Часто, коли говорять про вирішення цілого клубка проблем, вживають вислів «гордіїв вузол». З цим пов'язана легенда, за якою у храмі Зевса стояв віз, до якого було прив'язане дуже заплутаним вузлом ярмо. Його поставив туди фрігійський цар Гордій. Пророцтво оракула говорило, що той, хто розплутає цей вузол, стане володарем усієї Азії. Великий завойовник Олександр Македонський, дізнавшись про це, спробував вирішити завдання, а коли не вийшло – розрубав вузол мечем. У переносному вживанні "Гордіїв вузол" – заплутана справа, а "розрубати гордіїв вузол" – це розв'язати складне питання швидко і рішуче. З огляду на українські проблеми схоже, що ситуація в країні схиляє нас усіх саме до такого їх вирішення. Але як саме виглядає «український гордіїв вузол» і що означає його розрубати?
Те, що країна після здобуття незалежності в 1991 році розвивається «не так» і «не в тому напрямку» багато людей розуміли, а ще більше відчували з самого початку. Гіперінфляція, розвал науки, промисловості і сільського господарства, безробіття, пошуки долі в інших країнах – все це стало життям українців на десятиліття. Понад п'ять тисяч підприємств були знищені лише за останні десять років. По три підприємства за кожні два дні! За кожним з цих підприємств – обладнання, продане на металобрухт, викинуті на вулицю працівники, голодні члени їхніх сімей. А що ж робила в цей час влада? Питання риторичне, адже без кимось куплених владної бездіяльності чи певних дій неможлива така масштабна руйнація в країні. Більше того – влада сама була і є ініціатором руйнувань. Мільйони людей за короткий термін були позбавлені економічного і соціального середовища, яке за сімдесят років сформувала совєцька влада. За «правилами гри» це середовище суттєво відрізнялось від того, що виникло в незалежній Україні. Стабільна робота, де людина отримувала може й не захмарні заробітки, але цих грошей вистачало на скромне життя. Зникли безкоштовна медицина і освіта. Натомість з'явилась загроза безробіття, яка в багатьох регіонах переросла в безробіття масове.
В першу чергу постраждали високотехнологічні підприємства, а отже удар прийшовся по найбільш кваліфікованих українських кадрах. Вони розбрелися хто куди – добувати вугілля в шахти, працювати в установи або в заклади освіти, більша частина – торгувати. Значна кількість фахівців покинула назавжди межі України, суттєво підсиливши економіку інших країн. Поїхали за кордон і менш кваліфіковані працівники. Разом з тими заробітчанами, що планують повернутися додому, ця цифра складає за різними оцінками від шести до восьми мільйонів людей. Але цим втрати не обмежились. Від промисловості на даний момент залишилась металургія, видобувна промисловість, окремі підприємства інших галузей. Сектор будівництва після короткого пожвавлення в 2006-2008 роках був остаточно зупинений світовою фінансовою кризою. Але втрати не тільки економічні. Мільйони людей просто не народилися, немає за що годувати дітей. Мільйони людей після різкої зміни ситуації ніяк не можуть «ввійти в колію». Намагання пристосуватись до нового економічного середовища змушує шукати будь-які засоби, причому, дуже часто – незаконні. Заплутані непрозорі бюрократичні норми і правила в Україні сприяють зростанню корупції. В ній зацікавлені і бюрократи, які самі й намагаються заплутати ці правила. В корупції зацікавлена й більш-менш платоспроможна частина населення, яка не хоче витрачати час на проходження тієї чи іншої законної процедури. Хабарництвом вражені і ті, хто має боротися за законом з цим явищем. А вже які хабарі мають і в яких схемах беруть участь ті, хто приймає закони в Україні і ті, хто встановлює від імені Уряду порядок їх виконання! Тут і приватизація прибуткових державних підприємств більш ніж за помірну ціну, і система пограбування за рахунок комунальних платежів, і … багато-багато іншого.
Але дві теми – «найжирніші». Перша – це продаж земель сільськогосподарського призначення, який розпочнеться в 2013 році. Це якщо стане законом, прийнятий в першому читанні, законопроект «Про ринок земель». Як перевага цього закону «регіоналами» всіх рівнів у засобах масової інформації подається положення, що землю не зможуть купувати іноземці. Але особисто у мене не виникали сумніви в тому, що саме так в прийнятому законі й буде. Як не виникає сумнівів, що через кілька років іноземці отримають таке право. Справа в тому, що ринок української землі сільськогосподарського призначення оцінюється зараз всього десь в 420 мільярдів гривень, тому що, власне, ринку зараз не існує, а отже, не існує і справжньої ціни. Але через кілька років ця земля буде коштувати в 10-15 разів дорожче (дивись мою статтю «Дорога до олігархічного "раю"»). Тому, на цьому етапі, для тих, хто у владі, важливо іноземців до купівлі землі не допустити, адже їх присутність підніме ціну. А потім, коли земля вже буде у руках теперішніх можновладців, можна дозволити зайти на цей ринок і багатим іноземним «дядям», їх присутність підніме ціну ще більше. Так і станеться, якщо ця «проффесійна команда» залишиться у владі ще на років чотири-п'ять. Олігархи зібрались сконцентрувати земельку, густо политу кров'ю наших предків, у своїх руках. Їм не завадить і норма законопроекту «не більше 100 гектарів в одні руки». Вже зараз в Дніпропетровську з'явились оголошення, де бажаючим пропонується трохи заробити на приватизації землі – просто кажучи, побути підставною особою. А далі, ці «покупці» можуть землю, наприклад, подарувати олігарху – а про подарунки хіба в законі щось сказано. Або придумають іншу схему. Народу ж залишиться йти за копійки у найми до новітніх господарів. Ціна продовольства внаслідок приватизації землі підніметься, адже гроші, вкладені в землю, потрібно «відбити» (повернути).
Друга «жирна тема» стосується імпортного російського газу і способів «заробляння» на ньому мільярдних статків. У статті «Що приховує димова завіса?», я приводив приклад лише однієї схеми, пов'язаної з привласненням зацікавленими особами близько одного мільярда доларів США. А цих схем набагато більше. І з їх використанням розкрадаються мільйони і мільярди державних коштів і грошей українців. Притому, що й без цього, ми інвестуємо російську економіку, купуючи газ, який Україні не потрібний. Можна подумати, що десять мільярдів доларів, сплачених за газ у 2010 році Україною Росії, вітчизняній економіці були б зайвими. Що, нам не потрібні кошти для розвитку власної економіки? А для виконання програм соціального захисту? А чому тоді голодують інваліди і «чорнобильці», чому виходять на акції «афганці»? В Уряді напевно думають, що 79% українців, які, за даними ООН, живуть за межею бідності, задоволені своїм становищем і не хочуть «покращення життя вже сьогодні». А завдання урядовців – не підвищення ефективності української економіки, а маніпуляції з цифрами. Називають набагато менші від реальних відсотки бідних і безробітних, вигадуючи свої показники бідності і безробіття, щоб приховати дійсний стан справ і переконати український народ, що то в нього не від голоду бурчить у шлунку, а лунають переможні фанфари «суперефективній» роботі Януковича і К0.
Немає сумнівів, що корупція і грабіж владою свого народу створюють середовище, яке формує наступні покоління корупціонерів. Молода людина, що йде до «вишу» змушена, крім плати за навчання, часто платити хабарі за здачу заліків, екзаменів, захист диплома. Потрапивши у систему державної служби з її досить невисокими зарплатами, молодий чиновник шукає способи, яким чином повернути гроші, потрачені на навчання. І дуже часто їх знаходить, беручи хабарі або стаючи учасником якоїсь корупційної схеми. Тому, молода розумна людина рано чи пізно постає перед вибором – самому ставати хабарником, спробувати зайняти більш-менш пристойне робоче місце в нечисельному реально працюючому секторі вітчизняної економіки, чи їхати з України. Пристойна робота в Україні – явище не надто часте, тому нечисельна когорта фахівців не може стати потужним взірцем для наслідування молоді і майже не впливає на її виховання. А це, в свою чергу, позбавляє мотивації до навчання. Тим більше, що є інший взірець – чиновники, які при невеликій зарплатні мають всі матеріальні блага. Коло замкнулось – система починає відтворювати сама себе.
Але це відтворення відбувається вже на нижчому рівні, адже бюрократичний апарат, якщо не стримувати його апетити, має тенденцію до постійного росту, а частина працездатного населення на попередньому витку «бюрократичної спіралі» вже виїхала за кордон. Таким чином, більша армія (швидше – орда) чиновників грабує меншу кількість активних громадян. Тому, бюрократичний тиск посилюється, що прискорює відтік працездатного населення пристойної кваліфікації з України. Причому їх відсутність олігархічна влада ще довго не буде помічати, адже працівники при перепродажу землі не потрібні – вони лише заважають. Зрозуміло, що при такому підході, виробництво падає, тому що посилюється податковий і корупційний тиск. У справедливості сказаного всіх нас переконують протестні акції, які все помітніші останнім часом. Відсутність позитивних перспектив в країні породжує депресивні настрої в суспільстві. А з ними приходять пияцтво, алкоголізм, наркоманія, падіння моралі. Цьому сприяє також і те, що людина бачить у своєму телевізорі. Насильство, героїзація і романтизація злочинців, розпуста, не дуже прихована реклама алкоголю, наркотиків, тютюнопаління – чи багато передач на телебаченні не належать до цієї тематики? Телебаченню в цьому допомагає і мережа FM-радіостанцій. «Владімірскій централ – вєтєр сєвєрний», - лунає над країною. А чого власне можна чекати від засобів масової інформації, які належать людям, що «заробили» (і «заробляють»!) свої мільйони і мільярди на контрабанді, оборудках з газом, продажу спиртного, наркотиках?
Тому, «український гордіїв вузол» виглядає, як клубок з бідності, розрухи в економіці, моральної і соціальної деградації суспільства, корупції і злочинності. Додайте до цього ще проблеми демографічного плану, енергетичної і, взагалі, зовнішньополітичної залежності, інформаційну політику, спрямовану на позбавлення людей здатності до опору і духовного відродження, і ви будете мати досить похмуру картину, яка є наслідком керування країною людей, які врешті-решт сформували олігархічний режим, а часом і самі стали олігархами. Скільки ще зможе витримувати такий стиль управління наша (не наша) країна? І хто може ліквідувати цей вузол? Звісно – не влада.
Ці люди, якщо, навіть, будуть мати вибір – заробити або пограбувати, завжди вибиратимуть грабунок. Це видно і по їх відношенню до пенсіонерів, і по відношенню до інвалідів. Нещодавно «найбільший реформатор країни» Тігіпко повідомив, що допомогу на дітей будуть отримувати не всі – тобто державі де керують януковичі, азарови, тігіпки українці не потрібні. От якби їх можна було продавати! Але «ще не вечір» - дійдуть і до цього. Звісно, якщо ми їх не зупинимо. До речі, у свій прихід до влади в 2006 році, тоді перший віце-прем'єр в уряді Януковича Азаров також намагався позбавити державної підтримки новонароджених, але змушений був відмовитись від задуманого під шквалом критики і протестів. Як і зараз, Азарову «не вистачало грошей», хоча з фінансами в державі у 2006 році було значно краще ніж в 2011. Схоже все ж причина інша, ніж проблеми з фінансами – не любить українців та їх діток Микола Янович. Тому і українську мову так і не вивчив за весь час свого перебування в Україні з 1984 року. В тому числі і більш ніж за 15 років роботи на державних посадах в Україні. Тому і освіту (разом з наукою) українську віддав українофобу Табачнику. А може теперішня влада ставить перед собою завдання більш глибокі ніж банальний грабунок? Хто знає. У всякому разі, влада, замість розв'язування цього гордієвого вузла зараз з усіх сил тягне його кінці з усіх сил, щоб затягнути його остаточно.
Хто ж протистоїть владі у цьому намаганні. Значна частина сьогоднішньої опозиції, яка декларує свій опір грабіжницьким діям влади, сама вчора була владою. І більшість проблем ідуть своїм корінням у минулі десятиліття. Не відразу ж, після проголошення Незалежності, стали керувати країною олігархи – тоді й слово таке мало хто знав. Олігархічний режим складався поступово, на перших кроках непомітно для широкого загалу. Але за його формування несуть щонайменше політичну відповідальність і ті, хто був у виконавчій владі в попередні роки, або, як народний депутат, голосував за відповідні законопроекти. Зараз вони обурюються антинародними діями влади. Хотілося б вірити, що це обурення щире. Але політична практика останніх часів не дає підстав для оптимізму. Парламентська опозиція не об'єднана, відсутній єдиний центр, який продукує політичні рішення.
Але проблема не в цьому. Єдиний центр можна було б сформувати, висунувши єдину програму дій теперішньої опозиції, коли вона стане владою. Але дієвою програмою в умовах України зараз може стати лише програма соціального спрямування, виконання якої має змінити становище тих 79% українців, які знаходяться за межею бідності. Ось тут і криється корінь проблеми. У виступах партійних вождів багато говориться про злочини влади і олігархічного режиму, про країну, що перетворюється на руїну, про підвищення зарплат і пенсій, про багато іншого. Але про кардинальне вирішення соціальних питань голосно не говорять. А чому б і не поговорити, наприклад, про вплив «газового питання» на добробут українського народу? Про те, скільки робочих місць в Україні можна створити, якщо замінити електричним обігрівом центральне опалення, відмовившись при цьому від імпорту російського газу. Нагадую, що близько 10 мільярдів доларів тоді не покинуть межі України, а працюватимуть на українську економіку.
Або, чому парламентська опозиція не піднімає тему тотального порушення трудового законодавства? Хоча б розказали світу, скільки часу на тиждень, замість передбачених Кодексом законів про працю 40 годин, працюють українці. І яку «справедливу» зарплатню ті при цьому отримують. Цю інформацію можна отримати, не виходячи за межі свого офісу. Продивитись оголошення в Інтернеті, кілька дзвінків – і можна писати запити в правоохоронні органи і органи влади, виступати в ЗМІ. Але «газова тема», як джерело багатомільярдних статків, цікавить не тільки тих, хто у владі зараз. Схоже, що до цього джерела хочуть долучитись і ті, що поки що «в опозиції». А може вже й долучились? Можливо і деякі «опозиційні» партії джерелом свого фінансування мають згадане джерело. І не хочуть піднімати питання захисту працівників – можливо тому, що на підприємствах «опозиціонерів», за невеликим винятком, така ж картина зі станом працюючих, як і на підприємствах близьких до влади людей. Якщо це не так, то чому все-таки замовчуються тема абсолютно реального способу позбавлення від газового зашморгу – заміни газу на електроенергію. І про соціальну тематику говорить парламентська опозиція коротко і загальними фразами?
Однак, опитування показують, що більшість наших громадян ще надіється – ці люди можуть щось змінити в країні. Ну, що ж – надія помирає останньою. Ніякої логіки в цьому немає, але люди вірять. Чи можуть якісь події похитнути цю віру? Те, що в парламентській опозиції присутні не реформатори, показують дії цих людей в попередні роки, їх життєвий досвід – потрібно лише уважніше придивитись. От, наприклад, пішов недавно з посади керівника найбільшої опозиційної фракції Іван Кириленко. У Павлограді ще багато людей пам'ятає його слова: «Я – людина Лазаренка», коли він йшов у народні депутати в 1995 році. Потім було керівництво виборчим штабом «прокучмівського» виборчого блоку «за єду» (За Єдину Україну), робота в урядах Ющенка, Кінаха, Януковича. Тобто, всіх влаштовував, ні з ким серйозно не конфліктував. Членство в партіях це підтверджує – лазаренківська «Громада», «прокучмівська» Аграрна партія України, партія «Батьківщина». Партії різні, але скрізь Іван Григорович – свій. То може відмінності між теперішньою владою і опозицією у Верховній Раді сильно перебільшені? Цей персонаж типовий для української опозиції. Читач може сам сісти за комп'ютер і трохи покопатись у біографіях «опозиціонерів». А слово «тушки» асоціюється з супермаркетом чи з Верховною зРадою, шановний читачу? Так, що реформ суспільство від цих людей не діждеться. Єдине, чого вони навчились, то це де інтригами, а де й ліктями відпихати від омріяних владних крісел своїх конкурентів. Так, що будемо мати парламентську більшість з цих людей.
Що ж вони у Верховній Раді будуть робити? На це питання відповісти легко – те ж саме, що і до цього. А саме – боротись за посади і доступ до матеріальних ресурсів, адже серед опозиції також багато представників бізнесу. А депутат-бізнесмен, в першу чергу, бізнесмен, а потім вже депутат. І думає передусім про свій бізнес, а вже потім – за Україну, заспокоюючи людей цитатами на кшлат: «Що вигідно для Дженерал Моторс – вигідно і для Сполучених Штатів». Але, Україна – не Америка! Як бізнесмен, нардеп трохи боїться податкової, санстанції, пожежників. А ці всі відомства в «ручному режимі» контролюються «проффесіоналами», і тільки від них залежить кількість перевірок на підприємствах народного обранця. Я припускаю, що серед депутатів знайдуться і сміливі люди, які не злякаються тиску. Але те, що більшість депутатів у Верховній Раді буде танцювати під дудку Януковича і К0, сумнівів у мене не викликає. Певні важелі впливу на Верховну Раду були і у попередника Януковича, хоча права Президента тоді були незрівнянно менші ніж зараз. При теперішніх повноваженнях контроль за Верховною Радою буде досить надійним. До речі, а чому теперішня опозиція, яка виграла попередні вибори, так просто погодилась на незаконну зміну Конституції? Набирались сил для майбутніх реформ, тому й мовчали?
Те, що у Верховну Раду від парламентських «опозиційних» фракцій прийдуть «не бійці», суспільство зрозуміє десь через півроку-рік. Адже пенсії, зарплати, робота не з'являться в існуючих економічних умовах – чуда не відбудеться, хоча б вся Адміністрація Президента і весь Кабмін пішли поклонятись усім святиням світу. Падіння рейтингів буде приблизно таким катастрофічним, як падіння рейтингу Януковича і його однопартійців за рік у владі. Я б назвав би те, що має відбутися «братською могилою парламентської опозиції» або «політичною смертю режиму». Шанс уціліти в цьому процесі мають лише партії, яких у Верховній Раді зараз немає. Економічна ситуація буде формувати ситуацію політичну. Далі події можуть розвиватись за кількома сценаріями. Песимістичний сценарій – це повна деградація України, як держави, виїзд за межі країни критичної маси активного населення, скуповування землі та інших активів іноземцями, завезення великої кількості іноземної робочої сили, що перетворить нашу Батьківщину на територію, щось на зразок Сомалі. Україна, в цьому випадку, буде фігурувати лише як географічна назва. Оптимістичний передбачає формування нової політичної сили, яка зможе провести необхідні реформи в країні. Є й інші сценарії – проміжні між оптимістичним та песимістичним.
Тому важливо, чи з'явиться альтернатива для теперішньої парламентської опозиції, коли «маски буде скинуто». Щоб ліквідувати олігархічний режим, необхідно створення широкого єдиного антиолігархічного руху. В нього мають ввійти всі зацікавлені в ліквідації олігархічного режиму. Це середній і дрібний бізнес, який буде (і це вже майже всім зрозуміло) знищений найближчим часом. Це українські фермери, які залишаться без землі. Це представники інтелігенції – освітяни, науковці, медичні працівники, які в країні жебраків і самі будуть жебраками. Це, зрештою 79% українців, які живуть за межею бідності. До нього мають приєднатися представники Армії, тому що олігархам вона не потрібна, а без війська немає держави. А, також, всі ті, кому немає «місця під сонцем» в «Україні для олігархів». В широкому громадському русі, однак, не буде місця тим політикам, які довели країну до новітньої Руїни, хоча, як тільки почне розкручуватись маховик громадянського гніву, ці елементи з усіх сил почнуть переконувати громадян у своїй корисності.
Завданнями руху має бути «зміна правил гри» і повний демонтаж олігархічної системи. В першу чергу – має прийти нова еліта і нова бюрократія. Проведення кадрової реформи в країні повинно здійснюватись рішуче і швидко – по типу аналогічної реформи в Японії після Другої Світової Війни. Цього неможливо досягнути у спосіб відмінний від широкого громадського руху. Потрібно зробити все, щоб вибори до Верховної Ради пройшли максимально чесно. Спроба фальсифікацій і самі фальсифікації остаточно позбавлять нинішню владу легітимності всередині країни і на міжнародній арені, а це полегшить завдання повалення існуючого олігархічного режиму. Але не варто надіятись, що провівши депутатів від опозиції до Верховної Ради, можна вирішити хоч деякі кричущі українські проблеми. Депутати, всього-навсього, люди. Потрапивши в існуючу систему взаємовідносин кожен з них опиниться з нею сам-на-сам і змушений буде «грати» за її правилами. Систему можна здолати лише одним поштовхом. Ті, хто з цим не погоджуються, по-суті, пропонують відрубувати у собаки хвіст по шматочку, «щоб не боліло», замість того, щоб відтяти його відразу і не мучити бідну тварину.
Упродовж останніх двадцяти років ми мали справу з аморальним і злочинним режимом, який спрямовував всі свої зусилля на пограбування і знищення мільйонів українських громадян. Двадцять років представникам цього режиму такі витівки сходили з рук (сходять вони і зараз, поки-що), що породило в них необґрунтоване відчуття безпеки і вседозволеності. Але ці дії породжують і позбавлення суспільства від ілюзій, породжують хвилю обурення, яка змете добряче прогнилий режим. Народ прокидається, його сила зростає! Час, коли український «гордіїв вузол» буде розрубано надходить. Момент істини – не за горами!
Микола Осіпчук
ДЖЕРЕЛО: LELEKA NEWS
Те, що країна після здобуття незалежності в 1991 році розвивається «не так» і «не в тому напрямку» багато людей розуміли, а ще більше відчували з самого початку. Гіперінфляція, розвал науки, промисловості і сільського господарства, безробіття, пошуки долі в інших країнах – все це стало життям українців на десятиліття. Понад п'ять тисяч підприємств були знищені лише за останні десять років. По три підприємства за кожні два дні! За кожним з цих підприємств – обладнання, продане на металобрухт, викинуті на вулицю працівники, голодні члени їхніх сімей. А що ж робила в цей час влада? Питання риторичне, адже без кимось куплених владної бездіяльності чи певних дій неможлива така масштабна руйнація в країні. Більше того – влада сама була і є ініціатором руйнувань. Мільйони людей за короткий термін були позбавлені економічного і соціального середовища, яке за сімдесят років сформувала совєцька влада. За «правилами гри» це середовище суттєво відрізнялось від того, що виникло в незалежній Україні. Стабільна робота, де людина отримувала може й не захмарні заробітки, але цих грошей вистачало на скромне життя. Зникли безкоштовна медицина і освіта. Натомість з'явилась загроза безробіття, яка в багатьох регіонах переросла в безробіття масове.
В першу чергу постраждали високотехнологічні підприємства, а отже удар прийшовся по найбільш кваліфікованих українських кадрах. Вони розбрелися хто куди – добувати вугілля в шахти, працювати в установи або в заклади освіти, більша частина – торгувати. Значна кількість фахівців покинула назавжди межі України, суттєво підсиливши економіку інших країн. Поїхали за кордон і менш кваліфіковані працівники. Разом з тими заробітчанами, що планують повернутися додому, ця цифра складає за різними оцінками від шести до восьми мільйонів людей. Але цим втрати не обмежились. Від промисловості на даний момент залишилась металургія, видобувна промисловість, окремі підприємства інших галузей. Сектор будівництва після короткого пожвавлення в 2006-2008 роках був остаточно зупинений світовою фінансовою кризою. Але втрати не тільки економічні. Мільйони людей просто не народилися, немає за що годувати дітей. Мільйони людей після різкої зміни ситуації ніяк не можуть «ввійти в колію». Намагання пристосуватись до нового економічного середовища змушує шукати будь-які засоби, причому, дуже часто – незаконні. Заплутані непрозорі бюрократичні норми і правила в Україні сприяють зростанню корупції. В ній зацікавлені і бюрократи, які самі й намагаються заплутати ці правила. В корупції зацікавлена й більш-менш платоспроможна частина населення, яка не хоче витрачати час на проходження тієї чи іншої законної процедури. Хабарництвом вражені і ті, хто має боротися за законом з цим явищем. А вже які хабарі мають і в яких схемах беруть участь ті, хто приймає закони в Україні і ті, хто встановлює від імені Уряду порядок їх виконання! Тут і приватизація прибуткових державних підприємств більш ніж за помірну ціну, і система пограбування за рахунок комунальних платежів, і … багато-багато іншого.
Але дві теми – «найжирніші». Перша – це продаж земель сільськогосподарського призначення, який розпочнеться в 2013 році. Це якщо стане законом, прийнятий в першому читанні, законопроект «Про ринок земель». Як перевага цього закону «регіоналами» всіх рівнів у засобах масової інформації подається положення, що землю не зможуть купувати іноземці. Але особисто у мене не виникали сумніви в тому, що саме так в прийнятому законі й буде. Як не виникає сумнівів, що через кілька років іноземці отримають таке право. Справа в тому, що ринок української землі сільськогосподарського призначення оцінюється зараз всього десь в 420 мільярдів гривень, тому що, власне, ринку зараз не існує, а отже, не існує і справжньої ціни. Але через кілька років ця земля буде коштувати в 10-15 разів дорожче (дивись мою статтю «Дорога до олігархічного "раю"»). Тому, на цьому етапі, для тих, хто у владі, важливо іноземців до купівлі землі не допустити, адже їх присутність підніме ціну. А потім, коли земля вже буде у руках теперішніх можновладців, можна дозволити зайти на цей ринок і багатим іноземним «дядям», їх присутність підніме ціну ще більше. Так і станеться, якщо ця «проффесійна команда» залишиться у владі ще на років чотири-п'ять. Олігархи зібрались сконцентрувати земельку, густо политу кров'ю наших предків, у своїх руках. Їм не завадить і норма законопроекту «не більше 100 гектарів в одні руки». Вже зараз в Дніпропетровську з'явились оголошення, де бажаючим пропонується трохи заробити на приватизації землі – просто кажучи, побути підставною особою. А далі, ці «покупці» можуть землю, наприклад, подарувати олігарху – а про подарунки хіба в законі щось сказано. Або придумають іншу схему. Народу ж залишиться йти за копійки у найми до новітніх господарів. Ціна продовольства внаслідок приватизації землі підніметься, адже гроші, вкладені в землю, потрібно «відбити» (повернути).
Друга «жирна тема» стосується імпортного російського газу і способів «заробляння» на ньому мільярдних статків. У статті «Що приховує димова завіса?», я приводив приклад лише однієї схеми, пов'язаної з привласненням зацікавленими особами близько одного мільярда доларів США. А цих схем набагато більше. І з їх використанням розкрадаються мільйони і мільярди державних коштів і грошей українців. Притому, що й без цього, ми інвестуємо російську економіку, купуючи газ, який Україні не потрібний. Можна подумати, що десять мільярдів доларів, сплачених за газ у 2010 році Україною Росії, вітчизняній економіці були б зайвими. Що, нам не потрібні кошти для розвитку власної економіки? А для виконання програм соціального захисту? А чому тоді голодують інваліди і «чорнобильці», чому виходять на акції «афганці»? В Уряді напевно думають, що 79% українців, які, за даними ООН, живуть за межею бідності, задоволені своїм становищем і не хочуть «покращення життя вже сьогодні». А завдання урядовців – не підвищення ефективності української економіки, а маніпуляції з цифрами. Називають набагато менші від реальних відсотки бідних і безробітних, вигадуючи свої показники бідності і безробіття, щоб приховати дійсний стан справ і переконати український народ, що то в нього не від голоду бурчить у шлунку, а лунають переможні фанфари «суперефективній» роботі Януковича і К0.
Немає сумнівів, що корупція і грабіж владою свого народу створюють середовище, яке формує наступні покоління корупціонерів. Молода людина, що йде до «вишу» змушена, крім плати за навчання, часто платити хабарі за здачу заліків, екзаменів, захист диплома. Потрапивши у систему державної служби з її досить невисокими зарплатами, молодий чиновник шукає способи, яким чином повернути гроші, потрачені на навчання. І дуже часто їх знаходить, беручи хабарі або стаючи учасником якоїсь корупційної схеми. Тому, молода розумна людина рано чи пізно постає перед вибором – самому ставати хабарником, спробувати зайняти більш-менш пристойне робоче місце в нечисельному реально працюючому секторі вітчизняної економіки, чи їхати з України. Пристойна робота в Україні – явище не надто часте, тому нечисельна когорта фахівців не може стати потужним взірцем для наслідування молоді і майже не впливає на її виховання. А це, в свою чергу, позбавляє мотивації до навчання. Тим більше, що є інший взірець – чиновники, які при невеликій зарплатні мають всі матеріальні блага. Коло замкнулось – система починає відтворювати сама себе.
Але це відтворення відбувається вже на нижчому рівні, адже бюрократичний апарат, якщо не стримувати його апетити, має тенденцію до постійного росту, а частина працездатного населення на попередньому витку «бюрократичної спіралі» вже виїхала за кордон. Таким чином, більша армія (швидше – орда) чиновників грабує меншу кількість активних громадян. Тому, бюрократичний тиск посилюється, що прискорює відтік працездатного населення пристойної кваліфікації з України. Причому їх відсутність олігархічна влада ще довго не буде помічати, адже працівники при перепродажу землі не потрібні – вони лише заважають. Зрозуміло, що при такому підході, виробництво падає, тому що посилюється податковий і корупційний тиск. У справедливості сказаного всіх нас переконують протестні акції, які все помітніші останнім часом. Відсутність позитивних перспектив в країні породжує депресивні настрої в суспільстві. А з ними приходять пияцтво, алкоголізм, наркоманія, падіння моралі. Цьому сприяє також і те, що людина бачить у своєму телевізорі. Насильство, героїзація і романтизація злочинців, розпуста, не дуже прихована реклама алкоголю, наркотиків, тютюнопаління – чи багато передач на телебаченні не належать до цієї тематики? Телебаченню в цьому допомагає і мережа FM-радіостанцій. «Владімірскій централ – вєтєр сєвєрний», - лунає над країною. А чого власне можна чекати від засобів масової інформації, які належать людям, що «заробили» (і «заробляють»!) свої мільйони і мільярди на контрабанді, оборудках з газом, продажу спиртного, наркотиках?
Тому, «український гордіїв вузол» виглядає, як клубок з бідності, розрухи в економіці, моральної і соціальної деградації суспільства, корупції і злочинності. Додайте до цього ще проблеми демографічного плану, енергетичної і, взагалі, зовнішньополітичної залежності, інформаційну політику, спрямовану на позбавлення людей здатності до опору і духовного відродження, і ви будете мати досить похмуру картину, яка є наслідком керування країною людей, які врешті-решт сформували олігархічний режим, а часом і самі стали олігархами. Скільки ще зможе витримувати такий стиль управління наша (не наша) країна? І хто може ліквідувати цей вузол? Звісно – не влада.
Ці люди, якщо, навіть, будуть мати вибір – заробити або пограбувати, завжди вибиратимуть грабунок. Це видно і по їх відношенню до пенсіонерів, і по відношенню до інвалідів. Нещодавно «найбільший реформатор країни» Тігіпко повідомив, що допомогу на дітей будуть отримувати не всі – тобто державі де керують януковичі, азарови, тігіпки українці не потрібні. От якби їх можна було продавати! Але «ще не вечір» - дійдуть і до цього. Звісно, якщо ми їх не зупинимо. До речі, у свій прихід до влади в 2006 році, тоді перший віце-прем'єр в уряді Януковича Азаров також намагався позбавити державної підтримки новонароджених, але змушений був відмовитись від задуманого під шквалом критики і протестів. Як і зараз, Азарову «не вистачало грошей», хоча з фінансами в державі у 2006 році було значно краще ніж в 2011. Схоже все ж причина інша, ніж проблеми з фінансами – не любить українців та їх діток Микола Янович. Тому і українську мову так і не вивчив за весь час свого перебування в Україні з 1984 року. В тому числі і більш ніж за 15 років роботи на державних посадах в Україні. Тому і освіту (разом з наукою) українську віддав українофобу Табачнику. А може теперішня влада ставить перед собою завдання більш глибокі ніж банальний грабунок? Хто знає. У всякому разі, влада, замість розв'язування цього гордієвого вузла зараз з усіх сил тягне його кінці з усіх сил, щоб затягнути його остаточно.
Хто ж протистоїть владі у цьому намаганні. Значна частина сьогоднішньої опозиції, яка декларує свій опір грабіжницьким діям влади, сама вчора була владою. І більшість проблем ідуть своїм корінням у минулі десятиліття. Не відразу ж, після проголошення Незалежності, стали керувати країною олігархи – тоді й слово таке мало хто знав. Олігархічний режим складався поступово, на перших кроках непомітно для широкого загалу. Але за його формування несуть щонайменше політичну відповідальність і ті, хто був у виконавчій владі в попередні роки, або, як народний депутат, голосував за відповідні законопроекти. Зараз вони обурюються антинародними діями влади. Хотілося б вірити, що це обурення щире. Але політична практика останніх часів не дає підстав для оптимізму. Парламентська опозиція не об'єднана, відсутній єдиний центр, який продукує політичні рішення.
Але проблема не в цьому. Єдиний центр можна було б сформувати, висунувши єдину програму дій теперішньої опозиції, коли вона стане владою. Але дієвою програмою в умовах України зараз може стати лише програма соціального спрямування, виконання якої має змінити становище тих 79% українців, які знаходяться за межею бідності. Ось тут і криється корінь проблеми. У виступах партійних вождів багато говориться про злочини влади і олігархічного режиму, про країну, що перетворюється на руїну, про підвищення зарплат і пенсій, про багато іншого. Але про кардинальне вирішення соціальних питань голосно не говорять. А чому б і не поговорити, наприклад, про вплив «газового питання» на добробут українського народу? Про те, скільки робочих місць в Україні можна створити, якщо замінити електричним обігрівом центральне опалення, відмовившись при цьому від імпорту російського газу. Нагадую, що близько 10 мільярдів доларів тоді не покинуть межі України, а працюватимуть на українську економіку.
Або, чому парламентська опозиція не піднімає тему тотального порушення трудового законодавства? Хоча б розказали світу, скільки часу на тиждень, замість передбачених Кодексом законів про працю 40 годин, працюють українці. І яку «справедливу» зарплатню ті при цьому отримують. Цю інформацію можна отримати, не виходячи за межі свого офісу. Продивитись оголошення в Інтернеті, кілька дзвінків – і можна писати запити в правоохоронні органи і органи влади, виступати в ЗМІ. Але «газова тема», як джерело багатомільярдних статків, цікавить не тільки тих, хто у владі зараз. Схоже, що до цього джерела хочуть долучитись і ті, що поки що «в опозиції». А може вже й долучились? Можливо і деякі «опозиційні» партії джерелом свого фінансування мають згадане джерело. І не хочуть піднімати питання захисту працівників – можливо тому, що на підприємствах «опозиціонерів», за невеликим винятком, така ж картина зі станом працюючих, як і на підприємствах близьких до влади людей. Якщо це не так, то чому все-таки замовчуються тема абсолютно реального способу позбавлення від газового зашморгу – заміни газу на електроенергію. І про соціальну тематику говорить парламентська опозиція коротко і загальними фразами?
Однак, опитування показують, що більшість наших громадян ще надіється – ці люди можуть щось змінити в країні. Ну, що ж – надія помирає останньою. Ніякої логіки в цьому немає, але люди вірять. Чи можуть якісь події похитнути цю віру? Те, що в парламентській опозиції присутні не реформатори, показують дії цих людей в попередні роки, їх життєвий досвід – потрібно лише уважніше придивитись. От, наприклад, пішов недавно з посади керівника найбільшої опозиційної фракції Іван Кириленко. У Павлограді ще багато людей пам'ятає його слова: «Я – людина Лазаренка», коли він йшов у народні депутати в 1995 році. Потім було керівництво виборчим штабом «прокучмівського» виборчого блоку «за єду» (За Єдину Україну), робота в урядах Ющенка, Кінаха, Януковича. Тобто, всіх влаштовував, ні з ким серйозно не конфліктував. Членство в партіях це підтверджує – лазаренківська «Громада», «прокучмівська» Аграрна партія України, партія «Батьківщина». Партії різні, але скрізь Іван Григорович – свій. То може відмінності між теперішньою владою і опозицією у Верховній Раді сильно перебільшені? Цей персонаж типовий для української опозиції. Читач може сам сісти за комп'ютер і трохи покопатись у біографіях «опозиціонерів». А слово «тушки» асоціюється з супермаркетом чи з Верховною зРадою, шановний читачу? Так, що реформ суспільство від цих людей не діждеться. Єдине, чого вони навчились, то це де інтригами, а де й ліктями відпихати від омріяних владних крісел своїх конкурентів. Так, що будемо мати парламентську більшість з цих людей.
Що ж вони у Верховній Раді будуть робити? На це питання відповісти легко – те ж саме, що і до цього. А саме – боротись за посади і доступ до матеріальних ресурсів, адже серед опозиції також багато представників бізнесу. А депутат-бізнесмен, в першу чергу, бізнесмен, а потім вже депутат. І думає передусім про свій бізнес, а вже потім – за Україну, заспокоюючи людей цитатами на кшлат: «Що вигідно для Дженерал Моторс – вигідно і для Сполучених Штатів». Але, Україна – не Америка! Як бізнесмен, нардеп трохи боїться податкової, санстанції, пожежників. А ці всі відомства в «ручному режимі» контролюються «проффесіоналами», і тільки від них залежить кількість перевірок на підприємствах народного обранця. Я припускаю, що серед депутатів знайдуться і сміливі люди, які не злякаються тиску. Але те, що більшість депутатів у Верховній Раді буде танцювати під дудку Януковича і К0, сумнівів у мене не викликає. Певні важелі впливу на Верховну Раду були і у попередника Януковича, хоча права Президента тоді були незрівнянно менші ніж зараз. При теперішніх повноваженнях контроль за Верховною Радою буде досить надійним. До речі, а чому теперішня опозиція, яка виграла попередні вибори, так просто погодилась на незаконну зміну Конституції? Набирались сил для майбутніх реформ, тому й мовчали?
Те, що у Верховну Раду від парламентських «опозиційних» фракцій прийдуть «не бійці», суспільство зрозуміє десь через півроку-рік. Адже пенсії, зарплати, робота не з'являться в існуючих економічних умовах – чуда не відбудеться, хоча б вся Адміністрація Президента і весь Кабмін пішли поклонятись усім святиням світу. Падіння рейтингів буде приблизно таким катастрофічним, як падіння рейтингу Януковича і його однопартійців за рік у владі. Я б назвав би те, що має відбутися «братською могилою парламентської опозиції» або «політичною смертю режиму». Шанс уціліти в цьому процесі мають лише партії, яких у Верховній Раді зараз немає. Економічна ситуація буде формувати ситуацію політичну. Далі події можуть розвиватись за кількома сценаріями. Песимістичний сценарій – це повна деградація України, як держави, виїзд за межі країни критичної маси активного населення, скуповування землі та інших активів іноземцями, завезення великої кількості іноземної робочої сили, що перетворить нашу Батьківщину на територію, щось на зразок Сомалі. Україна, в цьому випадку, буде фігурувати лише як географічна назва. Оптимістичний передбачає формування нової політичної сили, яка зможе провести необхідні реформи в країні. Є й інші сценарії – проміжні між оптимістичним та песимістичним.
Тому важливо, чи з'явиться альтернатива для теперішньої парламентської опозиції, коли «маски буде скинуто». Щоб ліквідувати олігархічний режим, необхідно створення широкого єдиного антиолігархічного руху. В нього мають ввійти всі зацікавлені в ліквідації олігархічного режиму. Це середній і дрібний бізнес, який буде (і це вже майже всім зрозуміло) знищений найближчим часом. Це українські фермери, які залишаться без землі. Це представники інтелігенції – освітяни, науковці, медичні працівники, які в країні жебраків і самі будуть жебраками. Це, зрештою 79% українців, які живуть за межею бідності. До нього мають приєднатися представники Армії, тому що олігархам вона не потрібна, а без війська немає держави. А, також, всі ті, кому немає «місця під сонцем» в «Україні для олігархів». В широкому громадському русі, однак, не буде місця тим політикам, які довели країну до новітньої Руїни, хоча, як тільки почне розкручуватись маховик громадянського гніву, ці елементи з усіх сил почнуть переконувати громадян у своїй корисності.
Завданнями руху має бути «зміна правил гри» і повний демонтаж олігархічної системи. В першу чергу – має прийти нова еліта і нова бюрократія. Проведення кадрової реформи в країні повинно здійснюватись рішуче і швидко – по типу аналогічної реформи в Японії після Другої Світової Війни. Цього неможливо досягнути у спосіб відмінний від широкого громадського руху. Потрібно зробити все, щоб вибори до Верховної Ради пройшли максимально чесно. Спроба фальсифікацій і самі фальсифікації остаточно позбавлять нинішню владу легітимності всередині країни і на міжнародній арені, а це полегшить завдання повалення існуючого олігархічного режиму. Але не варто надіятись, що провівши депутатів від опозиції до Верховної Ради, можна вирішити хоч деякі кричущі українські проблеми. Депутати, всього-навсього, люди. Потрапивши в існуючу систему взаємовідносин кожен з них опиниться з нею сам-на-сам і змушений буде «грати» за її правилами. Систему можна здолати лише одним поштовхом. Ті, хто з цим не погоджуються, по-суті, пропонують відрубувати у собаки хвіст по шматочку, «щоб не боліло», замість того, щоб відтяти його відразу і не мучити бідну тварину.
Упродовж останніх двадцяти років ми мали справу з аморальним і злочинним режимом, який спрямовував всі свої зусилля на пограбування і знищення мільйонів українських громадян. Двадцять років представникам цього режиму такі витівки сходили з рук (сходять вони і зараз, поки-що), що породило в них необґрунтоване відчуття безпеки і вседозволеності. Але ці дії породжують і позбавлення суспільства від ілюзій, породжують хвилю обурення, яка змете добряче прогнилий режим. Народ прокидається, його сила зростає! Час, коли український «гордіїв вузол» буде розрубано надходить. Момент істини – не за горами!
Микола Осіпчук
ДЖЕРЕЛО: LELEKA NEWS
Немає коментарів:
Дописати коментар