Нещодавно автор мав дуже цікаву розмову з відомим
правником, одним з авторів Конституції України Віктором Мусіякою. Відбулася
вона одразу після виступу міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка в
парламенті. Як відомо, діалогу тоді між міністром і опозицією фактично не було
— взаємні звинувачення, крики, емоції, одним словом, все було дуже схоже на
цирк. З цим абсолютно погодився і мій співбесідник. За словами Мусіяки, ми вже
досить тривалий час живемо в антиконституційній площині: навіть складно
перерахувати скільки разів влада ухвалювала рішення, які суперечили
Конституції. «Процес зайшов настільки далеко, що автори аргументуючи прийняття
того чи іншого рішення, посилаються на попередні свої закони, які нічого спільного
з правом не мають», — підкреслює Мусіяка.
Дійсно, влада для українських політиків давно є
фетишем. Сісти в управлінські крісла і керувати країною — часто їх головна
мета. Дуже мало людей з політичної верхівки, які не мають вирішального голосу,
розглядають владу як інструмент для реформування країни. Здебільше, владні
важелі використовуються в особистих та корпоративних цілях. Що або хто може
змінити ситуацію? «Тут складно, — говорить Мусіяка. — Ви подивіться на
сьогоднішню опозицію, хіба вона має ідейне підѓрунтя, для неї головне прийти до
влади. Всі про це і говорять — дострокові чи строкові президентські вибори. І
що далі? Як ви збираєтеся перемагати? Та навіть якщо переможете, що і як ви
збираєтеся робити? Єдиним джерелом змін може бути суспільство, яке сьогодні не
дуже активне. Як тільки зросте відсоток критичної маси, тоді, можливо, і
почнуться якісь зрушення».
На ілюстрації до цього тексту остання думка Мусіяки
проілюстрована на сто відсотків. Люди чітко висловили своє ставлення до
нинішніх політиків з різних таборів. До речі, різні соціологічні дані, як
відомо, демонструють дуже високі відсотки тих, хто проти всіх, не визначилися,
або взагалі не хочуть йти на вибори. Тим не менш, питання залишається — якщо ні
влада і не опозиція, тоді хто? Але перш ніж відповісти на це запитання,
проаналізуємо, чому громадяни думають саме так. Претензії є до всіх.
Почнемо з опозиції. Спочатку в цілому. «4 і 19 квітня
відбулася фактична руйнація законодавчої системи як такої, — коментує «Дню»
політолог Костянтин Матвієнко. — Виїзне засідання парламенту показало, що в
Україні закони можна приймати незаконно. Опозиція після того, як Президент
підписав 4 з 6 «виїзних» законів, не мала права нічим іншим займатися, як
домогтися повернення законодавчого процесу у легітимне річище. Вона цього не
зробила, а отже не має права нас представляти (допускає незаконне прийняття
законів). Далі. Опозиція всюди кричить, що вона бореться з бандитським режимом,
але в реальності цього немає, лише імітація, гра. От зараз, наприклад, всі
говорять про бійку під час мітингів, але ніхто не каже про відсутність
змістовних виступів опозиціонерів: «Юлі — волю!», «Януковича — геть!». Добре,
що далі? Отже, опозиційні політики — лише вдають із себе політиків».
Далі окремо по партіям. «Свобода» — єдина справжня
політична партія в парламенті із виборним керівництвом (з деякими
застереженнями), має справжнє ідеологічне середовище, плюс дисципліна,
готовність прийти на допомогу — так як це у випадку з Ніною Москаленко, —
продовжує експерт. — Дії «Свободи» правильні, їх треба вітати. Єдине, що вони
теж не зовсім послідовні. Наприклад, спиляли паркан біля Верховної Ради, але ж
його потім відновили. Також не було ніяких практичних кроків після ухвалення
«виїзних» законів. Але головна проблема «Свободи» — завузька ніша націоналізму.
Їхня позиція по сланцевому газу, потім абсолютно незрозумілою є реакція, коли
їх звинувачують у фашизмі, антисемітизмі. Їм треба європеїзуватися — це має
бути партія з більш людським обличчям, ніж вона є на сьогодні».
Чи є в «Свободі» розуміння того, що їх сьогодні
подають як спаринг-партнерів Партії регіонів з прицілом на президентські
вибори? Адже згідно з рейтингами, єдиний, у кого виграє Віктор Янукович у разі
виходу у другий тур, — це Олег Тягнибок. Численні технології, в тому числі,
«антифашистський» мітинг для цього і використовуються. «Я думаю, що це вибір
Партія регіонів, — зазначає Матвієнко. — Ми бачимо, що сьогодні проти «Свободи»
розгортається вуличний терор, їх штовхають на радикальні дії, щоб потім мати
інформаційні приводи звинувачувати їх у фашизмі. Це московська технологія, яку
використовують регіонали».
«УДАР». Які тут мінуси? «Найбільшою проблемою партії
Віталія Кличка є те, що ця політична сила є дуже неоднорідною, — коментує інший
політолог Михайло Басараб. — Вона згуртована навколо однієї персони і це слугує
серйозною вадою цієї політичної сили, оскільки ми навіть не можемо однозначно
дати собі відповідь на питання: «Яку ідеологію сповідує ця політична сила?»
Друга проблема, яка випливає з першої — в цій партії зібралася дуже різна
строката публіка. На мою думку, там багато політичних антагоністів, тобто
людей, які мають різні світоглядні, ментальні та ідеологічні погляди. І третя
проблема — в «УДАРі» помічено достатньо представників відомих в державі олігархічних
груп».
Аналогічної думки дотримується і Костянтин Матвієнко:
«Крім Кличка у цій партії нічого немає: ні ідеології, ні послідовності. Таке
собі п’яте колесо до возу. Якщо Кличко піде з великої політики, ця партія
перестане існувати, вона розчиниться між «Свободою» і «Батьківщиною». Зараз в
«УДАРі» намагаються дотримати рейтинг Кличка до президентських виборів, тобто
створити в суспільстві враження, що він справжній опозиційний кандидат в
спарингу з Януковичем».
Ну і найбільша парламентська фракція — «Батьківщина».
«Її велика проблема — це Яценюк, — підкреслює Матвієнко. — Він вдає із себе
політика, хоче бути політиком, але таким не є. Яценюк, Турчинов, Мартиненко — у
них не ті інтереси, які вони вдають (чим, наприклад, Мартиненко відрізняється
від Тігіпка? — Авт.). Тому їх нещирість є очевидною. Підкреслимо також, що
опозиційні партії вербували на мітинг людей за гроші, а змісту не показали
ніякого. Без інциденту з побиттям журналістів, про цей мітинг вже б забули».
Варто додати, що ще до виборів «День» писав: якщо
опозиція прагне перемогти, їй треба демонструвати моральну силу. Формувати,
наприклад, чесно списки. Але цього не відбулося. Як наслідок, нові «тушки». Хто
прийшов замість Сергія Власенко? Свіжа «тушка». «Головна проблема «Батьківщини»
полягає у достатньо великій внутрішній корумпованості, — говорить Басараб. — Є
проблеми з формуванням списків тих, хто балотувався під знаменами партії. Дуже
й дуже багато запитань. І те, що Юлія Тимошенко перебуває за ѓратами призвело
до того, що партія знаходиться у стані турбулентності: не зрозуміло, які
перспективи у цієї політичної сили».
При таких розкладах відносно опозиції, хто тоді зможе
перемогти Партію регіонів? До речі, відносно самої влади. «Проблема Партії
Регіонів полягає в тому, що, користуючись владним становищем, функціонери
партії безмежно використовують свій потенціал, йдучи на порушення будь-яких
офіційних чи негласних правил, які сформувалися в українській політиці впродовж
всієї незалежності держави, — продовжує Басараб. — У них абсолютно інші
управлінські принципи. Тому те, що партія влади йде неправильним шляхом
розуміють всі — більшість громадян України, навіть їх колишні виборці».
Матвієнко був різкішим: «В Партії регіонів взагалі
втрачають адекватність. От що означає, коли керівник інформаційної служби
Кабміну заявляє, що прем’єр викликає журналістів до себе в кабінет? Або коли
Лавринович коментуючи рішення Європейського Суду щодо Тимошенко говорить, що до
підсудної Тимошенко суддя Кірєєв застосував засіб покарання взяттям під варту.
А міністр взагалі знає, що для цього існують інші санкції? Взяття під варту не
може бути покаранням. Є, наприклад, адміністративний арешт. Це говорить про
низьку кваліфікацію регіоналів».
Є ще, до речі, комуністи, але говорити про них —
зайвий раз робити їм рекламу. Хіба що з точки зору пана Матвієнка: «Це посіпаки
Партії регіонів, комерційна організація — не політична партія, яка використовує
бренд колись масового міжнародного комуністичного руху».
Тепер, власне, про те, хто? Чи є альтернатива? «Такі
суб’єкти виникають, — відповідає Матвієнко. — Є люди, які так чи інакше живуть
в цій країні, вони діють — заробляють гроші, виховують дітей... Цей субстрат
виникає природнім чином. Соціальні мережі є інтегратором такого руху.
Суспільство розумніше, тому що чим довше ми живимо, тим розумнішими стаємо.
Суспільство рефлексіє, що політики не є політиками. Люди гуртуються. Я вже не
порахую скільки є інтелектуальних клубів: Український республіканський клуб,
Український лівий клуб, Український консервативний клуб, Український
ліберальний клуб, Київський дискусійний клуб дилетантів... Є багато клубів, які
реально досліджують українське суспільство, а не якісь там грантоїди. Взяти,
наприклад, відомий вже рух «Чесно». Ми бачили, що коли відбулися події з
виїзним засіданням, вони ніяк не відзвітували. Вони відзвітували, що
акумулювали 1 млн. дол. на свою діяльність, але та інформація, яка надходила з
регіонів, говорить, що «Чесно» займало угодовську позиції щодо певних
депутатів. Але найбільша трагедія — це група «Перше грудня». Вона не стала тим
моральним авторитетом, про який заявлялося. «Перше грудня» дискредитувало себе:
їх декларація виявилася мильною бульбашкою. Також вона не реагує на гострі
події, наприклад, щодо побиття тих же журналістів. Повертаючись до
альтернативи. Рано чи пізно згуртування здорових сил відбудеться. Має бути
центр концентрації, наприклад, великий портал».
«Я не бачу зараз альтернативи в жодній політичній
силі, однак бачу її в інтелектуальних майданчиках, які формуються українськими
моральними авторитетами — знаними науковцями, дисидентами, які не були
інтегровані в українську політику, — висловлює свою точку зору Басараб. — Для
мене це такі люди, як Мирослав Маринович та Ярослав Грицак. Це люди, які мають
морально право ділитися своїми міркуваннями і критикувати не лише владу, ай
опозицію, люди, в яких є достатній базис, авторитет та інтелектуальний
потенціал для того, щоб сформувати новий опозиційний політичний дискурс. Вони є
неприємними не лише для влади, а й у багатьох питаннях і для опозиції».
«Сьогодні влада намагається розпорядитися тими
державними і соціальними інститутами, які вона отримала після здобуття влади, —
вважає Володимир Лупацій, директор Центру соціальних досліджень «Софія». —
Опозиція ж мріє просто змінити поганих на хороших. І перші, і другі, мабуть, не
усвідомлюють, що всі базові соціальні і державні інститути паралізовані. Їх
неможливо захопити чи реформувати, тому мова йде про формування нових
інститутів, які будуть спрямовані на нарощування соціального капіталу. Без
цього неможливо говорити про міцну платформу. Насправді, сьогодні багато речей
робиться, формується альтернатива, просто вона знаходиться в тіні — на рівні
дослідних зразків (не мають серійного тиражування), очікуючи поки існуючі
конструкції просядуть під своєю ж вагою. На сьогодні частина інтелектуально і
управлінського продуктивного потенціалу виїхала за кордон. Ми знаємо, що багато
людей успішно ведуть бізнес на інших континентах — в Азії, Африці, Латинській
Америці. Вони не хочуть існувати в нашому середовищі. Інша частина
інтелектуальних людей самореалізуються в чужих проектах, і лише частина
залишається на тіньовому положенні. В умовах кризи останні можуть виступити
камінчиками, за допомогою яких буде відтворена нова модель соціума і всієї
економіки».
Немає коментарів:
Дописати коментар