення впливів. Гіпотеза про паралельний розвиток стосовно ідеології не застосовна, якщо всі запозичення йдуть в одному напрямку.

Варто, мабуть, підняти питання і про школу соціальної критики, зразком якої можна вважати роботу Аллана Блума «Затемнення американського розуму», що розвиває таку сумнівну ідею, згідно якої американські університети та американські культурні установи опинилися в полоні іноземців-шкідників, які зазвичай говорять з німецьким акцентом. Такого роду звинувачення до серцю американським патріотам, яким важко уявити, що дещо огидне і відразливе може мати суто американське походження.

Але вчення про згубність іноземного впливу є і суб’єктивним, і емоційним. Як можна повірити, що егалітаризм або сентиментальне співчуття до ймовірних жертв, що пронизують наше університетське життя, не могли виникнути на місцевому ґрунті, а повинні мали бути запозичені з Європи, перш ніж вкорінитися тут? На думку Блума, моральні підвалини Америки руйнує не радикальний егалітаризм, а «німецький вплив», джерелом якого є Ніцше і Гайдеґґер. Давно померлих реакційних тевтонів закликали на суд постмодерністських творців руйнівного для американської демократії і рівності скептицизму, який, на думку Блума, панує в наших університетах.

«Затемнення американського розуму» – така ж реакція лібералів періоду холодної війни на шкідливі іноземні впливи, як і консервативний випад Б’юкенена, але, коли справа доходить до текстуальних доказів, ідеї Блума виявляються значно слабшими. Думки і оцінки – от і все, що залишається після читання його книги. Втім, його зближує з Б’юкененом думка про те, що американська імперія являє собою розбухлу губку, яка без розбору засмоктує всяке неамериканське сміття. Подібним ідеям давно місце на горищі, серед іншого застарілого непотребу.

У розділі 2 ми поглянемо на історію проблем марксистської теорії після 1960-х років, що дедалі сильніше страждала від невідповідності між марксистсько-ленінськими пророцтвами і непокірної дійсністю. Оскільки розвинені капіталістичні країни так і не впали під тягарем економічних проблем і суперечностей, а марксистські уряди були зайняті матеріальним дефіцитом і значною непродуктивністю економік, і оскільки західноєвропейські комуністичні партії так і не зуміли подолати власний рекорд на виборах (близько третини голосів виборців), комуністам і їхнім прихильникам довелося підшукувати пояснення цим малоприємних фактам. Пояснення, запропоновані всередині і ззовні комуністичних партій, жадали зміщення акцентів і відмови від колишнього європоцентризму. Після цього, за зауваженням історика Клауса фон Беме, марксистські теоретики почали говорити про непорівнянність соціалістичних і капіталістичних суспільств. Місцем для справді марксистських революцій стали такі країни Третього світу, як маоїстський Китай і Куба за Кастро; революції перетворилися на улюблений інструмент бідних і експлуатованих країн, які, перемігши в сутичці з імперіалізмом, тепер наздоганяли колишніх експлуататорів. Але зважаючи на значне відставання в розвитку було визнано недоречним проводити порівняння між суспільствами Третього світу, що вибрали марксизм, і нині болісно борються за виживання і розвиненими державами. До того ж, продовжували ці неомарксистські теоретики, і самі капіталістичні суспільства опинилися на межі кризи, – хоча криза ця, відзначали передусім західнонімецькі марксисти, пов’язана не стільки з класовим конфліктом, скільки зі скороченням соціальних програм. Близько 1970 року було опубліковано купу соціалістичних трактатів (і в тому числі працю з претензійною назвою «Криза державного управління»), які розвивали думку, що скорочення соціальних витрат свідчить враження західних суспільств «кризою раціональності». Ця криза вказувала на нездатність держави виробити достатню кількість засобів для захисту трудящих і безробітних, що нібито призведе до істотної зміни соціально-економічної системи. Хоча прихильники соціального планування продовжували пророкувати похмуре майбутнє державі добробуту, їх передбачення не змогли воскресити класичну марксистську теорію. Ці фабриканти похмурих пророцтв не змогли відновити довіру ні до історичного матеріалізму, ні до перспективи революційних соціалістичних перетворень, які Маркс і Ленін вважали найважливішою складовою успіху своєї справи.

Друга спроба вдихнути життя в класичний марксизм мала місце у Франції, де Луї Альюссер (1918-1990), член французької компартії з 1948 по 1980 роки, винайшов свідомо «антигуманістичне» прочитання Маркса, логічно відповідне ленінському розумінню. У своїх працях 1960-х років «За Маркса» («Pour Marx») і «Читати« Капітал »» («Lire le Capital») Альтюсер застерігав від псевдо-марксистських «гуманістів», які заперечують наукове, матеріалістичне ядро марксистських вчень. Французька преса вибухнула похвалами концептуальної міцності цього ймовірно нефранцузького підходу до марксизму, відтак робота «За Маркса» була перекладена на багато мов і витримала декілька видань на батьківщині, де було продано близько сорока п’яти тисяч примірників. Незважаючи на видавничий успіх, важко уявити, щоб це нове прочитання Маркса і відповідне піднесеному Леніна і Мао втілилося в якусь «революційну практику». Багато про що говорить принаймні той так, що Альтюсер, до того, як в 1980 році з’їхати з глузду і задушити власну дружину, був постійно на ножах з французькою комуністичною партією. Офіційний філософ компартії Роже Ґароді на зустрічі французьких комуністичних мислителів в 1966 році засудив «теоретичний антигуманізм» Альтюсера, і з тих пір майже всі його роботи публікувалися або некомуністичним французькими журналами, або комуністичними урядами країн Східної Європи. Кумедно, що аутсайдер Альтюсер за посередництва іншого партійного дисидента, сексуального експериментатора Мішеля Фуко, попався на гачок психоаналізу. Незважаючи на свою звичку голосувати за комуністів, Фуко втілював те, що Альтюсер зневажав понад усе: зведення революційного радикалізму до антибуржуазного моралізаторства.

До 1960-х років реконфігурація марксистської теорії ступила на чужу територію. Неомарксисти обрали психологію і культуру ключем до розуміння історичних обставин, і їм довелося відмовитися від колишньої матеріалістичної парадигми, якій Альтюсер намагався вдихнути нове життя. Доля його учня і редактора Етьєна Балібара може служити ілюстрацією масштабу подальших блукань. Балібар відійшов від «антигуманістичного» марксизму і виявив його єврейське коріння, змішане з етикою Спінози. Ще до 1990-х років він зайнявся «антифашистською» діяльністю і працею на мультикультурне європейське суспільство, яке розглядає європейські національні утворення як сумну, але малоістотну історичну спадщину.

Інші йшли від марксизму-ленінізму такими ж манівцями, переконуючи себе, що тримаються колишнього революційного курсу. Неогегельянці, що колись приєдналися до марксизму, подібно італійському комуністові Антоніо Грамші, знайшли свій шлях до розриву зі спустошеним внутрішньо матеріалістичним світоглядом. Зосередившись на культурних передумовах капіталізму і соціалізму, Грамші зміг змінити підхід діалектичного матеріалізму до реакційних гегемоністських культур. А «Історія божевілля» (L’histoire de la folie, 1961) Фуко завдала цій орієнтованій на культуру «марксистській» критиці особливо болісного удару, презентувавши концепцію душевних хвороб як форми суспільного гноблення. Згідно Фуко, притулки для душевнохворих створювалися для боротьби з інакомисленням і протестом, хоча офіційною метою вважалося лікування хвороби. Мабуть, найкращою ілюстрацією цього повороту до альтернативного марксизму була діяльність Франкфуртської школи, яка сама здійснила перегрупування марксистських концепцій і символів. Теоретики Франкфуртської школи демонізували тих, кого Маркс і Ленін призначили на роль класових ворогів, зображуючи їх як черствих фанатиків. Після такого перекроювання революційної доктрини класовими ворогами стали ті, на кого поклали провину за упередження і придушення сексуальності.

Четвертий розділ присвячений частковому співпадінню постмарксистської лівої та американської політичної культур. Провісником такого розвитку подій була публікація в 1970 році роботи колишнього французького комуніста Жан-Франсуа Ревеля «Ні Ісус, ні Маркс». Хоча у європейського лівого центру можна віднайти атлантичну традицію, що склалася ще в період холодної війни, саме Ревель і його послідовники зв’язали американізм з глобальною лівою ідеєю. США тепер розглядалися не як щит проти радянської агресії, а як втілення людяного устрою життя, заснованого на рівності і матеріальному достатку. Ревель зіставив своє бачення з новим поколінням, що відмовилося і від християнства і від марксизму (звідки і назва). Серед іншого книга описує духовну одіссею самого Ревеля, який у минулому побував і членом комуністичної партії, і комуністичним журналістом. Ревель пророкує без’ядерне майбутнє, в якому будуть знищені запаси руйнівної зброї, але читачеві дають зрозуміти, що цьому судиться збутися тільки під прикриттям американської військової сили. За Ревелем, зіграти роль центру світової історії судиться не Європі, а Сполученим Штатам Америки.

У 1990-і роки німецькі «ліві демократи» теж прийшли до переоцінки свого ставлення до єдиної існуючої наддержави. Не дивлячись на тертя періоду холодної війни і розбіжності з питань щодо глобального потепління, війни з Саддамом Хусейном і арабо-ізраїльського конфлікту, німецькомовні ліві відшукали такі аспекти американської політики і суспільного життя, які їм захотілося перенести в свою країну. Великодушна імміграційна політика, культурний плюралізм, світоглядний принцип надання громадянства і готовність використовувати уряд для боротьби з упередженнями виявилися тими особливостями Америки, які європейські ліві хотіли б перейняти, особливо після краху радянської моделі. У Німеччині та Австрії ліві, (точніше кажучи, антинаціоналістично налаштовані німці) розглядають 8 травня 1945 як Befreiungstag, день звільнення, а не як день початку іноземної окупації. Хоча саме Совєти примусили східних німців відзначати цю дату, сьогодні її пов’язують з благами, принесеними американською окупацією і з закінченням панування нацистів. Із закінченням холодної війни найшанованіший представник Франкфуртської школи Юрґен Хабермас (нар. 1929 року) перетворився на щирого прихильника США. Під час конфлікту з Сербією в 1999 році Хабермас закликав до розширення американської участі та впливу в Європі, щоб «принести [туди] космополітичне розуміння права, що відповідає стану людини світу» і для ліквідації залишків «націоналістичних настроїв». Істинне звільнення, яке прославляє Хабермас та його однодумці, нехтує минулим Німеччини, і вимагає, щоб американці «переучили» їх таким чином, щоб вони перестали бути німцями і стали «демократами».

Можна простежити процес американізації європейських лівих по всьому спектру – від програм нових європейських комуністичних партій, що підкреслюють необхідність змін поведінки та цінностей мультикультуралізму, до війни європейських інтелектуалів з так зв. «упередженнями». Частково за цим процесом стоять політико-історичні чинники, а саме американське домінування в Європі, крах радянської імперії і цілеспрямоване перетворення німецького суспільства американськими завойовниками після Другої світової війни. Більш того, у Східній та Центральній Європі уряд США виявив готовність співпрацювати з колишніми комуністами, що протистоять націоналістичним угрупованням і політикам. Такі лідери, як перевтілений в «соціаліста» давній комуніст Івіца Ракан в Хорватії і колишній член Центрального комітету Комуністичної партії Угорщини Петер Медьєші, яким американський Державний департамент допоміг зайняти посади прем’єр-міністрів, розглядалися як прихильники глобалістської перспективи, які задовольняють американські економічні інтереси і політику «прав людини». Крім того, американський уряд наполягав, щоб колишні країни радянського блоку, які прагнули стати членами НАТО, піддалися схваленому США навчанню з так зв. «голокосту» та «екстремізму». Ця програма перенавчання, від якої в 2002 році відмовилися естонці, зауваживши, що, за винятком жменьки нацистських посібників, їх народ не брав участі у знищенні єврейського населення (що складало близько п’яти тисяч чоловік), нагадує те, що нав’язала післявоєнній Німеччині американська військова адміністрація. Сьогодні всі західноєвропейські лівоцентристські партії підтримують такого роду прищеплення моральних цінностей своєму недостатньо населенню, яке на їхню думку, не достатньо розкаялося.

Постмарксистська американізація європейських лівих була відповіддю на поточну потребу в історично значущому марксизмі. У цьому зсуві, як відзначають і ліві і праві науковці, стрижневою була праця Хабермаса «Zur Rekonstruktion des historischen Materialismus» (1976). Такі настільки різнонапрямлені в думках критики, як фон Беме, Ентоні Ґідденс і Рольф Козік, дружно відзначили, що робота Хабермаса дозволяє прихильникам Маркса увійти в нову епоху, зберігши часткову повагу до батька революційного соціалізму.

Згідно Хабермаса, хоча Маркс і критикував, причому досить переконливим чином, «форми панування», характерні для сучасного буржуазного суспільства, він зовсім не передбачав щасливого результату, до якого приведуть його теорії і створений ним рух. Завдяки ліво-демократичному бродінню, в якому марксизм зіграв значущу роль, до влади прийдуть наукові та просвітницькі еліти, очолені соціальними планувальниками. В той час, коли це все це промовлялось, Хабермас ще був відданим прихильником східнонімецького комунізму, в якому бачив наближене втілення свого третього етапу історії. Він виходив з того, що німцям з їх надзвичайно малосимпатичним минулим потрібно силовий примус до інтернаціоналістського майбутнього. Проте до часу падіння Берлінської стіни, яку Хабермас голосно оплакав, він, за браком кращого, звернувся до Сполучених Штатів Америки. Це все-таки була імперська сила, яка, незважаючи на капіталістичні пороки, що спотворювали її суспільний устрій, могла вести Європу до прогресивного загальносвітового уряду.

Австралійський правознавець Ендрю Фрейзер вважає, що в цих міркуваннях Хабермаса знайшли вираження ті надії, які й сформували постмарксистський світогляд. Нас намагаються переконати, що з реакційними цінностями може впоратися уряд, який застосує соціальну інженерію і виступить проти того, що Хабермас називає «психологічними рештками минулого». Хоча постмарксистські ліві ще зберігають певні комуністичні ритуали – скажімо, заперечують злочини Сталіна і Мао, заявляють про готовність битися до смерті з фашистами чи протестують проти інтересів американських корпорацій – щонайменше частина цих ритуалів набула поверхового характеру. В англомовних країнах у лівих наявні, в тій чи іншій мірі, ті ж самі ритуали. Так, з’ясувалося, що американська преса прихильно зустріла автобіографію старого британського комуніста Еріка Хобсбаума «Епоха крайнощів» («The Age of Extremes») [Насправді це - не автобіографія Еріка Хобсбаума. Книга «Епоха крайнощів» є ніби доповненням до знаменитої трилогії Хобсбаума, присвяченої історії XIX століття. Незважаючи на те, що сам Хобсбаум зрідка дозволяє собі згадувати особисті враження про минулі події або розповідати деякі автобіографічні дані, все ж таки згадувана книга являє собою опис історичних подій ХХ століття. - Примітка наукового редактора.].
А NewYork Times пускають сльохи перед ностальгічними нотатками колишньої комуністки Вів’єн Ґорнік. Все це говорить про те, що ліві цінності все ще в пошані, але називати їх марксистськими означає приписувати їм зайву теоретичну значимість. Літературні свідоцтва колишньої комуністичної солідарності або демонстрації в пам’ять Розенбергів (сім’ї євреїв-фізиків – прим.пер.), що організовуються в річницю їх страти як радянських шпигунів, – все це має відношення тільки до ностальгії та соціальних догм, але не до ідей Маркса.

Постмарксистський лівий рух є формою усіченої політичної релігії. Подібно до комуністичних і фашистських ідеологій і практик, постмарксизм демонструє всі властивості постхристиянської політичної релігії. Він підкреслює радикальну поляризацію між мультикультурним Добром і ксенофобним Злом, і готовий застосувати силу для придушення всіх «грішників». Подібно до більш давніх політичних релігій, постмарксизм також претендує на знання шляху в майбутнє, в якому будуть знищені залишки неправедного (все ще частково буржуазного) суспільства. Подібно до фашизму і комунізму, постмарксизм розглядає буржуазні інститути, і перш за все нуклеарну сім’ю [класичну сім'ю середини ХХ століття, що складається з працюючого батька, домогосподарки-матері і двох-трьох дітей. - Примітка наукового редактора.] і закріплені традицією гендерні ролі, як концентроване зло, що мусить бути знищене.

Нинішні ліві грають і з християнськими сюжетами, які вони вплітають в постхристиянський політичний гобелен. Подібно до міжвоєнних тоталітарних рухів, вони здійснюють «сакралізацію сфери політики», причому діють тут єдино можливим чином – привласнюючи і перекроюючи християнські образи і міфи. І це не повинно нас дивувати. Після тисячоліть християнської освіти і християнської культури єдино можливим джерелом образів і змісту для постхристиянських політичних релігій виявляються розум і досвід тих, на кого вони мають намір впливати. У Європі заклик до християнських суспільств пам’ятати про спільну відповідальність за так зв. «голокост» спирається на міцну віру християн у первородний гріх. У Франції християнські пам’ятники святим замінені постхристиянськими (і постреспубліканскіми) пам’ятними знаками страждань (і національної ганьби), plaques commemoratives [меморіальні дошки (фр.) - примітка перекладача], особливо в Парижі і в тих місцях, де заарештовували жертв нацизму або звідки їх депортували. У США відбувається щось подібне – під егідою держави. Якщо в державних установах Різдво було перетворено в «святкові дні», а тих, хто порушить наказ держави про поступки на користь чуйності, чекають серйозні покарання, то для учнів і державних службовців новий сакральний календар починається в січні, і відкривається днем народження Мартіна Лютера Кінґа, продовжується місячником історії негрів і місячником історії жінок. Ці обов’язкові нині святкування просякнуті релігійними почуттями, що включають жаль про страждання невинних, які стали жертвами несправедливого в минулому суспільства, і співчуття до застреленому Кінгу, який в постпротестантському суспільстві, мабуть, є найближчою подобою Че Ґевари, цього святого посткатолицького суспільства. У таких святах державна бюрократія в силу своєї ролі в соціальній інженерії та роботи в якості наставника моральності, виступає як спокутник-реформатор. Пов’язані з цим режимом планувальники та освічені судді, незалежно від того згадують про них або ж ні, виявляються героями суспільного перетворення, з яких демократичні громадяни нібито повинні брати приклад.

Але перспективи політичної релігії обмежені її схильністю до самоліквідації. Мультикультуралістська ідеологія постмарксистів, як це обґрунтовується в моїй книзі про мультикультуралізм, витівка суперечлива і така, що підриває власні цивілізаційні основи. Перш за все, акцент на масову імміграцію з країн Третього світу як спосіб «збагатити» досвід народів Заходу робить надії авторів цього експерименту зберегти те, що вони будують, вельми примарними. У Європі народжуваність не забезпечує відтворення населення, вона є набагато нижчою, ніж у тих груп, імпортом яких мультикультуралісти мають намір збагатити свої країни, а шанси на те, що нові етноси вдасться зробити повноправними членами буржуазного християнського суспільства, здаються ще менш обнадійливими. Зауважте, що політичні релігії, які процвітали в 1930-х і 1940-х роках робили ставку на плодючість, що й зрозуміло. Як будувати нове суспільство за відсутності достатньої кількості людей? Нарешті, бюрократичний підхід до цієї культурно-політичної затії не дозволяє постмарксистській релігії прийти до стійкого харизматичного лідерства. Постмарксизм прямо-таки лищить відсутністю цієї суттєвої характеристики міжвоєнних політичних релігій. Поборниками нового режиму є переважно нудні, мляві чиновники, судді або депутати, які намагаються домогтися підтримки феміністок, іммігрантів і педерастів. Тут просто немає місця мужнім і войовничим лідерам попередніх, значно досконаліших політичних релігій.

При всьому при тому корисно пам’ятати про взаємоперетин двох традицій сакралізованої, трансформаційної політики. У своїх антибуржуазності, антихристиянстві і готовность грати релігійними символами, а також у своїй нетерпимості до будь-якого соціального простору, яке виявляється для них недоступним, старі і нові форми політичної релігії схожі, і цей момент годиться для вивчення. Хоча політична релігія лише обмежено застосовна в нашій ситуації, вона дозволяє краще зрозуміти ситуацію постмарксистських лівих.

Дана книга намагається підкреслити, що сходження до влади постмарксистів заблокувало демократичний протест і можливість автокорекції політики, якщо в цій автокорекції вбачається відсутність політкоректності. В результаті у міру того, як правоцентристські та лівоцентристські партії рухаються до потрібного сучасній політичній культурі мулькультурному і постнаціоналістичному консенсусу, опозиційним силам доводиться шукати інші виходи.

Переклав тов. О. Деснянський спеціально для “Страйку”

http://ntz.org.ua/?p=1102