Нещодавно розмістив на нашому блозі «LELEK@-@RT» відео звіт про зустріч з видатним письменником сьогодення Василем Шклярем, яка відбулася 13 травня 2011 року в залі палацу «Машинобудівників» у місті Дніпропетровську. Ще раз продивився це відео, ще раз погортав сторінки цього, безумовно, дуже цікавого роману «Залишенець» підписаного мені автором коротенькою, але змістовною фразою: «Сергію – В. Шкляр».
Пам’ятаю свої враження від зустрічі, а ще більше – враження після прочитання цього твору. Але ж це калька – калька, яка чіткими ознаками «накладається» на сьогодення! Читаючи роман, я розумів, що по великому рахунку, якщо порівняти той час з теперішньою ситуацією в Україні, мало що змінилося. Купа козацьких загонів сходу, центру і півдня України на чолі зі своїми отаманами, діяли розрізненими групами в партизанському форматі, не маючи спільної мети, стратегії, тактики. Не мали вони, також, спільного керівництва, яке могло б їх об’єднати та згуртувати в одну єдину потужну силу навколо однієї спільної ідеї – визволення Рідної Неньки від загарбників. Скоріше за все, тодішні отамани (як і теперішні політики) мали свій «правильний» погляд на виклики того часу, а також свої власні амбіції, які заважали їм об’єднати зусилля у боротьбі. Що з того вийшло – ми знаємо з історичних джерел, тим більше, що це відносно недавня історія.
Тактика партизанських дій дуже ефективна в умовах чіткої координації. Ефективність можна розглянути на прикладі «червоних» партизанських загонів, які почали формуватися під керівництвом центральних органів напередодні Другої Світової війни. Мета і завдання чітко окреслювались – унеможливити спокійне перебування окупантів на окупованих територіях. В умовах дозованого інформування і чіткої централізації, це мало величезний успіх.
Отже, прочитавши роман, я зрозумів основний «месидж» автора, який полягає в тому, що тодішні «партизанські» загони борців за Волю України змушені були воювати на два фронти, першим з яких був ворог з червоними зірками на будьонівках, а другим – більш підступний ворог – деморалізація. Деморалізація, як продукт бездіяльності, – стан, який поступово пригнічує, розкладає і врешті-решт знищує бойовий дух. Це та потужна «тиха» зброя, яка зсередини повільно руйнує, на перший погляд, монолітну, непереможну силу.
І можна скільки завгодно прикрашати свої прапори гарними патріотичними гаслами, на кшталт: «Воля України або смерть» чи «І повіє новий огонь з Холодного Яру» й сидіти, чекати, що хтось прийде з-за Збручу – об’єднає, очолить і поведе.
Я з величезною повагою і пошаною ставлюсь до тих Героїв, які піднялися на боротьбу з кривавою ордою, але я не про це. Я – про наше невміння слухати, домовлятись і об’єднуватися перед спільною загрозою. Про невміння відкидати наші власні амбіції на другий план і ставити на перше місце НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ.
Адже, багато хто і зараз сподівається на те, що прийде хтось, або вийде з в’язниці і вирішить його нагальні проблеми, не розуміючи того, що це наша спільна проблема і подолати її зможемо тільки ми, а більш – ніхто. Спільна проблема – це наша українська, точніше – не наша і зовсім не українська «влада» проffесіоналіff, яка на протязі більш ніж двадцятирічного терміну незалежності проводить експеримент, випробовуючи терпіння українського народу.
За останніми соцопитуваннями, більш ніж 70% опитаних респондентів вважають минулий рік важким. 75% опитаних зауважили, що за останніх дванадцять місяців економічна ситуація в Україні тільки погіршувалась. 9 із 10 опитаних незадоволені зростанням цін та тарифів. Приблизно 6 із 10 констатують погіршення ставлення влади до громадян і громадян до влади, зниження рівня стабільності та зниження впевненості у завтрашньому дні. Погіршення економічного становища країни та соціального захисту. Падіння добробуту. Погіршення оплати праці. Кожного другого непокоїть зниження міжнародного іміджу України.
Отже, проблема є – вона очевидна, але ж наважитися почати її вирішувати охочих знайдеться небагато. Все ж більше тих, хто «роздуває щоки» в соцмережах або висловлюється «не злим – тихим» в адресу цієї горе-влади сидячи на дивані з пляшкою пива у руці.
Під час зустрічі Василь Шкляр правильно зауважив, що тодішню і теперішню більшість, складали і складають переважно гречкосії та свинопаси, а боротьба лягає на плечі тих небагатьох свідомих, які готові ціною власного життя протистояти лютому ворогові для того, щоб бодай хоча б щось змінити.
Не варто сподіватися на зміни, спостерігаючи за процесами об’єднання завзятих горлопанів - постійних учасників різних ток-шоу. Це неприродні, тимчасові, кон’юнктурні об’єднання на час виборів. Після виборів з їх «союзів» нічого не залишиться. На цю тему згадується відповідь на питання: «Що вийде, якщо схрестити їжака з удавом?» А, вийде зовсім не природна річ – колючий дріт!
Україна потребує нових облич свіжої формації, не заплямованих корупцією, не розбещених владою. На закиди – не мають досвіду, не фахівці, відповідь одна – навчаться. Головне – щоб не крали і були дійсно ПАТРІОТАМИ своєї країни!
Повертаючись до назви статті, гадаю, що кожен спостерігав таке явище, як кола на воді, які рівномірно розходяться в різні боки від епіцентру (кинутий у воду камінь). Так і у нас – щоб охопити всю країну, рух має розпочатися з серця України. З козацького краю – Січеславщини. З об’єднання останніх ЗАЛИШЕНЦІВ. Не варто чекати когось, або чогось з-за Збручу так само і поки повіє новий огонь з Холодного Яру. Треба діяти вже сьогодні і зараз.
Сергій Філіпенко
Відео про зустріч з Василем Шклярем ТУТ.: LELEK@-@RT
Пам’ятаю свої враження від зустрічі, а ще більше – враження після прочитання цього твору. Але ж це калька – калька, яка чіткими ознаками «накладається» на сьогодення! Читаючи роман, я розумів, що по великому рахунку, якщо порівняти той час з теперішньою ситуацією в Україні, мало що змінилося. Купа козацьких загонів сходу, центру і півдня України на чолі зі своїми отаманами, діяли розрізненими групами в партизанському форматі, не маючи спільної мети, стратегії, тактики. Не мали вони, також, спільного керівництва, яке могло б їх об’єднати та згуртувати в одну єдину потужну силу навколо однієї спільної ідеї – визволення Рідної Неньки від загарбників. Скоріше за все, тодішні отамани (як і теперішні політики) мали свій «правильний» погляд на виклики того часу, а також свої власні амбіції, які заважали їм об’єднати зусилля у боротьбі. Що з того вийшло – ми знаємо з історичних джерел, тим більше, що це відносно недавня історія.
Тактика партизанських дій дуже ефективна в умовах чіткої координації. Ефективність можна розглянути на прикладі «червоних» партизанських загонів, які почали формуватися під керівництвом центральних органів напередодні Другої Світової війни. Мета і завдання чітко окреслювались – унеможливити спокійне перебування окупантів на окупованих територіях. В умовах дозованого інформування і чіткої централізації, це мало величезний успіх.
Отже, прочитавши роман, я зрозумів основний «месидж» автора, який полягає в тому, що тодішні «партизанські» загони борців за Волю України змушені були воювати на два фронти, першим з яких був ворог з червоними зірками на будьонівках, а другим – більш підступний ворог – деморалізація. Деморалізація, як продукт бездіяльності, – стан, який поступово пригнічує, розкладає і врешті-решт знищує бойовий дух. Це та потужна «тиха» зброя, яка зсередини повільно руйнує, на перший погляд, монолітну, непереможну силу.
І можна скільки завгодно прикрашати свої прапори гарними патріотичними гаслами, на кшталт: «Воля України або смерть» чи «І повіє новий огонь з Холодного Яру» й сидіти, чекати, що хтось прийде з-за Збручу – об’єднає, очолить і поведе.
Я з величезною повагою і пошаною ставлюсь до тих Героїв, які піднялися на боротьбу з кривавою ордою, але я не про це. Я – про наше невміння слухати, домовлятись і об’єднуватися перед спільною загрозою. Про невміння відкидати наші власні амбіції на другий план і ставити на перше місце НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ.
Адже, багато хто і зараз сподівається на те, що прийде хтось, або вийде з в’язниці і вирішить його нагальні проблеми, не розуміючи того, що це наша спільна проблема і подолати її зможемо тільки ми, а більш – ніхто. Спільна проблема – це наша українська, точніше – не наша і зовсім не українська «влада» проffесіоналіff, яка на протязі більш ніж двадцятирічного терміну незалежності проводить експеримент, випробовуючи терпіння українського народу.
За останніми соцопитуваннями, більш ніж 70% опитаних респондентів вважають минулий рік важким. 75% опитаних зауважили, що за останніх дванадцять місяців економічна ситуація в Україні тільки погіршувалась. 9 із 10 опитаних незадоволені зростанням цін та тарифів. Приблизно 6 із 10 констатують погіршення ставлення влади до громадян і громадян до влади, зниження рівня стабільності та зниження впевненості у завтрашньому дні. Погіршення економічного становища країни та соціального захисту. Падіння добробуту. Погіршення оплати праці. Кожного другого непокоїть зниження міжнародного іміджу України.
Отже, проблема є – вона очевидна, але ж наважитися почати її вирішувати охочих знайдеться небагато. Все ж більше тих, хто «роздуває щоки» в соцмережах або висловлюється «не злим – тихим» в адресу цієї горе-влади сидячи на дивані з пляшкою пива у руці.
Під час зустрічі Василь Шкляр правильно зауважив, що тодішню і теперішню більшість, складали і складають переважно гречкосії та свинопаси, а боротьба лягає на плечі тих небагатьох свідомих, які готові ціною власного життя протистояти лютому ворогові для того, щоб бодай хоча б щось змінити.
Не варто сподіватися на зміни, спостерігаючи за процесами об’єднання завзятих горлопанів - постійних учасників різних ток-шоу. Це неприродні, тимчасові, кон’юнктурні об’єднання на час виборів. Після виборів з їх «союзів» нічого не залишиться. На цю тему згадується відповідь на питання: «Що вийде, якщо схрестити їжака з удавом?» А, вийде зовсім не природна річ – колючий дріт!
Україна потребує нових облич свіжої формації, не заплямованих корупцією, не розбещених владою. На закиди – не мають досвіду, не фахівці, відповідь одна – навчаться. Головне – щоб не крали і були дійсно ПАТРІОТАМИ своєї країни!
Повертаючись до назви статті, гадаю, що кожен спостерігав таке явище, як кола на воді, які рівномірно розходяться в різні боки від епіцентру (кинутий у воду камінь). Так і у нас – щоб охопити всю країну, рух має розпочатися з серця України. З козацького краю – Січеславщини. З об’єднання останніх ЗАЛИШЕНЦІВ. Не варто чекати когось, або чогось з-за Збручу так само і поки повіє новий огонь з Холодного Яру. Треба діяти вже сьогодні і зараз.
Сергій Філіпенко
Відео про зустріч з Василем Шклярем ТУТ.: LELEK@-@RT
Немає коментарів:
Дописати коментар