Вранці 29 серпня 2011 року на деяких Інтернет-ресурсах з'явилося повідомлення з посиланням на видання «Коммерсант-Украина» про те, що Міненерго запропонувало внести зміни до стратегії розвитку галузі до 2030 року. Реалізація цих пропозицій має привести до різкого скорочення імпорту російського газу – в повідомленнях говорилось, що за п'ять років, з 2012 до 2017 року, Україна планує скоротити закупки газу в РФ з 41 до 12 млрд. кубометрів. Очікується, що за рахунок збільшення видобутку газу на шельфі вдасться зменшити об'єм закупок на 7 млрд. кубометрів. Видобуток сланцевого газу і газу вугільних пластів знизить їх ще на 5 і 4 млрд. кубометрів відповідно, а перехід електроенергетики і металургії на вугілля – на 8 млрд. кубометрів. Крім того, 5 млрд. кубометрів газу планується постачати з Азербайджану через LNG-термінал. В повідомленні також говорилось, що на початку вересня в стратегію також будуть внесені зміни стосовно електроенергетики. «Потім документ затвердить Кабмін, і ми представимо його російським колегам»,– пояснив співбесідник газети «Коммерсант-Украина».
Якщо уважно прочитати це повідомлення і трохи порозмірковувати, то можна зробити деякі цікаві висновки. Фраза про те, що стратегічний для держави документ буде представлено «російським колегам», наводить нас на думку про справжню мету його підготовки – вчинити тиск на російську сторону при «газових» переговорах. Малоймовірно, що російська сторона цього не розуміє. Можна стверджувати, що цей документ НЕ НАЛЯКАЄ росіян, адже майже всі заходи, які передбачається провести, потребують інвестицій і часу в кілька років. А домовлятимуться за ціну НА 2012 РІК. Щоб зробити висновок про імовірність виконання перелічених вище заходів за обіцяні п'ять років, потрібно згадати за одеський нафтовий термінал і газогін Одеса-Броди. Ці два об'єкти, що мають стратегічне для енергетики значення і мали бути введені в дію в перші роки нашої незалежності, не працюють і понині. Нафтогін Одеса-Броди завантажений менш ніж на 10%, а одеський нафтовий термінал працює не більш ніж на третину проектної потужностіі. Москву можна переконати в «газовому» питанні не паперами, а виключно ДІЯМИ. При існуючому підході, Кремль може щонайменше 3-4 роки спокійно підвищувати ціну.
Певні надії можна було б покласти на зміни, які мають бути внесені в стратегію стосовно електроенергетики. Адже саме тут знаходиться ключ до розв'язання української «газової проблеми». Про це досить багато писалось на нашому блозі LELEKA NEWS, зокрема в статтях «ПРО ЩО ПРОМОВЧАВ ЮРІЙ БОЙКО?», «Українська «газова» проблема в контексті загрози розпаду Росії», «ПАРОВОЗ З ЕЛЕКТРОННИМ СПІДОМЕТРОМ», «ПОРАДИ ПРОСТОГО УКРАЇНСЬКОГО ІНЖЕНЕРА В ТРЕТЬОМУ ПОКОЛІННІ ПРЕМ'ЄРУ АЗАРОВУ ДЛЯ ПЕРЕМОВИН З ПРЕМ'ЄРОМ ПУТІНИМ», «Про енергетичну незалежність і державний суверенітет». Така увага до газового питання – не випадкова. Ліквідація залежності від імпорту російського газу або хоча б суттєве її зменшення означає ЕНЕРГЕТИЧНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ, а отже – і НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ПОЛІТИЧНУ. Причому, не лише в юридичному значенні цього поняття. Ліквідація газової залежності означає ФАКТИЧНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. В цьому випадку суттєво зменшується кількість зовнішніх важелів, через які можна впливати на українську політику.
Для цього потрібно виконати низку заходів, основним з яких є переведення обігріву багатоквартирних будинків з централізованих систем опалення на індивідуальні електричні системи обігріву. Це не таке вже й складне завдання – монтаж сучасної системи електричного обігріву займає не більше 10 годин практично для будь-якої квартири. Вартість такого переходу – не більше 4,5 тисяч гривень для найбільшої квартири. Для споживача такий перехід має кілька вигідних моментів: економія коштів (електричний обігрів в півтора-два рази дешевший порівняно з центральним опаленням), легкий вибір температури обігріву і автоматичне її підтримання (можна в різних приміщеннях встановлювати різну температуру), можна встановлювати понижену температуру обігріву, коли людина у від'їзді чи на роботі. Для держави це означає покращення зовнішньоторговельного балансу на солідну суму – наприклад, в 2010 році за російський газ Україна заплатила близько десяти мільярдів доларів США, які стали працювати на російську економіку. Якщо ці гроші залишаться в Україні, то це рівнозначно інвестиціям в українську економіку на суму платежів за газ, а це понад, як в півтора рази більше суми всіх іноземних інвестицій за 2010 рік. А це – нові робочі місця, платежі в державний і місцевий бюджети, пенсійний фонд та інші соціальні фонди. Це, зрештою, покращення життя українського народу вже сьогодні (без лапок). Причому, не в далекій перспективі, а вже зараз. Але найбільшою вигодою, є ліквідація підстав для «газового» шантажу з боку Кремля і можливість проводити українську політику не оглядаючись на Москву.
Тому логічно припустити, що держава повинна бути зацікавлена в переході на електричні системи опалення і створити відповідні юридичні і економічні умови для такого переходу. Враховуючи стратегічну важливість цього питання, доцільно було б прийняти спеціальну державну програму для прискорення впровадження індивідуальних електричних систем обігріву саме з високими експлуатаційними характеристиками, адже різні електричні системи мають різну ефективність. Наприклад, електричні конвектори споживають приблизно в півтора рази більше електроенергії ніж сучасні плівкові і деякі інші нагрівачі радіаційного типу для підтримання в приміщенні однакової температури. Тому, розумно було б прийняти відповідний державний стандарт на електричні системи обігріву, і витіснити неякісний продукт (індивідуальні електричні системи обігріву) з вітчизняного ринку. Тим більше, що високоефективні системи, які переважають зарубіжні аналоги, випускаються низкою підприємств в Україні. Для прискорення роботи по заміні систем опалення можна хоча б на рік звільнити від податків підприємства, які займаються виробництвом і монтажем високоефективних сучасних електричних систем обігріву.
Але керівництво України йде іншим шляхом. На словах декларуючи бажання відмовитись від російського газу, на ділі влада створює масу бюрократичних перепон впровадженню справи від якої залежить національна безпека. Детально про це написано в статті Л. Тартасюка «Кілька слів вартістю 4,5 мільярди доларів (ще раз про «газовий зашморг»)», тому багато говорити про це не буду. Скажу лише, що блокується і не виконується навіть Розпорядження Кабінету Міністрів України №502-р від 28.09.2006 «Про переведення населених пунктів на опалення електроенергією», підписане Віктором Януковичем (!). При цьому цікаво, що це робиться за допомогою документів, які мають набагато нижчий статус ніж Розпорядження Кабміну (наказ Мінкомгоспу).
Багато українців сприймають нинішню владу, як монолітний «режим Януковича». Але «газове питання», як лакмусовий папірець, висвітлює відсутність єдності у владі по відношенню до ключових стратегічних питань розвитку країни. Пройшло вже більше року, як Янукович став Президентом. Його виборчі обіцянки не виконано. Де обіцяна мінімальна пенсія в 1200 гривень вже в 2011 році, і чому зараз вона складає лише близько 800 гривень? Де податкові канікули для малого бізнесу на 5 років? Де підвищення соціальних стандартів? Чому немає скорочення витрат на державний апарат? А перехід на контрактну армію? А відродження української культури? Українців, невдоволених владою і готових до рішучих дій в країні, вже в кілька разів більше, ніж потрібно для революції. Люди масово не виходять на вулицю лише тому, що не бачать серед опозиції лідера, здатного очолити акції протесту. Але тут ситуація може змінитися досить швидко. І в самій Україні і за її межами є достатньо впливових людей, невдоволених курсом нинішнього керівництва. «Розкрутити» невідомого поки-що лідера чи «комітет», які можуть повести за собою людей в нинішніх умовах – сценарій абсолютно реальний. Він стане ще більш реальним після «посадок» опозиціонерів, адже тоді просто не залишиться інших варіантів для протидії теперішній українській (?) владі. Тому Януковичу і його «команді» вкрай необхідні кроки, які справили б на суспільство позитивний вплив.
«Газове» питання є якраз таким, що його вирішення може дати владі досить пристойний політичний капітал. Але чому тоді цього не відбувається? Буксування в питанні імпорту російського газу пояснюється наявністю у владі потужного «газового лоббі». Складається досить дивна картина – практично вся власність в Україні належить двом десяткам сімей олігархів, а такий курс в «газовому» питанні вигідний лише двом-трьом з них. Цим двом-трьом сім'ям олігархів ми й повинні «дякувати» за здачу Севастополя Москві, за підвищення комунальних платежів, за негативне зовнішньоторговельне сальдо, за борги, які доведеться віддавати нашим дітям та онукам. В уряді Азарова представники цих сімей займають ключові посади, є вони в СБУ та інших органах влади. Ними контролюється і міністерство, яке готувало зміни до документа, який згадувався на початку статті. Сама їх наявність у владі говорить про те, що теперішнього Президента багато пов'язує з цими людьми. І саме тому, щоб вирішити «газову проблему», спочатку здали Севастополь, а потім, коли це не спрацювало, почали шукати інші рішення. Але оприлюднення змін до стратегії розвитку енергетичної галузі показує, що ми маємо справу скоріше з «димовою завісою», ніж зі спробою здобути енергетичну незалежність. Швидше всього, є спроба просто відвернути увагу від переходу на електрообігрів.
Бездумна здача в довгострокову оренду Севастополя не може не обурювати українських патріотів, хоча, відверто кажучи, і не дивує – чого можна було чекати від влади, в якій стільки українофобів і представників московської «п'ятої колони». Але цей факт показує ще й нерозуміння теперішніми очільниками України дійсних мотивів Кремля у відношенні до «газового питання». А ці мотиви випливають із загострення геополітичної ситуації навколо Росії і ситуації в ній з людськими ресурсами. Щоб утримати Росію від розпаду, Кремлю потрібні солдати і працівники. Ситуація і з першими і з другими в Росії є катастрофічною. Велика протяжність кордонів країни, наявність «гарячих точок» всередині Росії і на її кордонах уже змусила Москву скасувати практично всі відстрочки від строкової служби у збройних силах РФ. Наступним кроком може стати хіба що оголошення мобілізації, але такий стан може бути лише тимчасовим. Тому московське керівництво вкрай зацікавлене в людських ресурсах України і Білорусі, які потрібні Росії не лише в якості солдатів, а й як працівники, адже через пияцтво, наркоманію та інші соціальні негаразди, кількість росіян, які можуть виступати у такій якості, зменшується катастрофічно. Ситуація з людськими ресурсами в Росії вкрай погана, отримати їх можна лише з України та Білорусі, тому «кремлівські велетні» не можуть задовольнятись навіть Севастополем – їм подавай всю Україну. Тому, виглядають жалюгідними запевнення Азарова про те, що він домовиться з «російськими колегами», а продовження оренди Чорноморським флотом військово-морської бази в Севастополі – бачиться просто безглуздим.
Судові процеси по відношенню до колишніх урядовців на чолі з колишнім прем'єр-міністром Юлією Тимошенко створили цілу низку цікавих прецедентів. Тепер Янукович не зможе просто піти у відставку і оселитись у Межигір'ї – він сам породив традицію в українській владі, коли судять тих, хто недавно в ній був. Відтепер, просто для того, щоб не потрапити за грати він повинен буде залишатись у владі якомога довше, принаймні до того часу, коли зміниться теперішнє покоління опозиціонерів. Відповідно, його політика повинна подобатись громадянам України, чого ми наразі не спостерігаємо. Маємо ситуацію, коли інтереси Януковича щодо розв'язання «газового» питання, а отже і збереження своєї персони у владі перетнулися з інтересами Бойка, Фірташа і деяких інших «газових» магнатів щодо збереження їх надприбутків. Початок реального процесу з ліквідації залежності від імпорту російського газу б'є по інтересах «газового лоббі», однак відповідає національним інтересам України, і, як не дивно, інтересам людини, яка нині займає посаду її Президента.
Але більшість проблем у людей виникають, коли вони неправильно оцінюють ситуацію. В свій час так було з Ющенком, неправильно оцінювала її Тимошенко. Від цього не застрахований жоден з нас. Теперішній Президент України і влада в цілому – не виняток. Замість того, щоб кардинально вирішувати проблему, влада веде підготовку до приватизації газотранспортної системи. Ця дія мотивується жорсткими умовами на ціну газу з боку Росії. Дістається і колишній прем'єрці Тимошенко за підписаний нею, нібито невигідний контракт на постачання російського газу, який (нібито) не можна скасувати. Але хіба більш ніж за рік була хоча б одна спроба скасувати цей контракт в суді? То, може, згадані вище зміни до стратегії розвитку галузі, голосні заяви про Росію, яка «загнала в кут» Україну, про Тимошенко, яка підписала фантастично невигідний контракт, зрештою, самі судові процеси над Кучмою, Тимошенко, Луценком та іншими фігурантами є нічим іншим, як виставою? Виставою, яка має на меті прикрити черговий виток земельного і газотранспортного «дерибанів» і показати, що вона (влада) таки працює. Проте їй (владі) потрібно пам'ятати, що які б не були видимі причини приватизації газотранспортної системи, дефіциту зовнішньоторговельного балансу вони не ліквідують, робочих місць не створять і добробуту народу не принесуть. А це означає, що становище такої влади буде хитким. Український народ вже є трохи добре сердитий. То чи варто ризикувати?
Микола Осіпчук
Опубліковано Leleka News о 11:01 Надіслати електронною поштою
Опублікувати в блозі
Опублікувати у Twitter
Опублікувати у Facebook
Опублікувати в Google Buzz
Немає коментарів:
Дописати коментар