Презентація книги Володимира Корнілова «Донецко-Криворожская республіка. Расстреляная мечта» у Кіровограді не відбулася. Студентська молодь, у залі обласної наукової бібліотеки імені Дмитра Чижевського, дружно скандувала: «Ганьба!» Автор не зміг виступити, навіть користуючись потужним мікрофоном, не кажучи вже про супроводжуючого Олександра Чаленка. Захід організовував ресурсно-інформаційний центр управління внутрішньої політики облдержадміністрації. Помічник заступника голови обласної ради Олександра Шаталова, який часто ініціює й підтримує проросійські заходи, намагалася навздогін освистаному автору організувати хоч якісь інтерв’ю з ним, але й це не вдалося.
Більшість ЗМІ Кіровоградщини взагалі проігнорували цю подію. Одна газета відгукнулася короткою реплікою про фашиствуючу молодь. Інша – тільки реченням, мовляв у Європі так не поводяться, а ми ж ніби хочемо у Європу. І – все. Думки ж загалу розділились. Частина тих, хто постійно відвідує подібні заходи, в тому числі й керівництво бібліотеки, вважають поведінку молоді агресивною, некоректною, неприпустимою, інші схвалюють таку реакцію, мовляв як же інакше можна було висловити своє ставлення до автора -- яскраво вираженого імперіаліста?
Звісно, якби організатори заздалегідь надали книгу для ознайомлення, ситуація могла б бути інакшою, цілком можливо розгорілася б гаряча дискусія, а вона якраз викликає інтерес і не передбачає демарш. Але за умови, коли очікувався фактично монолог автора з відомими проросійськими поглядами, директора інституту країн СНГ (колишній інститут марксизму-ленінізму), центральний офіс якого в Росії очолює одіозний Костянтин Затулін, важко було розраховувати на лояльність активнішої молодіжної аудиторії.
Власне, книга Володимира Корнілова (а це не просто ідеологічна байка, а історичне дослідження, яке спирається на велику кількість першоджерел), ніяким чином не стосується нашого краю. Але ж автор і його однодумці, очевидно, свої ідеї федералізації намагаються поширювати й утверджувати не лише на Сході, а й у Центрі України. До речі, у сусідньому Дніпропетровську, який автор позиціонує частиною Донецько-Криворізької республіки, влада відмовилась сприяти презентації книги.
Що ж саме викликає спротив і несприйняття у цьому історичному дослідженні? До слова, написано воно цікаво і читається легко. Вже в анотації сказано: «Читач дізнається, яким чином ті землі, які нині називаються Сходом України, стали власне Україною». Відповідь на таке запитання передбачає, як мінімум, глибокий історичний аналіз. Автор же робить дуже простий і однозначний висновок: Україною ті землі стали тільки тому, що Артемові не вдалося через ряд обставин та недалекоглядність Леніна, Сталіна та тодішнього ЦК більшовиків, зберегти і утвердити Донецько-Криворізьку республіку. До Артема, виявляється, там ніякої України не було й близько, і взагалі вона у цій книзі – щось карикатурне, якась примітивна вигадка, гидка ефемерна потвора, яка плутається під ногами величних історичних постатей і заважає їм вершити благородну справу збереження цілісності Російської імперії. Цей контекст не те що не маскується, він постійно підкреслюється і буквально випирає. Важко сказати на яку лояльність нормальних, не контужених імперською ідеєю людей, сподівається автор.
Він постійно апелює до демократичності ідеї створення автономної республіки не за національним, а за економічним принципом. Такою, мовляв, була тоді воля населення краю. Керівники ДКР, щоб легітимізувати свої дії, постійно твердять про можливий референдум, який би підтвердив, що чинять вони виключно в інтересах народу. Звісно, у 1918-19 роках ні про який референдум реально й мови не було. Та й чи багато референдумів провела більшовицька радянська влада навіть у мирні, цілком благополучні роки? Уряд ДКР (і цього не приховує сам Корнілов) втілював волю тільки більшовицької фракції у тамтешній місцевій Раді, а думка селян, які там навіть не були представлені, взагалі ігнорувалася. Тож насправді ще невідомо який би насправді був результат загального референдуму, якби його таки провели. Чи був би такий, який потрібен більшовикам? А вони твердили: як можна розривати економічні зв’язки, без Донбасу революційна Росія не встоїть! Ось що їх хвилювало найбільше.
Напрошується аналогія: якби частина Сибіру, де теж зосереджено чималий промисловий потенціал, на роки стала частиною, скажімо, Китайської імперії (а цей етнос невблаганно наповнює Схід Росії) і китайські робітники, яких би була відносна більшість, забажали утворити таку собі Сибірсько-Пекінську республіку? Бо як же можна позбавляти Китайську промисловість сировини, металу, газу, нафти, які видобуваються на Сході, десь так до Уралу? І навіть провели б референдум, де отримали більшість. Наскільки демократичними б визнали їхні дії Корнілов та його однодумці?
Автор не раз підкреслює, що Артемові не дали розгорнутися з ДКР на його «рідному» Донбасі. Який же він був для нього рідний? Народився Федір Артем-Сергеєв у Курській губернії, жив по світах – і в Європі, і в Індії, і в Китаї, і в Австралії. Хіба у 1905 році заявився у Харків, аби організувати там збройне повстання. (Біографії діячів ДКР, тих, хто їм сприяв і опонував, подані у книзі). Серед членів уряду ДКР – жодного українця. Крім Артема – Магідов, Межлаук, Жаков, Філов, Рухимович, Каменський, Васильченко. Останній – уродженець Дону, як і інші – професійний революціонер.
Володимир Корнілов діячів проукраїнського плану підкреслено показує маргіналами, боягузами, недалекими і примітивними. Симон Петлюра, Микола Скрипник, Дмитро Багалій, Гнат Хоткевич. Вже пройшов час і з його відстані трохи видно, хто таки маргінал: ці особи, чи ті, хто про них так відгукувався і на сентенції яких спирається автор – Штейфон, С.Штерн, О.Яблоновський, В.Солоневич. інші. А те, що прояви української ідеї, можливої державності були тоді хаотичними, нецілеспрямованими, слабкими, іноді навіть відразливими, то тут нічого дивного немає: в умовах Російської імперії вона не могла визріти, сформуватися, стати сильною і цілеспрямованою. Вона тільки народжувалася. І могла б стати на ноги і розквітнути. Артеми не дали.
Та навіть те, що Україна сформувалася у її нинішніх кордонах, дуже не подобається Корнілову. Він певен: «У випадку, якби перемогла лінія ідеологів створення ДКР, …деяких нинішніх пострадянських держав, у тому числі і – особливо України, в нинішніх кордонах зараз би не було.» І наполягає : рішення про ліквідацію Донецько-Криворізької республіки ніхто не приймав. А висновок, мовляв, робіть самі.
Краєзнавці та журналісти Кіровограда, ознайомившись з працею Корнілова, планують провести публічне обговорення книги, глибше проаналізувавши її зміст, пошукати відповідь на запитання про його мрію, чи можливе її здійснення, кому це вигідно, і чому обласна влада сприяє відверто антиукраїнським, антидержавним проектам?
Світлана ОРЕЛ (Кіровоград)
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/07/blog-post_6162.html
Більшість ЗМІ Кіровоградщини взагалі проігнорували цю подію. Одна газета відгукнулася короткою реплікою про фашиствуючу молодь. Інша – тільки реченням, мовляв у Європі так не поводяться, а ми ж ніби хочемо у Європу. І – все. Думки ж загалу розділились. Частина тих, хто постійно відвідує подібні заходи, в тому числі й керівництво бібліотеки, вважають поведінку молоді агресивною, некоректною, неприпустимою, інші схвалюють таку реакцію, мовляв як же інакше можна було висловити своє ставлення до автора -- яскраво вираженого імперіаліста?
Звісно, якби організатори заздалегідь надали книгу для ознайомлення, ситуація могла б бути інакшою, цілком можливо розгорілася б гаряча дискусія, а вона якраз викликає інтерес і не передбачає демарш. Але за умови, коли очікувався фактично монолог автора з відомими проросійськими поглядами, директора інституту країн СНГ (колишній інститут марксизму-ленінізму), центральний офіс якого в Росії очолює одіозний Костянтин Затулін, важко було розраховувати на лояльність активнішої молодіжної аудиторії.
Власне, книга Володимира Корнілова (а це не просто ідеологічна байка, а історичне дослідження, яке спирається на велику кількість першоджерел), ніяким чином не стосується нашого краю. Але ж автор і його однодумці, очевидно, свої ідеї федералізації намагаються поширювати й утверджувати не лише на Сході, а й у Центрі України. До речі, у сусідньому Дніпропетровську, який автор позиціонує частиною Донецько-Криворізької республіки, влада відмовилась сприяти презентації книги.
Що ж саме викликає спротив і несприйняття у цьому історичному дослідженні? До слова, написано воно цікаво і читається легко. Вже в анотації сказано: «Читач дізнається, яким чином ті землі, які нині називаються Сходом України, стали власне Україною». Відповідь на таке запитання передбачає, як мінімум, глибокий історичний аналіз. Автор же робить дуже простий і однозначний висновок: Україною ті землі стали тільки тому, що Артемові не вдалося через ряд обставин та недалекоглядність Леніна, Сталіна та тодішнього ЦК більшовиків, зберегти і утвердити Донецько-Криворізьку республіку. До Артема, виявляється, там ніякої України не було й близько, і взагалі вона у цій книзі – щось карикатурне, якась примітивна вигадка, гидка ефемерна потвора, яка плутається під ногами величних історичних постатей і заважає їм вершити благородну справу збереження цілісності Російської імперії. Цей контекст не те що не маскується, він постійно підкреслюється і буквально випирає. Важко сказати на яку лояльність нормальних, не контужених імперською ідеєю людей, сподівається автор.
Він постійно апелює до демократичності ідеї створення автономної республіки не за національним, а за економічним принципом. Такою, мовляв, була тоді воля населення краю. Керівники ДКР, щоб легітимізувати свої дії, постійно твердять про можливий референдум, який би підтвердив, що чинять вони виключно в інтересах народу. Звісно, у 1918-19 роках ні про який референдум реально й мови не було. Та й чи багато референдумів провела більшовицька радянська влада навіть у мирні, цілком благополучні роки? Уряд ДКР (і цього не приховує сам Корнілов) втілював волю тільки більшовицької фракції у тамтешній місцевій Раді, а думка селян, які там навіть не були представлені, взагалі ігнорувалася. Тож насправді ще невідомо який би насправді був результат загального референдуму, якби його таки провели. Чи був би такий, який потрібен більшовикам? А вони твердили: як можна розривати економічні зв’язки, без Донбасу революційна Росія не встоїть! Ось що їх хвилювало найбільше.
Напрошується аналогія: якби частина Сибіру, де теж зосереджено чималий промисловий потенціал, на роки стала частиною, скажімо, Китайської імперії (а цей етнос невблаганно наповнює Схід Росії) і китайські робітники, яких би була відносна більшість, забажали утворити таку собі Сибірсько-Пекінську республіку? Бо як же можна позбавляти Китайську промисловість сировини, металу, газу, нафти, які видобуваються на Сході, десь так до Уралу? І навіть провели б референдум, де отримали більшість. Наскільки демократичними б визнали їхні дії Корнілов та його однодумці?
Автор не раз підкреслює, що Артемові не дали розгорнутися з ДКР на його «рідному» Донбасі. Який же він був для нього рідний? Народився Федір Артем-Сергеєв у Курській губернії, жив по світах – і в Європі, і в Індії, і в Китаї, і в Австралії. Хіба у 1905 році заявився у Харків, аби організувати там збройне повстання. (Біографії діячів ДКР, тих, хто їм сприяв і опонував, подані у книзі). Серед членів уряду ДКР – жодного українця. Крім Артема – Магідов, Межлаук, Жаков, Філов, Рухимович, Каменський, Васильченко. Останній – уродженець Дону, як і інші – професійний революціонер.
Володимир Корнілов діячів проукраїнського плану підкреслено показує маргіналами, боягузами, недалекими і примітивними. Симон Петлюра, Микола Скрипник, Дмитро Багалій, Гнат Хоткевич. Вже пройшов час і з його відстані трохи видно, хто таки маргінал: ці особи, чи ті, хто про них так відгукувався і на сентенції яких спирається автор – Штейфон, С.Штерн, О.Яблоновський, В.Солоневич. інші. А те, що прояви української ідеї, можливої державності були тоді хаотичними, нецілеспрямованими, слабкими, іноді навіть відразливими, то тут нічого дивного немає: в умовах Російської імперії вона не могла визріти, сформуватися, стати сильною і цілеспрямованою. Вона тільки народжувалася. І могла б стати на ноги і розквітнути. Артеми не дали.
Та навіть те, що Україна сформувалася у її нинішніх кордонах, дуже не подобається Корнілову. Він певен: «У випадку, якби перемогла лінія ідеологів створення ДКР, …деяких нинішніх пострадянських держав, у тому числі і – особливо України, в нинішніх кордонах зараз би не було.» І наполягає : рішення про ліквідацію Донецько-Криворізької республіки ніхто не приймав. А висновок, мовляв, робіть самі.
Краєзнавці та журналісти Кіровограда, ознайомившись з працею Корнілова, планують провести публічне обговорення книги, глибше проаналізувавши її зміст, пошукати відповідь на запитання про його мрію, чи можливе її здійснення, кому це вигідно, і чому обласна влада сприяє відверто антиукраїнським, антидержавним проектам?
Світлана ОРЕЛ (Кіровоград)
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/07/blog-post_6162.html
Немає коментарів:
Дописати коментар