Проблема
цілісності надзвичайно важлива, бо майже всі Українці постійно живуть у
розібраному вигляді або, принаймні, почуваються надтріснутими, надщербленими, а
то й геть розчахнутими. Це дуже незручно, коли йдеш у гості, поступаєш у
партійну чи релігійну організацію, береш шлюб або купуєш кожуха: якісь твої
складові частини неодмінно й люто протестують проти кожного навіть виваженого
твого кроку, вимагають зовсім іншого напрямку, і нема ради. Від цих внутрішніх
сепаратистських конфліктів багато Українців дуже схудли, а це серйозна загроза
самому існуванню нації.
Ми розглянемо
пекучу проблему цілісності, як і належить, у трьох аспектах – Нави (як було
колись), Прави (як повинно бути) і Яви (як є). Ще можна назвати ці аспекти,
відповідно, міфологічним, логічним і практичним. Для того, щоб наші міркування
держалися купи, нам потрібні фундаментальні категорії, тобто такі поняття, які
визначенню не підлягають, розумінню тим менше, але без яких наші міркування
купи не держатимуться. До таких понять належить Віра (особистісна категорія),
Релігія (та сама Віра, але пристосована до суспільного користування), Логіка
(іноді ще подається як Знання і навіть Уміння) та Здоровий Глузд (це вже зовсім
незрозуміла річ, але дуже корисна). Можливо, знадобляться ще й інші категорії –
ну, то введемо по ходу діла, нам не вперше.
1. Як було колись
Ідилії не
було. Її не було ніколи й ніколи бути не могло. Це треба запам’ятати зразу й
назавжди, щоб не плодити хибних уявлень про Золотий Вік, гармонію Природи,
мирних трипільців та непереможних скіфів. Ніде в Природі не було й немає миру,
гармонії й досконалості – це все витвори людської уяви. Насправді на всіх
рівнях скрізь і завжди йде війна за життя, в якій більшість учасників приречені
на передчасну загибель, а решта від неї не застраховані. Гинуть невдалі
створіння, помилки Природи. Та й як же їй, Природі, не помилятися, коли вона не
має ні Кабінету міністрів, ні Академії наук, ні навіть силових структур.
Природа не вміє ні захищатися, ні нападати, ні мститися (карати). Фантастично
звучить, але саме завдяки повній некерованості й безплановості Природа невпинно
розвивається і вдосконалюється. Всі спроби гомо сапієнса нав’язати їй такий чи
сякий кабінет міністрів (себто богів) або навіть президента (єдиного бога)
закінчились явною невдачею, і тоді той гомо заходився порядкувати сам (поклався
на свою матеріалістичну науку) – але наслідки виявилися й зовсім кепськими.
Таким чином,
у Природі (і в природних живих системах) завжди панував, панує і, смію сказати,
завжди пануватиме глибокий хаос – єдиний постачальник порядку й ладу. Інших
постачальників просто не існує. Великий шанс, щоправда, з’явився на Землі в
образі людського Розуму, але цей добродій поступово переконався, що, за всієї
своєї геніальності, йому не впоратися з парадоксальністю буття: що більше
зусиль докладає він, аби навести отой порядок і лад, то більше безладдя й руїна
його оточують.
Найгірше ж
почалося тоді, коли, відчуваючи реальну неміч Розуму, найрозумніші його носії
почали роздвоюватись. Не треба їх засуджувати, бо роздвоєння було (й
залишається) чи не єдиним засобом виживання в поруйнованому світі. Цей засіб
можна називати Здоровим Глуздом, а можна Брехливістю – і те, й те відповідає
дійсності. «Не збрешеш – не проживеш» – ця свята для сучасної людини істина
з’явилася не сьогодні й не вчора. Вона існувала вже тоді, коли зіп’явся на ноги
людський Розум, а може й раніше. Але в іншій якості й меншій кількості. Цілі
народи й континенти колись не мали в своїх мовах слова «брехати», і слово
людське було так само вартим і реальним, як і діло. Хоча й так само
неідеальним. Словом, слово й діло були рівноцінними. І тільки під натиском
соціалістичних ідей (ну не терпить соціалізм безладдя: скрізь хтось має бути
начальником) сапієнс засмикався й дещо істерично проголосив, що слово первинне.
Хрестився й божився, що так воно й є, он навіть у Святому письмі написано, що
на початку було слово. Це йому, сапієнсу, бажане ввижалося дійсним – він уже
втрачав справжню вартість буття, почалася невтримна інфляція слова, а за ним і
діла (от у цьому сенсі слово виявилося справді первинним).
2. Як є
Та все ж таки
ще тривалий час не слово керувало людським світом, а діло. Слово взяло гору
лише тоді, коли остаточно роздвоїлось – на те, що воно означає, і те, що за ним
ховають. Найрозумніші носії слова швидко засвоїли необмежені можливості нового
інструменту – і світ заряснів пасіонаріями!
Пасіонарії –
це такі специфічні представники роду людського, що не відрізняються від решти
ні знаннями, ні совістю, а відрізняються концентрованою невиліковною жадобою
влади. Це той різновид параноїків, у яких маніакальна ідея носить соціальний
характер. Найпотужніші, найвитриваліші й найспритніші з них вибиваються в
лідери не те що якогось гурту чи спільноти, а цілого народу. Здихатися їх
надзвичайно важко, бо вождями, полководцями, пророками, патріархами та
вчителями народів вони стають не з волі цих народів, а власною силою й
спритністю, дякуючи блискучому володінню всіма видами роздвоєного слова.
Саме такі
люди керують, а точніше – верховодять у нашому не по роках розумному світі вже
не першу тисячу років. Винятків немає. Чим більшу кількість народу зуміє
загіпнотизувати й повести за собою такий Чингізхан, Наполеон, Ленін, Гітлер чи
Сталін, тим ширші ріки крові розливаються за ним. Дрібніші наполеончики –
пропорційно менше крові. Різниця лише кількісна.
Цей спосіб
існування людського суспільства вже вичерпує себе. Точніше, вже вичерпав,
тільки що не всі це помічають, а хто й помічає, то намагається не задумуватись,
бо дуже стає сумно. Жадібність і брехливість гомо сапієнса довела до того, що
всі ми відверто дуримо один одного й нищимо ВСЕ навколо себе, аби лиш не
втратити решток того жалюгідного комфорту, заради якого все життя напинаємось.
3. Як повинно бути
Простіше
сказати, як не повинно бути.
Бачачи згубні
наслідки творчої діяльності Розуму на планеті Земля, хочеться щось змінити,
якось порятувати себе й нащадків. Але для цього немає інших інструментів, крім
нашого ж таки розуму. Ми звикли сприймати всяку ситуацію з погляду «Хто тут
начальник». А кому ж бути начальником на планеті, як не Розумові? На Бога мало
надії – людський Розум, дуже охочий зіпхнути на когось свою відповідальність,
давно звів його до ролі шістки, від якої можна вимагати чого завгодно.
То оце перше,
чого не повинно бути: ми маємо заборонити Розумові скидати з себе
відповідальність – бо таки більш немає кому відповідати за паскудство на
планеті.
Друге, ще
важливіше: відмовитися від парадигми «Хто тут начальник». Немає начальника. І
Розум теж не начальник, принаймні він не легітимний. Хто його вповноважував?
Він сам себе? Ну то вже давно пора оцінити наслідки тієї узурпації. І свою
інтелектуальну силу та неповторність розглядати не як уседозволеність, а як
за-все-відповідальність.
І третє,
найважливіше: заборонити Розумові ухвалювати будь-які рішення без узгодження з
Природою. Чому так суворо? Тому, що величезна більшість людських ідей, яким
вдалося охопити маси й стати матеріальною силою, завдали Природі тяжкої шкоди.
Отже, настанова «від слова (думки, ідеї) до діла» має бути визнана потенційно
небезпечною – і заборонена. «На початку було слово» – це вкрай шкідливий міф,
який, власне, й породив технологічну цивілізацію. Життя за цим міфом, хоч і
розкішне та бурхливе, вже принесло безліч катастрофічних наслідків у біосфері,
а далі воно переходить у свою протилежність – не-життя.
Ну добре, це
все заборони – вони про те, як не повинно бути. А як повинно бути? І чи є якась
конструктивна пропозиція, за яку можна зачепитися та плідно працювати на
порятунок біосфери й людства? Той, хто ставить таке запитання, очевидно нічого
не зрозумів. І вимагає рятівної ІДЕЇ. Добродію, та саме ж про те йдеться, щоб
відмовитися від первинності ідей. Вгамувати свій винахідницький геній та
схилити голову з її недолугим розумочком перед огромом Усесвіту й
запаморочливою складністю кожної його найдрібнішої дрібки…
Та ні, ніхто
не пропонує скасувати ідеї взагалі. Ідея – це така розумова конструкція, що
випереджує саму реальність, але, як показав ще Сєченов, нічим іншим не
породжується, як тільки тією ж реальністю. Біда лиш у тому, що надто часто,
особливо в нашу технократичну добу, ідея забігає надто далеко наперед і,
фігурально кажучи, відривається від матінки-реальності. От тоді вона стає
неприродною, небезпечною і, як снаряд, що вирвався з жерла, руйнівною. Не можна
заборонити мозкові генерувати ідеї, але треба навчитися ставити їх на місце.
Ідеї мають служити, але не очолювати!
Лише за цієї
умови відкривається справжня свобода для Розуму. Він не муситиме тягнути
непосильну колісницю технічного прогресу, він не муситиме вдавати з себе
всемогутнього там, де майже нічого не розуміє, – а значить зможе взятися за
реальні, посильні, я навіть скажу природні (для нього) справи. Лише за цієї
умови розкриється природний потенціал Розуму, запрацюють не 3 чи 7 відсотків
клітин, а всі, з яких складаються наші мізки. Ідеї, звичайно, будуть
народжуватися й далі (на те воно й Розум), але тепер вони слухняно
працюватимуть на ПРИРОДНІ ПОТРЕБИ і тільки за природними потребами та
практичними наслідками кваліфікуватимуться як гідні чи не гідні людини.
А хто
відрізнятиме природні потреби від неприродних?
Всі
відрізнятимуть. Я вже навчився – а я далеко не найрозумніший серед людей. Для
того, щоб навчитися, якогось особливого розуму й не треба, досить буде уваги та
Здорового Глузду, з усією його природною простотою й природним таки лукавством.
А навчився я випадково – почув від одної немолодої жінки, що продавала дачникам
молоко, картоплю, яйця та помідори з своєї садиби: «Мені багато грошей не
треба». Божественна простота цих слів подіяла глибше, ніж Платон, Кант і
Мирослав Попович разом узяті. До мене не зразу дійшла шляхетна велич фрази, я
медитував над нею кілька років, а таки зрозумів просту річ (прості речі
найважче даються людині, налаштованій на речі складні): природні потреби
неважко задовольнити, бо вони ніколи не зростають. Хоч якого багатства та
розкоші досягає часом людина, але кількість повітря, води, тепла та їжі, що їх
вона споживає (а це ж і є головні природні потреби), залишається незмінною.
Це відкриття
спочатку приголомшило мене, а далі зробило щасливим. Таким щасливим я був
тільки в дитинстві – батьки забезпечили мені надійне задоволення моїх скромних
природних потреб і майже не заважали головному процесові в дитячій
життєдіяльності – навчанню. Навчання – це не стільки потреба, скільки
здатність. Це взагалі визначальна, фундаментальна властивість усякої живої
матерії. Вона може перерости в усвідомлену потребу, але це потреба особлива й
притаманна тільки людині – духовна.
Отже
виходить, що людина обтяжена двома видами потреб – природними й духовними.
Власне духовні потреби теж природні, але стосуються особливої природи –
ексклюзивно людської: саме цими потребами людина відрізняється від тварин. І
саме ці потреби як такі не вимагають матеріальних витрат, не пов’язані з
необхідністю руйнування життєвого середовища. Природні ж потреби вимагають
матеріальних витрат і не можуть бути задоволені інакше, як тільки через
руйнування та забруднення навколишнього світу – біосфери та інших джерел
енергетичних ресурсів. Але, оскільки природні потреби не зростають, стабільне
суспільство може існувати як завгодно довго за рахунок енергетичного потоку від
Сонця та регенеративних механізмів біосфери.
То що, хіба
такий спосіб життя комусь заборонений?
4. Цілісний Українець
Природний
спосіб життя не тільки не заборонений, а саме так жили Українці принаймні
останні сім тисяч літ. Нелегко їм жилося, ох нелегко… Але то єдиний достойний і
– у великому вимірі – єдино можливий спосіб життя Людини на Землі. І дається
він не всім і не відразу, та ще й тривале та надійне користування ним ніхто не гарантує.
Він творить Людину, але й вона його творить; він тримає Людину на землі, але й
Людина його шанує й захищає щодня й щомиті – все своє життя.
Людина,
здатна жити природним способом життя, – це і є цілісний Українець. Людина, якій
немає ні потреби, ні необхідності двоїтися, брехати. Чи має це поняття –
цілісної людини, цілісного Українця – якийсь сенс у нашому роздвоєному,
розтріпаному, розбещеному світі?
Воно має
більш ніж екзистенційний сенс. Воно ніяк не залежить від людської дурості чи
мудрості, це навіть і не поняття, а простий Закон Природи: право на існування
мають лише ті суспільства, які живуть так, як завжди жили Українці. Відхилення
від цього Закону можливі, але ненадовго. Хоча «ненадовго» – це як дивитись. В
історичному масштабі сто чи двісті років – невеличкий епізод, але він помітно
триваліший, ніж людське життя. Ось звідки виникає спокуса «на наш вік
вистачить». І ця спокуса, як розуміють уже навіть їжаки, довела людство до межі
ганебної загибелі – і як виду, і як ідеї. І лише коли зовсім куцою стане
перспектива, і найзатятіше ледащо побачить, що вже й на його вік, здається,
таки не вистачить, – тільки тоді з теплої печі доведеться злазити.
Отож рятівною
ідеєю є не пошук рятівної ідеї (сам себе за чуба витягував з багна лише
казковий герой), не створення нового способу життя, не побудова якоїсь баченої
чи небаченої політичної, господарської, фінансової і т. ін. систем, а
повернення до природного способу життя як єдино можливого. І в межах, і тільки
в межах природного способу життя – всебічний розвиток божественних можливостей
цілісної Людини.
А Українцям
належить усвідомити, що всією їхньою історією, всіма здобутками, втратами,
стражданнями й перемогами вони підготовлені до цього краще, ніж будь-який інший
народ.
Василь Триліс
"Буття
Українців", Київ, 2007 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар