У м. Славутич, за 46 км від Чорнобильської
атомної станції, 26 квітня о першій ночі на Центральній площі правлять молебень
за загиблими чорнобильцями.
25 квітня о 23.30 збираються колишні ліквідатори з
родинами. Стоять навпроти гранітної стіни. На ній висічені портрети 30
пожежників, які загинули у перші дні після аварії.
— Славутич — місто молоді. Дуже старих людей мало, —
каже низький чоловік у синій болоньєвій куртці. Спирається на костур. —
Ліквідатори рідко доживають до 65 років. Але я поганий расказчик, а оно йде
Іван Мороз, ото чоловік навидівся. Він воєнний. Іване! Іди сюда!
Поміж сосен у парку нетвердою ходою іде високий
череватий вусань із великим зобом, у розстібнутому сірому піджаку. Він —
колишній командир військової частини 3031, у 1987-1998 роках охороняв
Чорнобильську зону.
— У нас був так званий "атомний полк". 10 і
30-кілометрова зона переходила в подчінєніє міліції. Місяць учоби, і я вже на
станції. Ми охороняли станцію й зону від мародерів, — розказує він.
Очі Івана Михайловича червоні, мокрі від сліз. Утирає
їх рукавом піджака. Йому 56 років, виглядає старшим.
— Пам'ятаю, коли були вихлопи радіації й пилу з
реактора — губи біліли. Відчував на губах смак металу. Тоді звіти про дози
штучно занижували. Солдатік іде з дозиметром, йому показує 80 мілірентген на
годину. Приходить до нього замкомандіра й начальник хімслужби: "Що ти
написав? Ану пиши 10-20". Це допустима норма. Щоб не знали, скільки на
самом ділі там "світить". Я подивився на це все, і тоже подумав: да
ну його! Вже не заморочувався, який там фон, — поглядає на відправу.
На площі стоять люди з лампадками. Кладуть до
пам'ятника червоні гвоздики.
Кажуть, ліквідатори рятувалися спиртним.
Ви теж?
— Горілочку випивали. Якби не вона, я б уже в землі
лежав. Увечері додому приходиш з роботи — накатив 150, повечеряв. І так щодня.
Сначала дозволяли, тому пили всі. Даже були такі гасла на дорогах
"Внимание, пьяный водитель". Тоді рідко які водії тверезі були. А
потім почалися драки, поножовщини. Горілку запретили, зробили "зону
трезвості". Після цього її почали привозити переважно на собі. Шманать
руками по тілу міліція не мала права. Тільки в присутствії командіра, але ніхто
його не визивав. Я запихав дві бутилки в кармани. А сюди, — відтягує штани
спереду, — півлітра горілки влазить. А 1988-го вийшов приказ: машини нашої 3031
частини і машини КГБ при в'єзді в зону осмотру нє подлєжат. Після цього ми
везли горілку, скільки хотіли.
Ще нам якісь таблєтки давали. Якісь сольоні пілюлі.
Спецодяг мали. На Київ їхали — ми одівали своє, а тут носили хебе. Тільки
портупея й погони офіцерські з синтетики.
Підходимо до дерев'яного столика. Там продають свічки
й лампадки.
— Скільки? — Іван Михайлович витягує з нагрудної
кишені гаманець. Бере синю лампадку.
Багато місцевих намагалися потайки
повернутися в свої села?
— Ми охороняли 10 і 30-кілометрову зони. 15 днів були
на службі, 15 днів віддихали. Дивилися, щоб мародери не пробиралися. Як
сигналізація сработала, я сідав у машину, брав пару солдат з собой. Дивимося:
дірка, проволка розорвана. А за нею стоїть лось. Подер прути. Я дав команду
відключити сигналізацію. Залатали й поїхали.
У мене в селі Розсохи був пост у хаті покинутій — два
роки я там жив. Увечері 1987-го хтось стукає у двері. Думаю: тварина якась.
Відкриваю — а то дід, зігнутий, чорний. Каже: "Іди звідси. Це моя
хата". "Ні, — кажу, — моя". Питаю: "Як ви сюди
приїхали?" — бо все загороджено. Говорить: "Синок, я тут все життя
прожив. Ти хочеш, щоб я сюди не знав, як попасти? Я, говорить, чотири стовпчика
витягнув з проволкою вмісті. Положив, мотоциклом проїхав, назад поставив.
Кажу: "Дєд, я тебе щас здам". Він пояснює:
"Я хочу вулики забрать". Там сарай добротний. Видно, що хазяйський
дєд був. Кажу: "Зараз візьму прибор, поміряю. Якщо вони чисті, я віддам. А
буде стрєлка ганять — поламаю прямо при вас". Заміряв — чисті. Загрузав їх
чотири штуки дід на мотоцикл. Випили по чарці. І він поїхав.
Ми овочі їли в зоні, як обично. Клубніка росла велика.
Яблука їли. Я їх і в Київ возив. Мені сказали, що яблука не набирають радіації.
Тільки сємєчки викинув, шкурку протер од пилу — і їж. Заміряли їх дозиметром.
Чисті.
Як опинилися в Чорнобилі?
— Я квартиру в Славутичі хотів, — каже пошепки на
вухо. — Отримав вже 1996-го. Тут квартири давали тоже неохотно. Приїжджає
молодий спеціаліст — вони всіх ліквідаторів у сторонку. У першу чергу дають
йому. А він получив, продав. Гроші на карман і уїхав. Я, щоб получить квартиру,
їздив у "Союзчорнобиль". Розказав їм, що тут робиться, який бардак.
Через два місяці в мене вже була квартира. Вони хотіли показуху влаштувати —
урочисто вручити ключі. Та я буду ще ждать їхніх витребеньок? Самовольно
заселився. Узяв машину хлопців своїх, вояків. Повиганяв усіх робітників,
под'єзд закрив. Ключ на карман, і всьо.
Не сниться станція?
— Нє, — крутить головою. — Я її ні в снах, ні наяву
бачити більше не хочу. Молодий був, думав, щось матиму за це. Тепер гіпертонік.
Через облученіє в нас, чорнобильців, тиск 140 на 110 підскакує. Усі магнітні
бурі відчуваю. А скільки молодих людей померли від інсультов у 40-50 років.
Як ліквідатор маєте пільги?
— Ха-ха, — ламає навпіл цигарку. — Проєзд на
елєктричкі безплатний. Якщо успієш в аптеці взять лікарства безплатні до 2-го
числа, то матимеш. А не вспієш, то все оплати. Постоянно безплатні рецепти мені
виписують. В аптєку приходжу, а там кажуть: "За безплатним прийдете 1-го
числа". Понятно, що треба куплять за свої гроші.
Хотіли б виїхати зі Славутича?
— У мене тут насиджене місце. Жінчині родичі кажуть:
"Продай цю квартиру, давай до нас у Київ". Та ви що! Тут чистий
город, чистий воздух. Ліс, ягоди, рибалка. Я сам з-під Києва — від Пущі-Водиці
сім кілометрів. Хату там свою продав, щоб не бачить тої грязі й воні. В
прошлому году лежав у воєнному госпіталі на Лук'янівці. Після обіду нема що
робить, пішов у Музей войни. Експонатів нема. Якесь крило валяється зі збитого
самольота. А вийшов на Андріївський спуск — усе там: і німецькі свастики, і
форма.
У Сімферополі на вокзалі колись був нормальний
ресторан. Зараз там щось елітне зробили. Сидять два ідіота, п'ють дорогі напої.
А решта людей сидять на вулиці на сумках. То це шо? Говорять, при комуністах
погано жилося. Я і щас би жив при Союзі. Я дисидент щас. Не люблю українське.
Наоборот, все люблю совєтске — і мультіки, і фільми.
Де тепер працюєте?
— Ось мій об'єкт охраняємий, шмотки тут продають, —
показує на двоповерховий універмаг "Мінськ" на Центральній площі. —
Дочка у Франції, замуж вийшла. А син на атомній станції працює
дезактиваторщиком. Тягає швабру і тряпку. Отримує де-то п'ять тисяч. У мене
душа за нього болить. Він закінчив уже п'ять курсів універсітєта Михайла цього,
артіста... Поплавського. Та бачу, буде дальше тряпку тягать років 10-15. Не
зможе устроїться на посаду, на яку вчиться.
З друзями-чорнобильцями зустрічаєтеся?
—
З кожним роком все менше й менше. Багато нема вже
Немає коментарів:
Дописати коментар