1 березня 2012 р. мине 68 років
із того часу, як президент США Ф. Рузвельт доповів американському конгресу про
успішне завершення операції «Аргонавт». Цією назвою було, з огляду на вимоги
безпеки, зашифровано в листуванні глав великих держав антигітлерівської
коаліції — США, Великої Британії та СРСР, Кримську конференцію, яку Ф.
Рузвельт, У. Черчилль і Й. Сталін провели 4 — 11 лютого 1945 р. в м. Ялті
(Крим).
Уже декілька десятиріч точиться
дискусія навколо цієї події, її перебігу та значення. Оцінки — різні, часом
протилежні, від схвалення до різкої критики. Не дуже поталанило й її головним
дійовим особам. У США часто лунають претензії до Ф. Рузвельта за надмірну
поступливість Й. Сталіну. Вносяться навіть пропозиції зняти портрет цього
президента з монети у два центи.
Не всі у Великій Британії
однаково сприймають діяльність У. Черчилля. Пам’ятник йому на Трафальгарській
площі Лондона багатьом здається невідповідним ролі цього діяча. Його зображено
як похмуру, невдоволену всім і вся людину, чия постать ледь утримується у
вертикальному стані завдяки опорі на масивну палицю. Й. Сталіна справедливо
звинувачують у страшних злочинах, яким не має прощення. Ф. Рузвельт помер 12
квітня 1945 р., не доживши до переможного закінчення Другої світової війни.
Йому нерідко закидають невміння через поганий стан здоров’я відстояти в Ялті
інтереси США. У. Черчилль під гучні звинувачення опонентів програв разом зі
своєю партію парламентські вибори в липні 1945 р., зразу ж після закінчення воєнних
дій у Європі й у розпалі битв на Тихому океані. Після смерті Й. Сталіна 5
березня 1953 р. було викрито чимало його злодіянь, свавільних дій, створена ним
система управління обґрунтовано засуджена. Не вдаючись до оцінки всього життя
кожного з названих діячів, яким судилося в 1945 р. приймати в Ялті доленосні
рішення, все ж зазначимо, що історія — складна й багатозначна. Окремі
особистості, хоч би які посади вони не обіймали, лише учасники велетенського за
розмахом історичного процесу. І оцінювати кожного з них необхідно в контексті
відповідних подій і явищ із огляду на реальну роль конкретного діяча в перебігу
конкретної події. З наукової погляду тут неприйнятне спрощене, так би мовити,
дитяче сприйняття: хороший — поганий, добрий — злий. Історичні події мають
переважно суперечливий характер, вимагаючи для їхнього осмислення використання
не двох фарб (біле — чорне), а всієї гами кольорів, показу реальних наслідків
явищ. Позитивна оцінка конкретної дії якогось історичного персонажу не
спростовує негативного ставлення до негідних його вчинків. І навпаки.
Підготовка Кримської конференції
глав великих держав почалась із пропозиції президента США, який 19 липня 1944
р. у посланні главі Раднаркому СРСР писав: «Оскільки події розвиваються так
стрімко й так успішно, я думаю, що по можливості якнайскоріше слід було б
влаштувати зустріч між Вами, Прем’єр-міністром і мною». 20 липня цю ідею
підтримав прем’єр Англії У. Черчилль. Й. Сталін спочатку надіслав кожному з них
свою фотографію, натякаючи: «Я вступаю до Європи», спонукавши союзників до
подяки за незвичайний презент і непевних тривожних роздумів про його значення.
І лише через тиждень повідомляє про бажаність пропонованої наради, але
заперечує проти її проведення за межами своєї країни, оскільки «позбавлений
можливості виїхати з Радянського Союзу і залишити керівництво армією на
найкоротший час». Рузвельт заявив, що «готовий куди завгодно летіти або їхати
для такої зустрічі». Схильний не залишати без відповіді будь-які кроки
партнера, він передав Сталіну через посла США в Москві свій бюст, даючи
зрозуміти: «Я теж уже в Європі» (після відкриття Другого фронту). В ході
подальших дискусій помічник президента США Г. Гопкінс запропонував провести
нараду в одному з міст радянського чорноморського узбережжя. Ф. Рузвельт
прийняв цю ідею, узгодив її з У. Черчиллем і врешті-решт Й. Сталін погодився на
зустріч у Криму в м. Ялті.
За пропозицією У. Черчилля
майбутню конференцію зашифрували кодовою назвою «Аргонавт». Було використано
давньогрецьку легенду про героїв, які на кораблі «Арго» здійснили подорож у
чорноморську Колхіду за міфічним Золотим руном. 22 січня 1945 р. Ф. Рузвельт у
глибокій таємниці відплив від берегів США на борту важкого крейсера «Куінсі». 2
лютого він прибув у порт Ла-Валетта (острів Мальта), де його чекав У. Черчилль,
що прилетів сюди раніше. Того ж дня за обідом у каюті американського корабля
було остаточно узгоджені позиції обох країн на зустрічі з третьою стороною.
Зокрема, домовлено за свідченням У. Черчилля, про небажаність, «щоб росіяни
окупували в Західній Європі більше того, що необхідно».
1 лютого Й. Сталін спецпоїздом
під посиленою охороною прибув з Москви до Сімферополя. В цей же день він
вирушив до Ялти, зробивши по дорозі коротку зупинку в Алушті. Місцем
перебування радянської делегації став Юсуповський палац, який знаходився між
Лівадією й Алупкою. Звідси він послав коротку радіограму Черчиллю: «Я вже на
місці».
У ніч із 2 на 3 лютого з
летовиська на о. Мальта через кожні 10 хвилин піднімались транспортні літаки,
щоб у супроводі ескорту двофюзеляжних винищувачів Локхід «Лайтінг» дальнього
радіусу дії, переправити до Криму американську й англійську делегації. Склад
делегації — близько 700 чоловік. Вони прямували, за маршрутом довжиною в 2000 км через Середземне та
Чорне море, на військовий аеродром біля м. Саки в Криму. Тут була
злітно-посадочна смуга довжиною в 1400 м із твердим покриттям (рідкість у ті
часи), що давало можливість приймати важкі літаки в т. ч. найновіші бомбардувальники
«Літаюча фортеця». Переліт, приземлення, пересування Кримом і власне проведення
конференції було досить небезпечною справою. В лютому 1945 р. півострів, його
об’єкти, повітряні і наземні шляхи знаходились у радіусі дій німецької авіації,
що базувалась на півночі Італії, в Австрії, Угорщині. Не можна було виключити й
намагань фашистів здійснити терористичні акти проти «великої трійки», що мало
місце під час Тегеранської (1943 р.) конференції, в інших випадках полювання
абверу на керівників СРСР, США та Великої Британії. Про це свідчила й
активізація німецької агентури в Криму, від якої вимагали, зокрема, щоденної
інформації про погоду. Фашисти готували авіаналіт, щоб бомбовим ударом
обезголовити антигітлерівську коаліцію.
На всяк випадок на території
України готувалося запасне місце для конференції в Одесі. Тут теж обладнувались
відповідні приміщення, засоби зв’язку, посилювалась охорона. Це слугувало й
відволікаючим маневром, який мав відвернути увагу фашистів від Ялти.
Приземленням вранці 3 лютого 1945
р. літака Сі-54 «Священна корова», яким прибув президент США у супроводі дочки
Анни, було завершено перекидання в м. Саки членів американської й англійської
делегацій. Ф. Рузвельт на відкритому всюдиході «Вілліс» разом із У. Черчиллем,
який з незмінною восьмидюймовою (завдовжки в 20 см ) сигарою крокував
поруч, у супроводі В. Молотова об’їхав вишикувану почесну варту, подякував
оркестру за гарне виконання гімну США. Потім прибулі поснідали в підготовленому
хазяями наметі, де стояли столи зі склянками солодкого чаю з лимоном, пляшками
горілки, коньяку, шампанського, тарілками з кав’яром, копченою осетриною та
сьомгою, сиром, вареними яйцями, чорним і білим хлібом. Далі глави делегацій у
радянських легкових броньованих автомобілях ЗІС-101 з форсованими двигунами і
заштореними боковими вікнами рушили на південний берег Криму. «Подорож тривала,
— як свідчив У. Черчилль, — майже вісім годин. Уздовж дороги ми часто бачили
вишикуваних російських солдатів (і жінок також) , які стояли окремими загонами
пліч-о-пліч на вулицях поселень, на головних мостах, в гірських ущелинах. Коли
ми перетнули гори і спустились до Чорного моря, ми раптом відчули тепло,
яскраве сонячне світло. Клімат тут дуже м’який». На Ангарському перевалі гостям
було запропоновано обід.
Прибулих вразили спустошення,
спричинені війною. По дорозі часто зустрічались зруйновані вщент будівлі,
спалені автомобілі, поїзди, підбиті танки тощо. Потім, 1 березня, Ф. Рузвельт
доповідав конгресу, що в Севастополі «не вціліло й дюжини будинків. Я читав про
Варшаву, Лідице, Роттердам і Ковентрі, але я бачив Севастополь і Ялту! І я
знаю, що на землі не можуть одночасно існувати німецький імперіалізм і
християнська пристойність».
Основні пленарні засідання (їх
було вісім) відбувались у Великій білій залі Лівадійського палацу. Їх учасники
не мали наперед погодженого порядку денного. Було обумовлено, що кожна сторона
зможе внести на обговорення будь-яку проблему. На конференції окремо не
обговорювалось «українське питання», але більшість порушених тем так чи інакше
торкались України. До того ж, конференція відбувалась у Криму — території,
прилеглій тоді до України, яка зараз є її невід’ємною складовою.
На першому засіданні, що розпочалось
4 лютого о 17 годині, було розглянуто хід і перспективи воєнних дій. До лютого
1945 р. нацистів вигнали майже з усіх окупованих ними країн. Але ситуація була
складною. Не дивлячись на скорочення джерел сировини, постійні бомбардування з
повітря, військове виробництво Німеччини і в 1944 р. продовжувало зростати.
Гітлерівський режим не був остаточно зломлений ні морально, ні матеріально, ні
в воєнному відношенні. Німецька армія на початку 1945 р. зберігала високий
потенціал, нараховувала 5,6 млн. чоловік. Із них тільки на радянському фронті
вона мала 3,7 млн. чол. особового складу, 56,2 тис. гармат і мінометів, 8,1
тис. танків і штурмових гармат, 4,1 тис. бойових літаків. У завершальну стадію
вступила розробка німецької атомної зброї.
Сторони обмінялись воєнною
інформацією, зокрема, зацікавлення викликав радянський досвід форсування водних
перепон, застосований під час Корсунь-Шевченківської та інших операцій по
визволенню України «артилерійський наступ». Він полягав у тому, що на ділянці
прориву зосереджувалось близько 230 гармат на кожен кілометр. Їхні потужні
удари знищували значну частину живої сили й техніки противника. Вцілілі
нацистські вояки були приголомшені й деморалізувались настільки, що втрачали
здатність чинити опір, часто просто розбігались. Позитивно було оцінено
співпрацю союзників в ході «човникових операцій», які проводились американсь
кою авіацією з червня 1944 р. з використанням авіабаз поблизу Полтави,
Миргорода та Пирятина. Тут прийняли 1030 американських бомбардувальників В-17 —
«Літаюча фортеця», В-24 — «Ліберейтор», винищувачів супроводження «Мустанг-1»,
які здійснили 2207 бойових вильотів і скинули на крупні об’єкти фашистської
Німеччини близько 2000 т авіабомб. Поранених американських льотчиків лікували в
госпіталі в Нових Санжарах (32
км від Полтави), де було поховано й тих, кого не змогли
врятувати лікарі.
Розглянувши становище на фронтах,
глави держав прийшли до висновку про необхідність прискорити наступ на всіх
напрямах, щоб парирувати можливі загрози нацистів та їхніх союзників у
досягненні остаточної перемоги. Було домовлено про запровадження постійної
координації бойових дій союзних армій. До цього їхні операції часто не
співпадали в часі та напрямах, що дозволяло ворогу маневрувати наявними силами.
На проведених у ході конференції нарадах воєнних штабів було вироблено порядок
більш тісної співпраці союзників у цих справах.
Український народ був
зацікавлений в успішному здійсненні намічених на конференції планів завершення
війни. Адже Гітлер і його посіпаки почали агресію, яка переросла у всесвітнє
воєнне протиборство, у значній мірі й через намагання захопити багаті
українські землі, перетворити наш народ на своїх рабів. І тільки повна поразка
фашистів могла врятувати наш народ від закабалення, загибелі. В усій діючій
Червоній Армії кількість українців за 1943 — 1944 рр. зросла втроє, вони
становили 34% особового складу (росіян — 51,8%). Героїзм і жертовність наших
земляків у завершальних битвах обумовила значні втрати: їхня чисельність в
лавах Червоної Армії на час завершення воєнних дій знизилась до 20 — 25%. Не
забуваймо, що серед тих, хто підніс прапор Перемоги над Рейхстагом, був і
українець лейтенант О. Берест.
Український народ зробив значний
вклад у воєнно-економічне забезпечення завершення війни. Звільнена територія
республіки була прифронтовим тилом діючої армії, звідси військам поставлялось
багато продовольства, спорядження. Для потреб фронту працювало 30% відбудованих
промислових потужностей України. Через неї проходило багато шляхів постачання
армії всім необхідним.
За наполяганням Ф. Рузвельта та
У. Черчилля, на конференції було укладено угоду про вступ СРСР у війну проти
Японії через два-три місяці після капітуляції Німеччини. Західні держави були
зацікавлені в цьому. Адже японські мілітаристи на початку 1945 р. мали у своєму
розпорядженні армію в сім млн. чоловік, понад 10 тис. літаків, близько 500
бойових кораблів проти відповідно 1,8 млн. чоловік, 5 тис. літаків і 750
кораблів, які складали сили США й Англії в Південно-Східній Азії, на Тихому та
Індійському океанах. За розрахунками начальників союзних штабів, війна з
Японією могла тривати до 1947 р. і коштувати США не менше мільйона людських
жертв і значних матеріально-технічних збитків.
Немає коментарів:
Дописати коментар