У кожній нормальній країні свідомі громадяни діляться
на цинічних і наївних. Співвідношення між цими групами громадян формується
відповідно до політичної культури, ментальності, традиції etc. В Україні ці
пропорції максимально порушені – цинічних громадян є значна меншість, але вони
вирішують все, наївних громадян є переважна більшість, але вони не мають впливу
ні на що. З одного боку, це видається несправедливим, але з іншого боку, як
кажуть, все по-чесному.
Поки
політично-наївні громадяни влаштовували різні флеш-моби і голодування, квести і
фести, паради вишиванок і реконструкції битв із програних воєн – імітуючи таким
чином розбудову громадянського суспільства, політично-цинічні громадяни
формували так званий «політичний клас». Такий собі клас недоторканих і
недосяжних для всіх інших громадян, яким відвели роль політичної масовки.
Поки
політично-наївні громадяни з’ясовували, якою саме мовою вони повинні посилати
один одно «подалі» та обмінювалися пропозиціями, якого саме з антигероїв
проголосити героєм, політичний клас творив політичну систему, у якій немає
місця для несистемної опозиції. Ті ж, хто намагався не допустити створення
такої системи, поступово, в силу, сказати б, не зовсім природних обставин
відсіювалися від політичного життя. Хтось в результаті перевищення швидкості на
аварійно-небезпечній ділянці дороги. Хтось після зустрічі з анонімними
виборцями у темному провулку та отримання від них аргументів середньої важкості
або й не сумісних з життям. Хтось внаслідок того, що його прибутковий до того
бізнес раптово ставав неприбутковим, злочинним тощо. Як би там не було, а
політичну систему створено.
І ця система в
принципі не передбачає потрапляння в неї ворожих до системи людей. Звісно ж,
кожна система повинна оновлюватись – одні вмирають, інші вирішують провести
пенсію десь на Сардинії і т.д. – але місце вибулих мають право зайняти тільки
особливо заслужені люди. Заслужені, звісно, не для політично-наївних громадян,
а для системи.
Політично-наївних громадян, це, зрозуміло,
обурює. Вони все сподіваються змінити систему за допомогою виборів. Але після
кожних минулих виборів страшенно розчаровуються, а перед кожними наступними
виборами шукають нові обличчя. І, як не дивно, ці нові обличчя з’являються. Тут
варто уточнити, що - саме обличчя, а не особистості. Це пов’язано з тим, що
політично-наївні громадяни схильні до створення собі кумирів. Раніше, коли
пересічний українець ще вмів читати і любив когось слухати, кумирами були
письменники і співаки, але тепер, коли він любить тільки дивитися і репетувати,
кумирами стали спортсмени і шоумени.
Вибір кумира, а
не особистості, відповідає натурі політично-наївного громадянина – його
пристрасті до заздрощів і фантазій, а відтак його відразі до потреби вивчати,
аналізувати і оцінювати. Адже це друге веде до сумнівів, які є притаманними
швидше політично-несвідомим громадянам.
Політично-наївні громадяни не люблять
політично-несвідомих. Критикують їх і картають. «Якщо ти не йдеш на вибори, то
віддаєш свій голос партії влади!» - кажуть вони. А я питаю - хіба щось
зміниться, якщо я віддам свій голос націонал-популістській партії, яка перед
виборами демонструє мені три пальці руки, а після виборів демонструватиме
тільки один – той найбільший? Чи може краще віддати голос соціал-популістській
партії, яка ховає під вишиванкою своє червоне пост-комсомольське серце? Ні,
нехай мій голос залишається при мені.
Для
беззмістовного оновлення політичної системи вистачить і голосів
політично-наївних громадян. А якщо й не вистачить, не біда. Адже політична
система у нас облаштована таким чином, що політичний клас може взагалі обійтися
без виборів. То ж для чого йому вибори? Це така гра. Хтось грає в преферанс,
хтось - в «монополію», а хтось – в демократію з виборами. Різниця полягає в
тому, що для успішної гри у преферанс чи «монополію» потрібні адекватні
партнери. А для гри в демократію і вибори потрібні політично-наївні громадяни.
Автор: Володимир Павлів
Немає коментарів:
Дописати коментар