Петер Слотердайк у «Критиці
цинічного розуму» («Утілення чи розірваність?") зауважував, що «низка форм
неправдивої свідомості, яка вибудувалася досі, - брехня, омана, ідеологія, -
залишалася незавершеною; сучасна ментальність змушує додавати четвертий елемент
послідовності – феномен цинізму».
Я не відаю достеменно (а хто,
власне, знає все до йоти), чи був присутнім елемент цинізму у виступі Віктора
Януковича на «зборах партактиву» ПР у кінотеатрі «Зоряний» напередодні
ухвалення законів із «євроінтеграційного пулу». Але, судячи із інформації
«Дзеркала тижня», у тому спічі було принаймні дві складових – натяк на
справжній стан українсько-російської «дружби» і фактичне визнання
безальтернативності курсу на асоціацію з ЄС.
«ДТ» пише, що чи не вперше за свою
політичну кар’єру чинний президент України вдався до не вельми шанобливих слів
для змалювання «нешляхетної поведінки» Москви. Януковичу важко визнавати власну
некомпетентність і власну легковажність часів підписання Харківських угод, але
реальність – справа жорстока і невблаганна, отож те, що у першій столиці
радянської України видавалося безсумнівною перемогою (над ким – над «невдахою»
Тимошенко?), тепер постало у всій своїй непривабливій відвертості. Тоді «ранній
ВФЯ» програв, причому програв без права, як здавалося, реваншу.
Хтось із знаних якось зауважив, що
ґенеза будь-якої особи на посаді президента України рано чи пізно завершується
точкою націоналізму. Про «націоналізм» Януковича говорити рано. Але, скажіть,
хіба не скидаються його «плачі» за харківським пактом, його розумування на
предмет нечистоплотності кремлівських верховодів на відоме гасло ще одного «не
надто націоналіста» Миколи Фітільова (Хвильового) «Геть від Москви!»? Як на
мене, то дистанція між цими двома колоритними персонажами вітчизняної історії
не вельми велика…
За інформацією «ДТ», Янукович зізнався,
буцімто щоранку він молиться, благаючи Бога дати йому терпцю і витримки для
спілкування зі стратегічним сусідом. Політики – дивні люди. Там, де варто
відкинути вервицю і діяти, вони покладаються на всесилля Всевишнього; у
ситуаціях же направду духовних просторікують несусвітню єресь.
Але у нашому випадку Янукович, як на мене,
таки був щирим. Його прозріння можна брати під сумнів, бо насправді, хто-хто, а
Віктор Федорович чудово знається на ціні слів. Для нього, як і для його
найближчого оточення, вони, себто слова, ніколи не були мірилом «справжності
пацанів».
Та ось особиста образа таки відчутна. Образа
колишнього безвідмовного «мужика» на «пахана», який не забажав оцінити
запопадливість слуги. Образа, до того ж посилена іншими чинниками. Зокрема,
здатністю інших сусідів оцінити, принаймні визнати Януковича лідером найбільшої
європейської держави. Образа президента суверенної країни на тих, чиї симпатики
і прихильники привели його до влади, при цьому банально кинувши на гроші. Та ще
й виставивши його на посміховисько серед «серйозних людей» великої політики.
Ігор Гулик
Немає коментарів:
Дописати коментар