Часом, читаючи всілякі законопроекти, ухвали
парламентів і укази президентів, які стосуються історичних подій, хочеться
внести ще один законопроект, причому в усі парламенти світу: раз і назавжди
заборонити політикам ухвалювати будь-які рішення стосовно історії.
Їй Богу, це було б ліпше і для історії, і для
політики, якщо розуміти під останньою використання влади в інтересах народів, а
не самих політиків.
Таке бажання
знову виникло після ознайомлення з проектом ухвали Сейму Польщі «в справі
геноциду, здійсненого ОУН-УПА щодо польського населення Східних Кресів у
1939–1947 рр.», зареєстрованим 11 квітня цього року. Аналогічний проект
надійшов і до Сенату Польщі. Не хочу перебільшувати значення цих проектів –
думаю, вони не мають шансів бути ухваленими, однак вони заслуговують уваги як
симптом певних тенденцій і в частині польського політикуму, і в частині
польської історіографії.
Ще кілька років
тому здавалося, що польсько-українські пропагандистські війни довкола «важких
питань» спільної історії відходять у минуле. Долаючи психологію «національних
фронтів», польські та українські історики без зайвих емоцій могли обмінюватися
своїми знахідками й інтерпретаціями, більш-менш спокійно дискутувати, причому
дискусії дедалі частіше відбувалися не між національними «сторонами», а між
конкретними дослідниками і щодо конкретних питань. На підставі порад фахових
істориків відповідальні політики з обох боків намагалися вплинути на політику
історичної пам’яті так, щоб вона працювала на зближення України й Польщі, а не
на розпалювання задавнених конфліктів.
Перелом настав
на початку 2010 р. і збігся в часі зі скандальним указом Ющенка про присвоєння
Степанові Бандері звання Героя України та з остаточним крахом «помаранчевого»
проекту. Відтоді ситуація, схоже, знову поступово повертається до протистояння
двох «національних правд», як це було в 1990-х роках. Черговим свідченням цього
став згаданий проект ухвали, який пропонує визнати ОУН і УПА злочинними
організаціями, що вчинили геноцид щодо польського населення так званих Східних
Кресів.
Не знаю, які
історики консультували авторів проекту, але нічого доброго про їхній
професіоналізм сказати не можу. Неграмотні формулювання починаються вже з
назви: про яку ОУН-УПА 1939 року може бути мова, якщо фактично УПА під
політичним проводом ОУН(б) створено впродовж першої половини 1943-го? В
«Обґрунтуванні» проекту йдеться про те, що «ідеологія, сформована Дмитром
Донцовим в книзі "Націоналізм", є прикладом крайнього расизму і
шовінізму, культу насилля відносно інших народів, а також відкинення усіх
моральних засад». Навіть поминаючи безпідставне ототожнення доктрини Донцова з
«ідеологією і традиціями ОУН-УПА», виникає сумнів: чи заглядали колись автори
цього пасажу в «Націоналізм»? Цій книжці багато що можна закинути, але не
«крайній расизм» – елементи расизму з’являються у її автора значно пізніше,
найбільше в «Дусі нашої давнини» (1944). Та й знаменита «аморальність» Донцова
була не «відкиненням усіх моральних засад», а зумисне епатажним запереченням
буденної моралі «провінційного калокагатоса» з метою утвердження нової
націоналістичної етики.
Але на
найбільшу нісенітницю натрапляємо в самому кінці «Обґрунтування»:
«Не можна
ігнорувати факт, що ОУН була членом фашистської міжнародної організації з
осередком в Штутґарті».
Це неабияке
«історичне відкриття» заслуговує докладнішого обговорення.
Звідки взялася
байка про членство ОУН в «міжнародній фашистській організації»? Цю «качку» ще
2002 року запустив нині вже покійний Віктор Поліщук, українець з походження, що
мешкав у Канаді і публікував розлогі «викривальні» праці про український
інтегральний націоналізм, а також численні документи. Не маючи належної
джерелознавчої підготовки й історичної ерудиції, зате маючи бажання неодмінно
довести злочинність ОУН і УПА, він нерідко припускався грубих помилок і прямих
пересмикувань.
У Державному
архіві Рівненської області Поліщук знайшов цікавий документ: звіт про участь
членів ОУН у «з’їзді закордонних націонал-соціалістів», який відбувся у
Штутґарті у вересні 1937 р. У звіті йшлося про те, що двоє посланців Проводу
ОУН на засіданні 5 вересня виступили з доповідями: один про становище
національних меншин, зокрема українців, у Польщі, а другий – про боротьбу
українців за незалежність в історичному минулому і сучасності. За інформацією
автора звіту, з’їзд висловив співчуття «поневоленим Польщею народам», зокрема
українцям, ствердив, що шлях національної революції, який обрала ОУН, єдино
правильний, постановив ужити заходів для активнішої співпраці
націонал-соціалістів у Німеччині і за її межами з українськими національними
організаціями та передати прийняті ухвали до відома «Вождів українського і
німецького народів» (Гітлера і Коновальця).
На підставі цього
документу Поліщук оголосив, що знайдено доказ членства ОУН у «фашистському
інтернаціоналі» з центром у Штутґарті. Насправді такого інтернаціоналу ніколи
не існувало. Міжнародне об’єднання фашистів у 1930-х роках справді намагалися
створити, але не нацисти, а італійські фашисти, однак справа не пішла далі
підготовчої конференції (жодних доказів участі в цих заходах ОУН не знайдено).
Хто ж такі
«закордонні націонал-соціалісти»? Так називали членів Закордонної організації
НСДАП (NSDAP/Auslands-Organisation), що об’єднувала німецьких громадян – членів
нацистської партії, які мешкали за кордонами Третього Райху, а зовсім не
міжнародних прихильників нацизму, як гадав Поліщук. Саме ця організація
проводила свої з’їзди у Штутґарті, на один з яких було запрошено (ймовірно, з
ініціативи німецьких націонал-соціалістів з Польщі) представників ОУН. Факт сам
по собі цікавий як свідчення дедалі тісніших контактів ОУН з нацистами, але він
ніяк не доводить участі ОУН у міфічній «міжнародній фашистській організації». Проте
вигадку про членство ОУН у «фашистському інтернаціоналі» заходилися повторювати
й інші історики, переважно польські. Нарешті, вже як нібито «загальновідомий
факт», який, мовляв, «не можна ігнорувати», вона потрапила і в обґрунтування
проекту ухвали польського Сейму.
Утім найбільша
проблема полягає не так у незадовільних історичних компетенціях авторів і
консультантів проекту, як у самій суті проектованої ухвали. Проект пропонує
визнати «Організацію Українських Націоналістів, Українську Повстанську Армію,
СС-Галичина і українську поліцію на німецькій службі злочинними організаціями»,
які скоїли «геноцид відносно польського населення». Пропозиція, зрештою, не
нова, її давно вже повторюють багато польських політиків, а також наші
комуністи і деякі регіонали.
У чому засаднича
хиба такого підходу? Навіть не в тому, що звалюють в одну купу дуже різні
політичні й військові організації, а в тому, що злочинним оголошують фактично
весь український самостійницький рух 1940–50-х років.
Нинішній стан
дослідження Волинської трагедії 1943 р. дозволяє впевнено стверджувати, що тоді
справді було проведено акцію «очищення терену» від поляків, жертвами якої стали
десятки тисяч цивільних людей. Згодом, але вже у менших масштабах, схожі акції
відбулися і в Галичині. Варто називати речі своїми іменами – це була етнічна
чистка, ініційована тодішнім керівництвом ОУН(б) і УПА або його частиною.
Організованість і одночасність нападів не залишає місця для сумнівів у тому, що
це був не стихійний спалах насильства – хтось давав накази і контролював їх
виконання. Майже всі дослідники визнають головним «героєм» цих подій
командувача УПА Дмитра Клячківського (Клима Савура), однак причетність інших
членів Проводу ОУН (бандерівців) до кінця не з’ясована.
Убивство мирних
людей завжди є злочином, який не стає меншим від того, що його, мовляв, скоєно
«на нашій землі». Немає сумніву в тому, що убивць та їхніх натхненників
потрібно, наскільки це можливо, назвати поіменно і засудити – байдуже, чи це
члени ОУН і УПА, чи вояки та командири Армії Крайової, Кресової Самооборони і
Батальйонів Хлопських (яким автори проекту однозначно «висловлюють шану», хоч
на совісті декого з них – загибель тисяч цивільних українців). Однак засудження
конкретних призвідців і виконавців злочинів не варто поширювати на цілу УПА чи
на АК (деякі члени «Свободи» вже заявляють про намір внести до Верховної Ради
аналогічний проект постанови про визнання Армії Крайової злочинною). Автори
проекту ухвали Сейму зводять всю діяльність УПА лише до одного аспекту –
антипольської акції, в суті речі перекреслюючи інші аспекти – боротьбу УПА за
незалежність України, тривале протистояння з тоталітарним комуністичним режимом
і значення цієї боротьби для національної самосвідомості українців. І ритуальні
заяви про те, що Сейм «не звинувачує український народ, а винятково вказані
політичні і збройні формування», суті справи не міняють.
Справжнє
польсько-українське примирення не настане, доки в обох країнах пануватиме
логіка радикального націоналізму, згідно з якою злочинцями завжди є «чужі»,
причому поголовно, «наші» ж можуть бути або героями, або невинними жертвами,
але ніколи – не гнобителями, агресорами і вбивцями. Лише за умови радикальної
деміфологізації і десакралізації «національних бачень» спільної – таки спільної
– історії порозуміння можливе. Здійснити це мають передусім історики. А Сейм,
Сенат і Верховна Рада нехай краще займуться своїми прямими обов’язками –
турботою про майбутнє наших народів, а не ревізією минулого.
Автор: Олександр Зайцев
Немає коментарів:
Дописати коментар