Одні її бояться, інші передчувають. Її ніхто не готує,
але всі її чекають. Майдан-2 - неминучість або ілюзія?
«Дуже хочеться Майдан!» - так можна охарактеризувати
масові настрої українців. Як мінімум киян. Саме тому після кожної акції
опозиції «Україно, Вставай!» багато розчаровано підраховують кількість
учасників: три тисячі людей, п'ять тисяч, вісім чи десять. Але ні, не Майдан.
Не дотягує. Тут же сиплються прокляття в бік диванних критиків влади, не
здатних відірватися від своїх Facebook. А раз так, значить, ми заслужили наявну
владу...
Політики вторять народному самобичуванню: ось вийшло б
п'ятдесят тисяч мітингувальників, а ще краще сто - і тоді можна протистояти
чинному режиму. Оскільки, згідно з авторитетною думкою Геннадія Москаля,
колишнього високого міліцейського чину, з сотнею тисяч не впорається і не
захоче ні міліція, ні армія.
Майдан став якимось закляттям. Все, що не Майдан,
здається несправжнім, невдалим або недоречним. Але чи можна повторити те, що
сталося восени майже дев'ять років тому? І чи потрібно?
Насамперед важливо визначити терміни. Звичайно,
Майданом можна назвати будь-який сільський сходження на центральній площі.
Назвав же Арсеній Яценюк гастрольний тур опозиції по Україні повстанням. Але
якщо не розмивати зміст, очевидно, що за народною спрагою Майдану криється
гостре бажання змінити чинну владу, спираючись на масовий народний протест.
Отже, Майдан - це не просто демонстрація невдоволення.
Зрештою, про масштаби невдоволення свідчать результати парламентських виборів,
на яких монопольно правляча Партія регіонів отримала лише 16,5% голосів
зареєстрованих виборців. В Києві прокотили всіх мажоритарних кандидатів від
партії влади. Які ще потрібні додаткові прояви неприйняття?
Майдан - це не кількість незадоволення громадян, це їх
раптово виявлена якість. І Москаль прав: з сотнею тисяч людей владі не
впоратися. Але за умови, що ці громадяни знають, що робити, а влада ставить
завдання з ними впоратися. Намети на Хрещатику біля Печерського суду, який
виніс вирок Юлії Тимошенко, стоять вже другий рік. Вони нікому не заважають, їх
просто перестали помічати. Наметовий протест, що імітує досвід 2004 року,
перетворився у фарс.
Майдан - це технологія повалення влади. Причому не з
допомогою пасивного багатоденного перебування на вулицях столиці, а під
реальною загрозою штурму державних установ. Минулого разу, до речі, до цього
так і не дійшло. Фактично остаточне рішення було прийнято без участі народу, за
лаштунками. І з тих пір це не взятий фінальний акорд завис у повітрі. Гештальт,
цілісний образ Майдану, не закритий, як кажуть у таких випадках психологи.
Звідси і пояснення видимої пасивністі громадян при їх
явній нелояльності: все, що не Майдан, їх не цікавить. Зміщувати владу - із
задоволенням, а за дрібниці, покричати гасла в компанії найнятих прапороносців
- не збудили. І справді, Майдан дуже потужна зброя, щоб їм гратися або даремно
лякати супротивника. Витяг - стріляй. Після чого або перемога, або трагічна
поразка - повернення до колишнього життя вже не буде.
Але Майдан за старим зразком неможливий. Багато з тих
пір змінилося. Якщо в 2004-м головним джерелом інформації про те, що
відбувається був лише П'ятий канал, то зараз - всепроникні соціальні мережі. Та
й знання про невеселу долю «помаранчевої революції» змінило людей, зробивши їх
недовірливими до тим, хто обіцяє звільнення.
До того ж сама можливість нового Майдану - поки ніким
не доведена гіпотеза. Генерали, у тому числі опозиційні, завжди готуються до
минулої війни, а наступна проходить вже за іншими правилами. Втім, зараз наші
опозиціонери не демонструють будь-яких ознак підготовки. Хоча і не втомлюються
повторювати, що Янукович добровільно і по доброму владу не віддасть. Мабуть, до
останнього будуть сподіватися на те, що влада викине білий прапор раніше, ніж
дійде до протистояння.
Ось і виходить: новий Майдан нікому не потрібен. Але
потрібний всім.
Немає коментарів:
Дописати коментар