Росія й раніше цупко тримала
Україну у своїх ведмежих "братніх" обіймах, а коли нині наша
незалежна держава взяла курс на євроінтеграцію, вона ніби з цепу зірвалася.
Реванш Кремля йде на всіх фронтах – міжнародному, економічному, релігійному,
гуманітарному, інформаційному.
Не вибираючи засобів і не шкодуючи коштів,
Владімір Путін і танцюючі під його дудку українські комуністи, вітренківці,
медведчуківці та інші запроданці силоміць тягнуть Україну в болото
"мутного союзу", в імперську Азіопу, в облудний "русский
мір".
На думку московських і доморощених
українофобів, цими днями Росія завдала новий потужний інформаційний удар по
Україні, коли посольство РФ у нашій державі видало перший номер альманаху "Российско-Украинское
обозрение".
На його сайті разміщена електронна PDF-версія
цього стосторінкового видання. Обкладинку прикрасила очікувана ілюстрація
написаної у 50-х роках картини Михайла Хмелька "Навіки з Москвою, навіки з
російським народом", де зображено акт підписання угоди про возз’єднання на
Переяславській раді. Та й третину альманаху, який адресовано українській
громадськості, присвячено історії нашої держави у трактуванні проросійських
істориків і політиків.
У вступному слові посол Росії Михайло Зурабов
зазначає, що нині двосторонні стосунки між Україною та Росією цікавлять увесь
світ. Тож він радить зацікавленим «для роздумів» познайомитися з російською
позицією відносно того, як і на яких засадах слід розвивати
російсько-українські зв’язки. Своїми читачами автори «обозрения» бачать
політиків, представників органів державної й місцевої влади, дипломатичний
корпус, ділову й наукову спільноту, викладачів вишів та широке коло читачів.
Найперше вони презентували свою колективну працю у Криму, де «русский мір» ще
не зовсім утратив авторитет. Місцеві українофоби їм аплодували.
Читати чи ні це видання, кожен вирішує сам,
познайомившись із його змістом й іменами авторів. Заспівувачем виступив міністр
іноземних справ РФ С.Лавров, який досить лукаво закликав «зміцнювати
стратегічне партнерство двох держав для вирішення загальноєвропейських проблем». Це слід
розуміти, що спершу має відбутися об’єднання країн, а далі, мовляв, подумаємо
про євроінтеграцію. Слідом за цим у збірнику йдеться про головну мету Росії –
утягнути Україну в Митний союз. Цій темі присвячено розлогі статті В.Мунтяна
«Україна вже спізнюється з приєднанням до Митного союзу» та І.Севастьянова
«Митний союз нікого не зазиває й тим більш не силує приєднуватися до нього».
Тут досить і вихвалянь на адресу МС та його захмарних перспектив, і бруду
відносно ЄС, і закликів, і погроз, адресованих українцям.
Досить своєрідним є розділ «історія».
С.Олейников у статті «Возз’єднання Русі» висвітлює події, пов’язані з
Переяславською радою, в дусі колишніх компартійних настанов, не вбачаючи в них
ніякого негативу й ігноруючи її трагічні наслідки. Статтею «Уроки втраченої
Держави» заявив про себе в альманасі наш міністр освіти Д.Табачник. Тут доктор
історичних наук, як і завжди, демонструє свою зневагу до українського народу і
виступає ролі провідника політики Кремля, що мріє розчленувати й поглинути
Україну. Не можна не погодитися з І. Дзюбою, Є.Сверстюком, В.Шклярем та іншими
авторитетними діячами культури, які називають Табачника українофобом і
ксенофобом, що палає лютою ненавистю до українського народу.
Головним матеріалом розділу «культура і
суспільство» можна вважати статтю П.Толочка «Русский мір» і Україна». Читаєш її
і на перший погляд здається, що віце-президент Національної академії наук
України досить гостро критикує недоліки широко проповідуваного у нас «русского
міра». Але невдовзі з’ясовуєш, що він просто оплакує його, бо навіть на півдні
й сході українська громадськість вже давно збайдужіла до цієї нав’язаної нам
московським попом Кирилом (Гундяєвим) «об’єднуючої» ідеї. Тож, аби порятувати й
реанімувати її на догоду Кремлю, П.Толочко висловлює лише підказки-пропозиції,
як слід трактувати окремі історичні події далекої минувшини та які мовні огріхи
слід прибрати. Тут, як і в інших антиукраїнських працях і виступах, він знову
стверджує, нібито української нації не існує, а українська мова - лише
«симбіоз» давньоруської (взагалі-то існувала давньослов'янська) із польською. І
така людина повчає нині всіх гуманітаріїв України: істориків, філологів,
філософів, правників, соціологів. Фактично Толочко «науково» обслуговує всі
антиукраїнські, проімперські сили в Україні. А Москва належним чином це
поціновує. Не випадково ж саме його призначено шеф-редактором альманаху
«Российско-Украинское обозрение», де останнє слово доцільно було б замінити
словом «оборзение».
Саме таку назву вповні виправдовує виступ на
сторінках альманаху теоретика КПУ Г.Крючкова «За єдність наших країн і народів
треба боротися». Він різко виступає не лише проти губителів«великої союзної
соціалістичної держави», яких називає«коммутантами», але і проти українських
євроінтеграторів у владі й опозиції. Мимохідь висловивши стурбованість тим, що
кількість прихильників усебічного зближення з Росією останнім часом знижується,
він із комуністичним запалом закликає «консолідувати й активізувати всі сили за збереження вірності
споконвічним (читай - червоним, комуністичним) цінностям».
Досить посилань? Сподіваюся, що більшість
свідомих українців, відкинувши з огидою цей альманах, ще раз переконаються, що
українофоби зарубіжні й місцеві вважають нас за безмізке бидло, за манкуртів без роду йплемені. Вони прагнуть
посіяти у наших душах зневіру в можливість побудувати українську Україну. Тож
маємо, керуючись шевченківським заповітом «Борітеся – поборете!», давати гідну
відсіч брехливим москалям і їхнім підспівувачам, які й гадки не мають, що
негоже тесати кілок на чужій голові.
Нині вони затіяли масовану інформаційну атаку,
палять з усіх видів зброї, та здебільшого це нагадує лише піротехнічну забаву.
А згаданий тут альманах «оборзение» - то не більше як дитяча петарда-пукалка,
придатна хіба що для феєрверка.
Сергій Горицвіт, незалежний
журналіст
На світлині: нове видання
посольства РФ в Україні
Фото із соціальних мереж.
Немає коментарів:
Дописати коментар