Більшовицька Росія проти Української держави. Ефект дежавю (1917-2014)

Дослідження історії вітчизняних спецслужб мимохіть привернуло мою увагу до разючої схожості того, що відбулося в Криму і на сході України, з подіями майже столітньої давності.

Склалося враження, що кремлівські стратеги і політологи витягнули на-гора з архівосховищ вкриті віковим шаром пилу плани першої більшовицько-української війни 1917-1918 років, або як її дехто з істориків ще іменує совєтсько-українською, і вирішили ще раз застосувати їх проти волелюбної і незалежної української нації.

Водночас старі й апробовані методи доповнили новими і дали війні назву «гібридної». Понад те, путінці заперечують саме поняття війни і хочуть переконати всіх, що це внутрішній конфлікт. Ну, майже як сотню років тому, коли українські більшовики протистояли самостійникам УНР чи Української держави за часів гетьманату Павла Скоропадського.

Ознайомлення з архівними матеріалами і науковими розвідками істориків висвітлило цікаві паралелі. Не стану переповідати всі перипетії Української революції 1917-1921 років, вдаватися до аналізу дій Центральної Ради, гетьманату, Директорії УНР та їхніх очільників, вести мову про території і кордони, тодішній статус Криму, Донецько-Криворізької і Одеської республік, Тавриди, Кубанської народної республіки та інших тимчасових утворень. Зупинюся лише на тих яскравих епізодах, які красномовно перегукуються із сьогоденням, на формах і методах інформаційної війни, спецопераціях тогочасних спецслужб – попередників нинішніх ФСБ та ГРУ із залученням агентів впливу, п’ятої колони і всіляких маргіналів.

Спершу згадаймо події останніх місяців 1917 року. Тоді наприкінці жовтня в Києві Центральна Рада ухвалила ІІІ Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки, що фактично ставала на шлях самостійного державного будівництва. Згідно з цим Універсалом до УНР мали входити Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму) губернії, а долю Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших територій, де українське населення становило більшість, мала вирішувати воля самого населення.

Такий перебіг подій не влаштовував більшовицький уряд у Москві. Там одразу почали розробляти плани, як перешкодити створенню суверенної Української держави. Перша спроба переобрання Центральної Ради в Києві 4 грудня 1917 року провалилася. Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів не зміг цього зробити, як кажуть, не вистачило кворуму. Тоді делегати-більшовики виїхали до Харкова з наміром зробити другу спробу. На їхню підтримку з Росії вже 9 грудня почали прибувати перші ешелони з більшовицькими військами і партійними пропагандистами, озброєними червоними прапорами, листівками і відповідною риторикою про єднання й світову революцію, про землю селянам, а заводи робітникам.

Чи не нагадує це події весни 2014 року, коли до Харкова потягами й автобусами приїздили групи молодиків з російськими триколорами агітувати за приєднання до Росії, пікетувати облраду і примусити депутатів за щось там проголосувати? Понад те, Харків 1917-го більше нагадує Слов’янськ 2014-го, та тільки чоловічки тоді були не зелені, а червоні.

У грудні 1917-го більшовикам під охороною радянських військ вдалося провести у Харкові альтернативний з’їзд рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. Щоправда, на ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад із понад 300 існуючих в Україні. Та це не завадило проголосити встановлення радянської влади в Українській Народній Республіці і створити свій уряд, свої збройні формування, які визнала і підтримала Москва.  Наявність же двох центрів влади – у Києві і Харкові – дало змогу російським більшовикам у подальшому формально залишатись осторонь війни і демонстративно ставитися до неї як до внутрішнього конфлікту.

Усе це події так званої першої совєтсько-української війни 1917-1918 років. Тоді нашестя на Україну здійснювалося силами більшовицької «п’ятої колони», активно використовувався русифікований пролетаріат великих міст. Тут напрошуються умовні аналогії з маргіналами Донбасу, які нині воюють у складі самопроголошених «ДНР» і «ЛНР». Та нас більше цікавить стратегія і тактика більшовицького наступу.

Друга фаза совєтсько-української війни розпочалася після приходу до влади у грудні 1918 року Директорії УНР і проголошення, що вона діє від імені організованої української демократії, від усього активного громадянства. Після цього створений у Москві Тимчасовий робітничо-селянський уряд України за допомогою частин Червоної армії на чолі з Володимиром Антоновим-Овсієнком без оголошення війни почав наступ на Україну з курського напрямку.

Що ж до незаконного вторгнення цих військ на українську територію уряд Директорії УНР надіслав до Москви низку нот протесту. На це нарком закордонних справ РРФСР Георгій Чичерін 6 січня 1919 року надіслав радіотелеграфну відповідь. Вона наскрізь просякнута таким самим цинізмом, як і нинішні заяви МЗС РФ про відсутність російських військ на Сході України і про невтручання у внутрішні справи України. Чичерін наголошував на тому, що військові дії на території України точаться між військом Директорії й Українського радянського уряду, який, мовляв, є цілком незалежним. Бажання ж Директорії мирним шляхом уладнати конфлікт «може відноситися тільки до конфлікту поміж Директорією і трудовими масами України, які прагнуть заведення радянського устрою. Відповідно до цього конфлікт і надалі виливатиметься у форми збройної боротьби до тих пір, доки Директорія застосовуватиме до Рад тактику їх насильницького придушення». Що ж, нинішньому главі МЗС РФ було в кого повчитися.

Інші лідери радянської Росії і РКП(б) – Лев Троцький, Григорій Зінов’єв та інші навіть не вдавалися до дипломатичних реверансів. У їхніх публічних заявах звучало неприховано вороже ставлення до суверенітету України. Якщо ж вести мову про методи, якими Москва мала намір прибрати до рук Україну, то вони також цілком співвідносяться із сьогочасними.

Основними каналами ведення у 1918 році підривних дій проти Української держави були дипломатичні й консульські можливості. Через ці канали легальним і нелегальним шляхом упроваджували емісарів з метою розгортання антиурядового підпілля. Нехтуючи нормами міжнародного права, радянська Росія активно використовувала участь своєї делегації у мирних переговорах з Україною. До її складу включали осіб з досвідом ведення розвідувально-підривної роботи у царській армії, а під виглядом дипломатів і консульських працівників було надіслано близько тисячі агентів та агітаторів, яким поставили завдання з підготовки антигетьманського повстання. Для цього керівникові російської так званої Мирової делегації Християну Раковському було виділено близько 40 мільйонів карбованців.

Кошти нелегальним формуванням надходили тоді з Росії здебільшого дипломатичною поштою. Одного з радянських дипломатичних кур’єрів було затримано з трьома мільйонами карбованців, які призначалися для підривної діяльності. Потрапляли в розставлені органами безпеки молодої Української держави тенета й самі дипломати. Влітку 1918 року в Одесі затримали радянського консула М. Бека разом з вісьмома його підлеглими. Під час обшуку в приміщенні консульства знайшли велику кількість агітаційної літератури, циркуляри для підготовки збройних виступів, а також картки з фотографіями і біографічними даними членів бойових підпільних організацій.

Велику ставку московські більшовики робили на комуністичне підпілля у робітничих центрах України. Вельми розгалужена мережа діяла на Донбасі, зокрема були створені підпільні групи в Юзівці, Маріуполі, Луганську із завданням ведення політичної агітації, організації страйків, диверсій, створення збройних формувань для майбутнього антигетьманського повстання. Для цього підбиралися конспіративні квартири, завозилися кошти.

Така ж робота проводилася у Катеринославі, Одесі, Севастополі, Сімферополі, Керчі та інших містах, де під проводом комуністичних активістів розгортався страйковий рух. Чи нічого це не нагадує з минулорічних подій? А численні факти диверсійно-терористичного характеру? Згадаймо лише деякі з них. 6 червня 1918 року було здійснено диверсію в передмісті Києва Звіринці, внаслідок чого вибухнули порохові склади. Тоді загинуло більше 200 осіб, понад 1000 дістали поранення, 10 000 залишилися без даху над головою. 31 липня 1918 року терористи підірвали великий склад з набоями в Одесі.

Це були непоодинокі випадки. Проти військ УНР постійно застосовували диверсійні акти на транспортних комунікаціях і лініях зв’язку. Документи свідчать про те, що усім бригадам, полкам і окремим загонам радянських повстанських сил Лівобережної та південно-східної частини Правобережної України було наказано сформувати «підривні команди» по 5-25 вояків. Ці команди отримали завдання знищувати телефонні і телеграфні лінії, мости, нападати на штаби та інші військові об’єкти. Напевне, нинішнє ГРУ і Сили спеціальних операцій ФСБ РФ саме відтоді ведуть часовий відлік зародження своїх спецпідрозділів. Але і тоді й зараз вони відпрацьовують свої навички на українцях – і це є головним.

Підрив боєздатності збройних сил гетьманату здійснювався і шляхом вербовки та переманювання військовослужбовців. Красномовним щодо цього був візит з Москви до України у червні 1918 року Г. Камєнєва за завданням тодішнього голови військового відомства РРФСР Л. Троцького з метою вербовки пілотів авіаційних частин та авіатехніків. Більшовицький емісар спокушав фахівців привабливими умовами подальшої служби в Червоній армії і ліпшим грошовим забезпеченням. При цьому наочно демонстрував пачки купюр по тисячі карбованців. А ще він вимагав від пілотів перегнати до Росії літаки.

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України збереглися матеріали зі свідченнями підривної діяльності Г. Камєнєва. За ним встановили стеження, яке виявило конспіративні зустрічі з офіцерами авіаційних частин в ресторанах, кафе і на київських вулицях. У його готельному номері провели обшук, під час якого знайшли підроблене посвідчення службовця Першого українського авіазагону. Подальша оперативна розробка засвідчила, що московському візитеру вдалося завербувати одного з льотчиків – фон Вітте, в якого знайшли розписки про отримання коштів. Після цього емісара і агента заарештували й помістили до Лук’янівської в’язниці.

Таких самих вербувальників та їх посібників затримала Служба безпеки України у минулому році. Новоявлені послідовники Г. Камєнєва підбивали українських льотчиків до викрадення сучасних бойових літаків. Зараз у слідчому ізоляторі вони очікують на вирок суду.

Такі паралелі зустрічаються чи не на кожному кроці. Ось у тогочасних документах і мемуарах безпосередніх учасників революційних подій знаходимо згадування про контакти більшовицьких московських функціонерів з шахтовласниками Донбасу. Уже тоді окремих донецьких «олігархів» Москва використовувала для фінансування мережі збройних формувань з числа російських шовіністів для відкритого виступу проти існуючої української влади. Йдеться, зокрема, про таємну організацію в Харкові, яка мала у своєму складі офіцерський батальйон чисельністю близько 1000 активних бійців, 3000 гвинтівок та 20 кулеметів. Виступ планувався на момент початку бойових дій Добровольчої армії проти Української держави.

Таких прикладів чимало. Звісно, не можна спрощено підходити до порівнянь. Бо ситуація того ж 1918 року суттєво відрізняється від сьогоднішньої. Проте є й реальна користь від цього. Стратегія розчленування України на всілякі «ДНР», «ЛНР», «Новоросію» та інші республіки, яку намагається зараз реалізувати Кремль, була вже апробована більшовиками раніше. Отже, у завойовницьких планах змінилося не так багато, як і в риториці нинішніх кремлівських діячів. Згадаймо давні висловлювання Льва Троцького, що містилися у таємній інструкції до комуністів, про те, що “без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, сала, Чорного моря, Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з нею…”. У зв’язку з цим для аналізу стратегії агресії нинішньої Росії проти України досить доречно розглянути минулі стратегії більшовицького завоювання України.

Те, що відбувалося у 1917-1920 роках на території України, у тій чи іншій формі проявляється на Донбасі зараз. Тільки в якомусь жахливому, незрозумілому і гіпертрофованому вигляді. Ніби якісь паралельні світи чи то документальні фільми – давній чорно-білий і сучасний кольоровий, які накладаються один на одного, і від цього стає страшно. Страшно від усвідомлення, що це вже колись було, було з нами, і уроків з цього не було зроблено. Натомість від тієї давньої зарази у декого вже тоді, напевне, виробився якийсь імунітет, і це не дало змогу розгледіти нову загрозу. І це ще один доказ того, наскільки важливо знати й розуміти історію, вчитися на минулих помилках, аби не повторювати їх знову й знову. Ціною людських життів, цінностей, територій.

У цій ситуації оптимізму додає усвідомлення того, що за ці роки й десятиліття ми стали іншими, особливо за останній рік, нація стала іншою. Невідворотно віддаляючись від більшовицького, радянського, комуністичного минулого, ми невпинно наближаємося до інших ідеалів і цінностей. І є упевненість, що цей ефект дежавю уже не з’явиться ніколи.

Олександр Скрипник,
радник Голови Служби зовнішньої розвідки України,
дослідник історії вітчизняних спецслужб
«День», 20-21 березня 2015 року