Політанатомія українського авторитаризму

Чинна українська влада стрімко набирає ознак авторитарної диктатури.

Про це свідчать чимало фактів і подій, але найяскравіше висвітив ці ознаки перебіг виборів «народних обранців» на початку нинішнього року, з усіма їхніми шулерськими підтасовками, шахрайськими маніпуляціями, відвертим використанням спецпідрозділів міліції для захоплення скринь із «неправильними» бюлетенями, заангажованими суддями тощо.

Адже легітимацію автократичні системи правління отримують не на виборах – їхня влада тримається на насильстві та пригнобленні. Як же вони все ж таки знаходять народну підтримку, і як довго це може тривати? Deutsche Welle публікує висновки цікавого дослідження цього питання. Аналогії з нинішньою Україною провести неважко.  

Об’єкти дослідження  

«Майже у кожній другій країні світу, – розповідає професор політології Крістоф Штефес із Університету штату Колорадо у Денвері, – править авторитарний режим». Штефес керував проектом із дослідження авторитарних режимів у Науковому центрі соціальних досліджень (WZB) у Берліні. Перші результати роботи вже є. Однак що таке взагалі автократичні режими? Штефес дає просте визначення: все, що не є демократією. Демократію розпізнають за тим, що «доступ до влади є відкритим і найважливіші посади обіймаються через процес вільних виборів». Об’єктами дослідження були, за словами політолога, всі «абсолютистські монархії, військові режими й однопартійні держави, але також багатопартійні держави, у яких ще до виборів ясно, хто зрештою переможе».  

Три підвалини влади  

Науковці знайшли три чинники, на яких базується сила автократичних режимів: легітимація, репресія та кооптація. Ці три підвалини обумовлюють одна одну та, якщо вони добре врівноважені, дбають про те, щоб можновладець упевнено залишався в сідлі.  

Кооптація непевна  

Під кооптацією розуміють залучення через співпричетність: людям пропонується співучасть у режимі та таким чином отримання від нього зиску. Це – багатомільйонна армія чиновників, працівників силових структур і навіть звичайних держслужбовців, які мають хоч якийсь зиск від посади. Створена у такий спосіб солідарність підпирає владу диктатора, який цю співпричетність забезпечив. Кооптація – найслабша з трьох підвалин, зазначає дослідження. Вона має найменший вплив на стабільність авторитарного режиму.  

Репресії  

Репресія, придушення будь-якого інакодумства – це сильний інструмент. При цьому Штефес у розмові з DW зазначає, що слід розрізняти жорсткі та м’які репресії. Приклади «м’яких» можна знайти у Росії. Там час від часу приборкують демонстрантів і кидають до в’язниці опозиціонерів, але здебільшого придушення відбувається приховано. «Там неулюблених журналістів атакують скаргами про образу честі та гідності або натравлюють на критиків режиму податкову», – констатує політолог. До речі, зауважує Штефес, «пан Путін робить це дуже тонко». Те ж саме стосується й України, з тією лише різницею, що тут влада зазвичай діє досить незграбно – як от під час весняних подій на Михайлівській площі у Києві.  

Жорсткі та м’які заходи  

«Жорсткі» заходи, як-от кидання за ґрати і тортури або викрадення та вбивство критиків режиму, – це для диктатора палиця на два кінці. З одного боку, вони підсилюють страх пригноблених і роблять їх слухнянішими, а з іншого – можуть підживлювати опозицію. Якщо про такі злочини стає відомо, вони ставлять владу диктатора під загрозу. Водночас «м’які» заходи – цілеспрямовані зміни податкового законодавства або заморожування чиїхось банківських рахунків – можна задіювати простіше та непомітніше. Оскільки вони лише зрідка стають темою у ЗМІ, їхній протестний потенціал є незначним і дає опозиції лише слабку аргументацію.  

Легітимація – ключ до успіху  

Найбільший ефект із точки зору збереження влади авторитарного правителя або недемократичного режиму дає легітимація. Якщо за демократії кожен уряд отримує легітимацію шляхом виборів, то за диктатури правителі повинні створювати собі легітимацію самі. Таким засобом легітимації може бути, наприклад, апеляція до націоналістичних інстинктів, як це зробив сербський узурпатор Слободан Милошевич, або комуністична ідеологія, якою скористався диктатор Камбоджі Пол Пот. Фідель Кастро зміг поєднати і те, й інше: націоналістичними картами прищеплював негативне ставлення до «злого сусіда» США, а водночас годував народ комунізмом. Інший шлях – обіцянка забезпечити економічний успіх. У Китаї, скажімо, комуністична партія завдяки цій обіцянці звільнила себе від будь-яких ідеологічних обмежень і могла не боятися протестів. Наскільки добре це функціонує, Крістоф Штефес переконався на власному досвіді. Коли він викладав у Китаї, то запитав своїх студентів, а як вони ставляться до можливості демократії та багатопартійної системи у Китаї. Відповідь була: «Це все дестабілізує. Ні, ми залишимось із компартією, щоб мати матеріальний добробут».  

Як можуть упасти диктатури  

Диктатура, за словами Штефеса, функціонує доти, доки три підвалини стабільні та перебувають у рівновазі. Але авторитарному режиму настає кінець, щойно народ піднімається проти репресій. Або коли кооптація вже не допомагає людям долучатися до влади, а замість того сприяє корупції. Або ж коли «диктатор раптово помирає та питання спадкоємця зовсім не визначене». Крістоф Штефес підкреслює, що результати дослідження WZB не дозволяють передбачити повалення диктатора або кінець авторитарного режиму. Але додає: «Ми не можемо цього спрогнозувати. Проте можемо принаймні сказати: за таких-то обставин вірогідність розпаду є вищою, ніж раніше».

http://www.pic.com.ua/zahidni-vcheni-doslidyly-politanatomiyu-ukrajinskoho-avtorytaryzmu.html