Український націоналізм у час війни з Росією

Обороняючись від «русофашистів»

Повалення режиму Януковича та формування нового уряду, яке здійснили колишні опозиційні партії наприкінці лютого 2014 року, відкрили шлях до втілення в державних інституціях ідей Майдану, зокрема й тих, що стосуються національної ідентичности.

Проте раптова російська інтервенція в Криму, а за декілька тижнів — на Донбасі, поставила це втілення під загрозу, звузивши його розмах і явивши ворога, але водночас мимоволі показавши цим важливість національної ідентичности. Не варто недооцінювати довгострокового впливу непомітного стверджування національної ідентичности в повсякденній практиці, — проте найпомітнішу роль у поширенні та перетворенні українського націоналізму в тривожні місяці 2014 року відіграло саме протистояння з Росією.

Формування парламентської більшости й виконавчої влади, яке здійснили політичні сили, що представляли себе як провідників Майдану, неминуче привело до впровадження ідей і ритуалів Майдану в державну практику. Наприклад, в офіційних виступах — особливо пов’язаних із днями пам’яті, зверненнями до народу й іншими врочистими подіями — ледь не обов’язковим стало гасло «Слава Україні!» (у відповідь на яке тепер лунало «Героям слава!», що раніше обмежувалося заходами відверто націоналістичних організацій). Пам’ять героїв Майдану увічнено в назвах вулиць та монументах у багатьох містах України, а пам’ятники Лєнінові повалили один за одним у центральних і навіть східних реґіонах, де вони пережили розпад Радянського Союзу. Повалення започаткували «свободівці» й інші радикальні націоналісти як підривну діяльність проти режиму Януковича, що захищав ці пам’ятники, а з ними й усю спадщину СРСР. Однак після Майдану це свавільне знесення лєнінів зусиллями різних груп активістів підтримали демократично налаштовані верстви населення як вияв революційних змін. За влучним формулюванням Сергія Єкельчика, «повалення пам’ятників Лєнінові стало визвольною дією, бо вони були також символами авторитаризму, і старого совєтського, і нового російського» (Washington Post, 28.02.2014). Та найголовніше — зовнішня політика нового уряду доволі послідовно втілювала прагнення Майдану до Европи й геть від Москви, що найяскравіше виявилося в швидкому підписанні знехтуваної раніше угоди про асоціяцію з ЕС.

Наприкінці січня, згідно зі спільним опитуванням Київського міжнародного інституту соціології та «Соцису», частка тих, хто підтримував інтеґрацію України в ЕС, ненабагато перевищувала відсоток прихильників Митного Союзу (45% проти 36%). За нормального ходу подій знадобився би час, аби нова орієнтація владних еліт привела до радикального зростання суспільної підтримки европейської інтеґрації та її беззастережної переваги над прагненням міцних зв’язків із Росією. Проте несподіване вторгнення погано замаскованих російських військ до Криму менш ніж за тиждень після втечі Януковича, а незабаром запеклі проросійські демонстрації в деяких східних містах і напади на прихильників Майдану, що їх спровокували прибулі з Росії учасники, яскраво продемонстрували реальну загрозу для України від тих, кого багато її громадян доти вважали за дружній народ або й за частину того ж самого народу. Якщо раніше рішуча антиросійська позиція асоціювалася головною мірою із західняками й україномовцями, то відкрита конфронтація в східних та південних реґіонах спонукала багатьох їхніх переважно російськомовних мешканців також прийняти цю позицію.

Для багатьох російськомовців болісне відчуження від культурно спорідненої Росії доповнило відданість українській націоналістичній традиції, яку породив Майдан. Ось як це пояснює донецька письменниця Олена Стяжкіна в статті, опублікованій за два дні після того, як російські спецназівці без розпізнавальних ознак захопили будівлю кримського парламенту й змусили його депутатів призначити проросійських лідерів, що потім оголосили референдум про приєднання півострова до Росії:

Я — росіянка [русская]. Після 16 січня відчула себе екстремісткою. Після 20 лютого — виразно — бандерівкою. І давно, ще від коси Тузли — українкою. Я не знаю, як так сталося, що після затонулої Атлантиди — СССР, у душі з’явилося й розрослося це трохи болюче, тривожне й також солодке відчуття: жила-була країна, а виявилося — Батьківщина. Україна — моя батьківщина. Російська мова — моя рідна мова. І нехай мене рятує Пушкін. І звільняє від суму й хвилювань також — Пушкін. Пушкін, а не Путін.

Стаття демонструє, що багато російськомовних громадян України сприйняли спробу Росії приєднати собі частину їхньої країни як напад на тих самих російськомовців, що їх Росія нібито захищала від уявних «бандерівців». Ба більше, сприймаючи російську державу як аґресора, вони симпатизували давньому опорові реальних бандерівців тій самій аґресивній державі:

Пробач, Росіє, але до нас не прийдуть бандерівці. Вони не прийшли мститися й після війни. Вони вмирали там, у Західній Україні, за свою землю, за свою мову, за своє право бути вільними. І майже всі вони померли. Хтось од куль, хтось од старости. Бандерівців уже нема. І вбивати доведеться нас. І російських українців, і тих, що сьогодні кричать: «Росія, Росія», — теж. (Остров, 2.03.2014).

Багато російськомовних громадян заявили про готовність боротися за батьківщину, хоч якою сюрреалістичною їм здавалася збройна боротьба проти людей, що говорять однією із ними мовою. 2 березня київський телеведучий Віталій Гайдукевич писав у Фейсбуку: «Перед загрозою російських окупантів, російські за національністю й мовою громадяни України заявляють, що воюватимуть за Україну. Ввечері подзвонила людина, сказала, що в Запоріжжі біля військкоматів черги… 22:00 на годиннику». Співзвучно висловився журналіст із Запоріжжя Максим Щербина: Янукович, мовляв, мимоволі посприяв творенню української нації, бо його спрага влади та грошей спровокувала такі масштабні акції протесту, що «за минулі три місяці народження в собі українця відчули мільйони». А «те, що не доробив Янукович, зараз доробляє президент Росії Владімір Путін, остаточно консолідуючи націю перед зовнішнім ворогом» (Insider, 3.03.2014).

Протягом наступних місяців про таку трансформацію в собі й тих, що довкола, писали в соціяльних мережах та інших медіях чимало людей. Ці дописи, пов’язані з політичною діяльністю на підтримку єдиної України, військовою службою, волонтерською роботою для армії чи повсякденним життям, по-різному демонстрували згадану вище двобічну еволюцію: чимраз глибше відчуження від Росії і росіян, з одного боку, та більшу прихильність до української нації — з другого. Якщо говорити про зовнішній вимір, то росіян одразу позбавили статусу слов’янських братів і класифікували як «фашистів» — категорію, що від радянських часів посідала місце парадигматичного ворога й лиходія (з яким, відповідно, радянська та російська пропаґанда асоціювала ОУН і УПА). Із багатьох таких тверджень не зрозуміло, чи ця демонізація поширювалася на всіх росіян, чи лише на тих, хто справді прийшов в Україну зі зброєю, їхніх керівників у Москві та людей, які відкрито підтримали вторгнення. Українських дописувачів у Фейсбуку непокоїло, що більшість населення Росії схвалювала політику Путіна загалом і його ставлення до України зокрема. Тим радісніше вони вітали будь-які вияви незгоди з таким ставленням, хай які нечасті й незначні. Утім, коли російські окупанти перейшли від переважно мирного витіснення української армії з Криму до дедалі кривавіших атак на українських військовиків і цивільних осіб на Донбасі, дехто з українських дописувачів не вагаючись затаврував усіх росіян. Наприклад, луганський журналіст Сергій Іванов у постах від 6 та 7 вересня назвав росіян («русских») «звірами й нелюдами» та висловив побажання, «щоб кожен росіянин відчував причетність до зла, яке чинить їхня нація. Як відчували цю причетність усі без винятку німці під час і після WWII». Попри виразно екстремний і аґресивний тон цих дописів, у палкій дискусії під ними більшість українських учасників підтримали Іванова.

http://krytyka.com/ua/articles/ukrayinskyy-natsionalizm-u-chas-viyny-z-rosiieyu