В тім і річ,
що цього ніхто не знає, а коли й знає хтось, то не може це знання передати. І
цих двох бід досить, щоб сучасна козацька ідея, так і не народившись, померла в
утробі перегодованого й проспиртованого Українського чоловіцтва. Чи можна цим
двом бідам зарадити?
Цього теж
ніхто не знає, і тому з цього треба починати. Бо коли про відродження козацтва
говорять люди, які вважають проблему саму собою зрозумілою, то виходять
персональні перепалки, бо сама собою вона зрозуміла тільки для кожного самого
себе. І стерпіти в цьому разі якісь інші погляди, природна річ, неможливо.
В такому
середовищі може успішно діяти тільки ординська вертикаль влади (і таки діє).
Або добра й надійна горілка, яка швидко об’єднує всіх до неї причетних. Обидва
ці засоби ведуть не туди, і в цьому Українці давно переконалися, але вперто не
бачать третього шляху. От такі ми вперті люди. Врозуміти необхідність Звичаю –
як противаги, як заперечення вертикалі влади – сучасному Українцеві вкрай
важко, бо він сам є продуктом ординської примусової системи освіти й виховання
(«не умеешь – научим, не хочешь – заставим») і без єдиноначалія, як і без
єдинобожія, дохне, як рій без матки. Козацький Звичай, як і загальний
Український Звичай, – це для нього ніяке не органічне продовження законів природи
на вищому (людському) рівні, а така от вдала модель, яку хтось колись геніально
придумав, а тепер маємо її геніально реставрувати і не менш геніально
пристосувати до сьогодення.
1. То як нам відродити козацтво
Тут і
починається базар. Одні – свідомо чи не дуже, явно чи приховано, в тій формі чи
іншій – намагаються від самого початку запровадити вертикаль влади, без неї бо
ніякої організації не мислять. І в такий спосіб зразу прирікають козацтво на
долю кишенькової іграшки в руках справжньої влади. Інші, навпаки, переймаються
тим, аби не дай боже не порушити давні елементи козацького побуту, вбрання,
лексики, а особливо ритуалістики. І теж зводять козацтво до рівня оперетки,
маскараду. Між цими крайнощами борсається безліч нинішніх козацьких ідей, рухів
і навіть організацій. І в цих змаганнях – що за вертикаль влади, що за
дотримання ритуальних приписів – якось тоне (якщо коли й виринало) головне
завдання свідомого козацтва: захист своєї землі.
Свого часу
козацтво постало як таке – як світовий феномен – тільки тоді і лише остільки,
коли і оскільки почало надійно захищати свою землю і навіть зрештою геть
звільнило її від зайд. Виникнення козацтва не було пов’язане ні з чиїми ідеями
чи планами, це була природна необхідність. І природна можливість. Вона
втілилася в конкретні дії не волею начальства, а волею великої маси рішучих
людей. Начальство цим людям тоді справді служило. І великими стали ці люди й це
начальство тільки в тяжкій боротьбі за свою землю. Припинивши цю свою функцію,
козацтво так само стрімко припинило й себе. Шевченко купав Хмельницького в
калюжі за те, що преславний гетьман, чия свідомість саме під вольовим тиском
козацтва і всього народу сяк-так доросла до державницької, не подбав про
формування й закріплення відповідної свідомості в головах Українців, а
натомість вирішив делегувати обов’язок захисту своєї землі… ану ж, кому? Та хоч
цареві, хоч султану, хоч королю – не має принципового значення, аби тільки
здихатися цієї непосильної ноші. Результат у кожному варіанті, певне, буде один,
той самий, що є й сьогодні: поневолення й приниження цілого народу. І славний
гетьман вибрав із трьох зол… «найкраще» зло.
Сьогоднішнє
козацтво мало б постати, чи відродитися, тільки з головною своєю місією –
захистом рідної землі. Всі інші його функції можна як завгодно переставляти
місцями й модифікувати залежно від обставин, але якщо козацтво не може, або не
хоче, або йому не в голові й не на першому місці захищати свою землю, то воно
не козацтво, воно не має права іменувати себе козацтвом, а мусить подбати про
якусь іншу назву.
На цьому
критерії можна й треба перевіряти будь-яку козацьку організацію і будь-якого
козака. Чи ж багато хто витримає перевірку? Зрозуміло, що захист своєї землі
сьогодні потребує зовсім іншої зброї, ніж у Х–ХІХ століттях. І агресор інший, і
ми інші, і взагалі ситуація не та. Але головне питання – хто господар землі –
не змінилося жодним чином. Хіба що загострилося. От і думайте, козаки, як тут
бути. Та не напускайте туману своїми лампасами, вічами й зверненнями до панів
президентів та іже з ними. І лампаси, й звернення – то жалюгідні кривляння
невмілих танцюристів, спроби обдурити самих себе й добрих людей, що ось ми
нібито хоч щось робимо.
Нічого ви не
робите, крім галасу.
2. Як передавати знання
Це ще
складніша задача, дарма що здається другорядною. Внаслідок руйнації традиційної
Української сім’ї (де процес передачі знань відбувався вільно, природно й майже
непомітно, як навчається дитина ходити, говорити чи співати пісень) проблема
передачі знань так само вийшла на перше місце, як на перше місце виходить
проблема води, коли настає посуха. Сучасні школи, як і неміряна кількість
засобів масової й немасової інформації, замість поліпшення освіти й розвитку
людини, навпаки, той розвиток катастрофічно затримують, а в більшості випадків
припиняють. Коли після посухи ринуть нестримні зливи, то бурхливі й брудні
потоки води часом завдають ще більшої шкоди. Тяжкої шкоди так само завдають
бурхливі й брудні потоки некерованої інформації, і сучасна людина, а тим більш
покинута напризволяще дитина, легко втрачає рівновагу. Та що дитина – дорослі
дяді бавляться козацькими цяцьками, граються в політичні піжмурки, і ніхто їм
не скаже розплющити очі й не ганьбитися.
Головна біда
навіть не в тому, що дяді всебічно, глибоко й масово неосвічені. Вони й самі це
відчувають, і не байдужі до власної безпорадності. Головне їхнє каліцтво –
втрата здатності до навчання. До навчання справжнього – вільного, природного,
безпосередньо й практично потрібного. Ця здатність затуплена й завалена
мотлохом випадкової інформації, якою набиті наші голови ще з шкільної лави, та
й остаточно придавлена, як скелею, звичкою до ледачого «засвоєння програм» або
виконання команд. Що, по суті, одне й те саме. Ми – програмовані роботи, але
погано програмовані, бо ми не просто роботи, а таки трохи біороботи. А це
зобов’язує мучитися й чогось чекати (наприклад, гарного президента або хоч
поганенького месію).
Не можна
сказати, що в нашому суспільстві немає знань або немає шансів їх здобути. Все
це є, але в розпиленому, неорганізованому і навіть неусвідомленому стані. А
знання починають «працювати» тоді, коли стають вільно й загально вживаними (як
казав один ординський класик, «коли ідея оволодіває масами…»). Ми ж маємо таку
картину, коли окремі Українці є носіями знань – не повних знань, а уламків,
крупинок і зародків знань. Коли б ці крупинки скласти докупи, то це не тільки
створило б справді важливу «базу знань», але й дало б величезний поштовх
творенню нових знань, інтенсивному процесу масового навчання, розумового розвитку,
усвідомлення реальності. Нічого цього немає, бо немає головної здатності –
обмінюватися знаннями.
Оцей
містичний процес, який ми звично й бездумно називаємо навчанням, насправді
неймовірно складний, бо ним керує Природа. Втручання людей у цей процес (та
звичайно ж, із метою його прискорення й поліпшення), як і всяке інше втручання
людей у природні процеси, наробило більше шкоди, ніж користі, але тут нема
ради. Що сталося, те сталося, і мусимо розпоряджатися тим, що маємо. А маємо як
ніколи тяжку деградацію людського розуму й нездатність до колективного чину.
Клінічна
картина досить проста і всім знайома: всі Українці доброї волі, тобто люди з
найкращими намірами (краще сказати – побажаннями), закликають один одного
єднатися, бо разом ми – сила! І не можуть зрозуміти, що для єдності немає
жодних підстав. Конкретно це виглядає так, що жоден із нас не довіряє жодному з
нас. Не довіряє ні в ділі (бо підведе, ледащо), ні в думці (бо не така, як у
мене), ні навіть у намірах (бо, мабуть же, хоче стати гетьманом, падлюка).
Залишається тільки сподіватись та надіятись, що прийде справжній лідер, якого
всі полюблять, якому всі повірять, за яким усі підуть. Де ти, справжній Ісусе
Христе України? Де ж ви, славні запорожці? Чи може підождемо ще трохи та
діждемося Вашингтона?
Оця тупа
надія виключає будь-яке порозуміння, ба бодай будь-яку увагу Українців один до
одного. Українці аж тремтять, так хочуть порозумітися та об’єднатись, але їм не
в тяму, що це неможливо в товаристві, де не вміють слухати один одного. Власне,
це і є той головний механізм передачі знань, механізм навчання, який так
капітально зруйновано. Небажання слухати, небажання зрозуміти іншу думку,
небажання вчитися – це все як не синоніми, то дуже близькі поняття, і саме вони
в сумі рівнозначні повному й страшному небажанню жити. Для підтримки ілюзії
життя нам залишається лише одна здатність – слухати й виконувати команди. Ця
здатність є у комп’ютера і в солдафона; але ж комп’ютерові не болить, а
солдафон з дитинства привчений на біль не реагувати, терпіти й пишатися цим. А
як бути людині, в котрої ще збереглися якісь ознаки живої істоти – пекучий
біль, сором і бажання щось зрозуміти?
Отут сьогодні
мало би вродитися нове козацтво. На незалежному, вільному навчанні (передачі
знань один від одного), на істинній науці, без релігійного повзання перед її
авторитетами, мала б постати Новітня Січ. Це невимовно тяжка справа. А що, тим,
хто будував першу Січ, було легко?
3. Чи є надія?
Чого-чого, а
надії Українцям завжди вистачало. Вони нею живуть. Ще й досі. Навіть про того,
хто втратив надію, не кажуть «Він безнадійний», а кажуть «Зневірився». Між
іншим, тут виглядає серйозна помилка. Втрата надії – це великий шанс на
одужання, а втрата віри – то вже близький кінець.
Пора
відкинути надію на лідерів, спасителів і пророків – вона ніколи не
справджується. Лідери, пророки й спасителі вискакують із кущів (чи з
бронепоїздів, чи з духовних семінарій), як тільки помічають, що велика маса
людей щось хоче змінити й має віру в свої сили. Отже йдеться про велику масу
людей. І вона є в Україні. Вона значно більша, ніж, наприклад, у Чечні. Але цій
масі не вистачає віри у власні сили.
Віру не
нав’яжеш, не прищепиш, не вшиєш під шкіру. Віра виростає з персонального
досвіду. А персональний досвід – це і є навчання. Справжнє вільне навчання, від
життя, а не через «засвоєння програм» у спеціалізованих закладах, що
називаються школами та університетами. Так про оте вільне навчання Українці вже
триста років як забули, бо запряжені в систему навчання примусового. Глибоке
переконання, що інакше й бути не може, – оце й є найвище досягнення ординської
вертикалі влади. Живучи в цьому переконанні, ми завжди маємо надію типу: оце
коли б мені ще отакого диплома (сертифіката, довідки) дістати, я б іще вище
заліз би… мені ще більше платили б… Ми можемо все життя дряпатись по цій
«вертикалі», підстьобуючи себе надією, але у нас ніколи не буде твердої віри,
бо тверда віра будується на реальних знаннях і вміннях. Нам залишається чекати
месію. Або доброго президента. Або хоч порядного начальника. Чекати й
надіятись, більшого не дано.
Наше козацтво
(«звичайне, що не всі, а так, хоч деякі») дуже переживає за долю Української
землі. Це вже крок до справжнього чину, до справжнього свого покликання. І
навіть засіб для захисту своєї землі відшукали: споконвічний Український Звичай
і побудоване на ньому Звичаєве Право. Залишається дрібничка: запровадити це
право в сучасній Україні. Як альтернативу всяким там римським, магдебурзьким чи
московським правам.
Аякже, зараз
усі наввипередки прибіжать на мітинг, чи то, пак, на віче та й проголосують за
таке розумне рішення. І можна подумати, що наші козаки сподіваються, що хтось
підхопить їхній заклик… Сподіваються, тобто надіються. А може ж… а що ж
робити…треба щось робити…
Пречудово всі
розуміють, що це пустопорожні надії. Але перейти від надій до віри, твердої
віри, опертої на тверді знання, – зась. Зась тому, що це величезна робота. Це
інший світогляд, інше бачення й розуміння кожної людини й цілого суспільства,
це знання. Та до того ж ці знання мають стати набутком кожної здорової людини,
а не окремих утаємничених та просвіщенних, котрим так страшно свербить
зробитись лідерами, що вони готові гризти граніт науки до кінця днів.
Ті люди, що
населяють сьогоднішню Україну, не можуть об’єднатись насправді зовсім не тому,
що такий у них генетично Український менталітет, а тому, що кардинально
позбавлені знань і навіть самого бажання ті знання набувати. Спостерігаючи
спроби наших людей спілкуватися, легко помітити просту особливість: вони (тобто
ми з вами) не вміють слухати один одного. І це не тільки емоції та егоїзм. Це,
передовсім, незвичка до тривалої уваги. Саме цю незвичку всіма засобами формує
в нас рідна школа, в тому числі й вища. Всі викладачі знають, що сучасний
студент може слухати навіть дуже важливий матеріал не довше як 10-15 хвилин.
Далі потрібні професійні «засоби», щоб той студент бодай досидів до кінця
90-хвилинної пари. Не студент дбає про «засвоєння програми», а викладач! Хіба
це не карикатура на навчання?
Якщо нашому
народові (тобто нам з вами) судилося об’єднатись, то це станеться тільки після
заміни вертикальної (примусової) освіти на вільну освіту. Яка колись
забезпечувала в Україні найвищу серед європейських країн грамотність і культуру
населення. Яка проіснувала в Україні не мало й не багато – від часів Київської
Русі до перших указів Петра І та Анни про обов’язкове навчання. Знадобилося 300
років, щоб ті укази спрацювали. І більшовики таки довели їх до повної
реалізації.
Тому, якщо
козаки хочуть справді повернути собі Звичаєве Право, вони мусять усвідомити, що
те право не бог скинув на землю разом із золотим плугом і т. п., а самі люди,
озброєні здоровим глуздом, знаннями й здатністю слухати та вчитися,
утверджували на своїй землі з віку в вік і захищали на смерть. Тільки в такому
контексті можна ставити й питання про захист рідної землі. Тільки з такого
всенародного протверезіння й терплячого навчання може розпочатися відродження
козацтва.
Це означає,
що мусимо міняти систему виховання й навчання своїх дітей. Біологічно вони
нітрохи не гірші, ніж їх однолітки ХІ чи ХVІІ століття і, якщо їм дати волю,
швидко вчаться. А старого собаку нових фокусів уже не навчиш.
Василь Триліс
Немає коментарів:
Дописати коментар