Ми легко забуваємо, як діє фашизм: як яскрава й осяйна
альтернатива буденним обов’язкам повсякденного життя, як прославляння очевидно
і тотально ірраціональних речей усупереч здоровому глуздові та досвіду.
Для
фашизму характерна наявність збройних сил, що не виглядають як збройні сили,
байдужість до законів війни в їх застосуванні до народів, котрі вважають за
нижчі, захоплене прославляння «імперії» після контрпродуктивних захоплень
землі.
Фашизм означає прославляння оголеного
чоловічого тіла, нав’язливу стурбованість гомосексуальністю, котру водночас
криміналізують та імітують. Фашизм відкидає лібералізм і демократію як облудні
форми індивідуалізму, наполягає на колективній волі як такій, що має перевагу
над індивідуальним правом вибору, і фетишизує звитяжні вчинки. Оскільки
вчинок – це все, а слово – ніщо, слова існують лише для того, аби уможливити
вчинки і по тому зробити з них міти. Істина не може існувати, тож історія – це
не більше, ніж політичний ресурс. Гітлер міг говорити про св. Павла як про
свого ворога, Мусоліні міг прикликати духи римських імператорів. За сімдесят
років після закінчення Другої світової війни ми забули, як привабливо це колись
виглядало для европейців і що насправді лише поразка у війні дискредитувала
фашизм. Сьогодні ці ідеї здіймають голову в Росії – країні, яка вибудовує свою
історичну політику довкола совєтської перемоги у тій війні; і пісня сирени, що
лине з Росії, має дивну привабливість для Німеччини – країни, яку перемогли і
яка нібито мала чогось із цього навчитися.
Плюралістична
революція в Україні виявилася шокуючою поразкою для Москви, і Москва відповіла
наступом проти европейської історії. Тоді як европейці з тривогою або
зачудуванням спостерігають за розповзанням російського спецназу з Криму через
Донецьк та Луганськ, пропаґандисти Владіміра Путіна намагаються затягнути
европейців в альтернативну реальність, у виклад історії, доволі відмінний від
того, як мислить більшість українців, та й від того, що витримало би перевірку
фактами. Стверджується, що України історично ніколи не існувало, а якщо вона й
була, то тільки як частина Російської імперії. Українців як народу не існує, в
найкращому випадку вони малороси. Але якщо Україна й українці не існують, тоді
немає і Европи та европейців. Якщо Україна зникне з історії, те саме станеться
і з місцем скоєння найбільших злочинів і нацистського, і сталінського режимів.
Якщо в України немає минулого, тоді Гітлер ніколи не намагався створити
імперію, а Сталін ніколи не чинив терору голодом.
Звичайно,
Україна має історію. Територію сьогоднішньої України можна дуже легко
ідентифікувати в рамках кожної великої епохи европейського минулого. Історія
київської східнослов’янської державности розпочинається в Києві тисячоліття
тому. Її перетин із Москвою відбувся вже після століть перебування під
управлінням таких місць, як Вільнюс і Варшава, а долучення українських земель
до Совєтського Союзу відбулося лише після того, як військові та політичні
труднощі переконали самих більшовиків у тому, що з Україною слід обходитися як
із виразно окремою політичною одиницею. Після того, як Київ із десяток разів
було окуповано, Червона армія здобула перемогу, і Україна 1922 року в іпостасі
совєтської постала як частина нового Совєтського Союзу.
Якраз
тому, що українців було важко придушити, і саме тому, що Совєтська Україна була
західним прикордонням СССР, питання її европейської ідентичности було
центральним від початку совєтської історії. Совєтську політику щодо Европи
характеризувала певна двоїстість: совєтська модернізація мала відтворити
европейську капіталістичну модерність, але тільки аби перевершити її. У цій
схемі Европа могла бути або проґресивною, або реґресивною, залежно від моменту,
куту розгляду та настрою лідера. У 1920-х роках совєтська політика прихильно
ставилася до розвитку українського інтелектуального і політичного класу,
базуючись на припущенні, що просвічені українці стануть у ряди тих, хто
прямував до совєтського майбутнього. У 1930-х роках совєтська політика прагнула
модернізувати совєтське село, колективізувавши землю і перетворивши селян на
працівників у наймах у держави. Це призвело до зниження виробітку, а також до
масового спротиву українського селянства, яке вірило у приватну власність.
Іосіф
Сталін перетворив ці провали на політичну перемогу, переклавши вину за них на
українських націоналістів і їхніх закордонних прихильників. Він далі
реквізовував збіжжя в Україні, цілком усвідомлюючи, що заморює голодом мільйони
людей, і розчавив нову українську інтеліґенцію. Понад три мільйони людей у
Совєтській Україні було заморено голодом. Наслідком був новий совєтський
порядок залякування, в якому Европу подавали лише як загрозу. Сталін
стверджував абсурдну, але ефективну річ: що українці навмисно морили себе
голодом за наказами з Варшави. Згодом совєтська пропаґанда стверджувала, що
кожен, хто згадає голод, мусить бути аґентом нацистської Німеччини.
Так
розпочалася політика фашизму й антифашизму, в якій Москва була захисником
усього хорошого, а її критики були фашистами. Ця дуже дієва поза, звичайно, не
стала на заваді справжньому союзові совєтів зі справжніми нацистами 1939 року.
Враховуючи нинішнє повернення російської пропаґанди до антифашизму, варто
пам’ятати важливу деталь: усе це величне моральне маніхейство мало
обслуговувати державу і як таке не накладало на неї жодних обмежень. Прийняття
антифашизму як стратегії риторики дуже відрізняється від опору справжнім
фашистам.
Україна
перебувала в центрі політики, яку Сталін називав «внутрішньою колонізацією» –
експлуатацією селян усередині Совєтського Союзу на противагу експлуатації
дальніх колоніяльних народів. Також вона була в центрі планів Гітлера щодо
внутрішньої колонізації. Нацистський «лєбенсраум» (життєвий простір) насамперед
включав Україну. Її родючу землю мало бути звільнено від совєтського панування
та експлуатовано в інтересах Німеччини. У планах було й далі використовувати
сталінські колгоспи, але їжу скеровувати не на схід, а на захід. Водночас, за
підрахунками німецьких планувальників, приблизно 30 мільйонів мешканців
Совєтського Союзу мали вмерти від голоду. У рамках такого способу мислення
українці, звичайно, були людьми нижчого порядку, нездатними на нормальне
політичне життя. Жодна европейська країна не зазнала такої інтенсивної
колонізації, як Україна, і жодна европейська країна не пережила стількох
страждань: у 1933–1945 роках це було найсмертоносніше місце на Землі.
Хоча
для Гітлера основною метою війни було знищення Совєтського Союзу, він дійшов
висновку, що потребує альянсу із Совєтським Союзом, аби розпочати військовий
конфлікт. 1939 року, після того, як стало очевидно, що Польща битиметься,
Гітлер залучив Сталіна для реалізації подвійного вторгнення. Сталін роками
плекав надію на таке запрошення. Совєтська політика вже довгий час ставила за
мету знищити Польщу. Ба більше, Сталін уважав, що союз із Гітлером – іншими словами,
співпраця з европейськими ультраправими – був ключем до знищення Европи.
Німецько-совєтський альянс, як він очікував, поверне Німеччину проти її
західних сусідів і призведе до ослаблення або навіть руйнації европейського
капіталізму. Це не дуже й відрізняється від певного розрахунку, що його
сьогодні робить Путін.
Результатом
спільного німецько-совєтського вторгнення була поразка Польщі та знищення
Польської держави, але це також призвело до важливого розвитку подій в
українському націоналізмі. У 1930-х роках у Совєтському Союзі не було
українського національного руху – був лише підпільний терористичний рух у
Польщі, відомий під назвою Організація українських націоналістів (ОУН). У
нормальні часи вона була заледве чимось більшим за подразник, але в умовах
війни її значення зросло. ОУН виступала і проти польського, і проти совєтського
панування на територіях, які вона вважала за українські, тож розглядала
німецький наступ у східному напрямі як єдину можливість розпочати процес
українського державотворення. Тому ОУН підтримала Німеччину в питанні
вторгнення до Польщі 1939 року і знову зробила це 1941 року, коли Гітлер зрадив
Сталіна та вторгнувся в СССР. Тим часом українські революціонери лівого
спрямування, які були доволі численними до війни, після отримання досвіду життя
під совєтами часто зсувалися до радикально правої частини політичного спектру.
Совєтські спецслужби вбили провідника ОУН, наслідком чого стала боротьба за
владу між крилами організації під проводом Степана Бандери та Андрія Мельника.
1941
року українські націоналісти спробували вступити в політичну колаборацію з
Німеччиною і зазнали поразки. Сотні українських націоналістів долучилися до
німецького вторгнення до СССР як розвідники й перекладачі, а деякі з них
допомогли німцям у погромах євреїв. Українські політики-націоналісти спробували
повернути борг, проголосивши у червні 1941 року незалежну Україну. Гітлер був
абсолютно незацікавлений у цій перспективі. Більшу частину українських
націоналістичних лідерів було вбито або ув’язнено. Сам Бандера провів решту
війни у таборі Заксенгаузен.
Тимоті Снайдер
Немає коментарів:
Дописати коментар