У російських ЗМІ впродовж останнього десятиліття вистачає
тверджень про небезпеку російського нацизму. Для цього існує дуже багато
підстав. Адже вбивства російськими нацистами іноземців та «інородців» уже стали
в цій країні звичайною і звичною практикою.
Ці люди з нацистськими переконаннями не гребують насильством
стосовно своїх ідейних опонентів. Значного громадського резонансу набуло свого
часу вбивство в Москві адвоката Станіслава Маркелова та журналістки, громадянки
України Анастасії Бабурової, а потім – молодіжного активіста Івана Хуторського,
відомого антифашистською діяльністю. Але в оцінках і повідомленнях російських
ЗМІ привертає увагу одна дуже характерна особливість. Розповідаючи про акції
справжнісіньких нацистів, що сповідують культ Адольфа Гітлера і використовують
нацистську символіку, російські ЗМІ уникають називати їх нацистами чи
фашистами, вважаючи за краще вживати поняття «націоналісти».
Така короткозорість у політичних визначеннях виникає в російській
пресі лише в даному випадку, адже в усіх інших випадках журналісти Російської
Федерації чітко відрізняють соціал-демократів від соціалістів, а соціалістів
від комуністів. А у випадку з націоналізмом — таке настирне, послідовне і
безпідставне ототожнення. Хоча тут російські журналісти самі женуть себе до
ідеологічної пастки, адже свого часу Володимир Путін, пропонуючи на
президентську посаду Дмитра Медведєва, сказав публічно: «Дмитро Анатолійович
Медведєв, як і я — російський націоналіст у позитивному сенсі цього слова» (хоча
тут радше йдеться про той хворобливий, патологічний варіант націоналізму, що
зветься шовінізмом). Але, керуючись власною логікою, російські діячі преси,
радіо і телебачення мають називати лідерів їх держави відповідним чином, якщо
для них націоналізм = нацизм…
Не буде секретом навіть для російських журналістів, якщо вони
замисляться, що для багатьох народів світу, насамперед колоніальних і
пригноблених, націоналізм був ідеологією національного визволення, ідеологією
руйнації колоніальної системи, ідеологією відновлення національної гідності.
Саме націоналізм для багатьох народів Африки, Азії, Латинської Америки став
запорукою збереження національної ідентичності, мови, культури і традицій. Це
стосується і деяких народів Європи. Фактично, якщо охарактеризувати політичні
партії, що сповідували ідеологію націоналізму, з огляду на сучасні
політологічні класифікації, то їх можна визнати консервативними. Але специфіка
визвольного націоналізму полягає у своєрідному поєднанні консерватизму з
революційністю.
Навіть Володимир Ленін розрізняв націоналізм пригнобленої нації і
націоналізм нації-гнобительки. Треба зазначити, що, приміром, націоналізм
багатьох народів Центрально-Східної Європи під владою Германської,
Австро-Угорської, Російської і Османської імперій був класичним націоналізмом
пригноблених націй. Він залишився таким під владою Радянського Союзу та його
місцевих маріонеткових адміністрацій.
Чи були, чи є нині в Росії підстави для формування російського
визвольного націоналізму? Останні 500 років російської історії етнічні росіяни
не зазнавали національного гноблення з боку держави, не були скільки-небудь
тривалий час окуповані іноземцями, не відчували потреб боротися за національне
самозбереження.
Як писав російський дослідник Олексій Міллер (не плутати з шефом
"Газпрому” Олексієм Міллером!): «Росіяни, на відміну від решти народів
Східної і Центральної Європи, ніколи не почувалися жертвами етнічного
гноблення. Державного — безумовно, але ту державу не сприймали як етнічно чужу.
Психології тих, для кого досвід етнічного гноблення став однією з основ
національної ментальності, а ця риса притаманна всім без винятку народам
Східної і Центральної Європи, росіяни в переважній більшості зрозуміти не вміли
й досі не навчилися розуміти». Отже, якихось підстав для виникнення визвольного
націоналізму в нинішній Російській Федерації немає.
Зате є безліч підстав «веймарського» штибу (за аналогією з
«веймарською» Німеччиною) для формування ідеології нацизму, расизму,
ксенофобії, нетерпимості, імперського реваншизму тощо. В основі цього —
неподолані імперські комплекси й тоталітарно-комуністичні традиції. Адже
мільйони росіян нині з жалем сприймають крах тоталітарної комуно-шовіністичної
імперії, загибель якої такий відомий речник ностальгічних настроїв, як
Володимир Путін, назвав «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття».
Великодержавний шовінізм й дотепер залишається найпоширенішою національною
емоцією в Росії, тим більше, що держава і влада де-факто підтримують настрій на
користь відновлення імперської наддержави в тій чи іншій формі. Такі
«веймарські» психологеми реваншу є найсприятливішим ґрунтом для нацизму в його
російському прояві.
Проте цікаво подивитися на тих, хто нібито бореться з нацизмом у
Росії, намагаючись власною активністю компенсувати пасивність державних
структур. Ці люди називають себе «Антифа» — себто, антифашистами. Проте, як і
фашисти, вони сповідують насильство і силове нав’язування своїх поглядів, не
гребують нападами і кривавими бійками з опонентами. «Антифа» внаслідок їхньої
теоретичної слабкості намагаються ухилятися від дискусій щодо їхньої власної
ідеології, хоча тим чи іншим шляхом можна з’ясувати, що «Антифа» є носіями
лівих, а часто навіть ультралівих поглядів, вельми далеких від демократії,
верховенства закону та прав людини. І ще одне: не доводилося чути про їхні
акції, спрямовані проти сталінізму та культу Сталіна. Воно, мабуть, і не дивно,
адже товариш Сталін досі в очах багатьох росіян, у тому числі й молодих, є
головним антифашистом Землі…
Отже, зіткнення в російській столиці між нацистами й «Антифа» дещо
нагадують зіткнення в німецькій столиці 20 — початку 30-х років минулого
століття між комуністичними бойовиками Ернста Тельмана та нацистськими
штурмовиками Адольфа Гітлера. Чи мала демократія в Німеччині бодай найменший
шанс виграти від їхніх бійок? І чи спрацювала б на перспективи правової держави
в Німеччині перемога однієї (все одно якої саме) зі сторін конфлікту?
В контексті відомих ухвал ОБСЄ та Європарламенту щодо тотожності
фашизму і комунізму діяльність ліваків із «Антифа» набуває цілком однозначного
характеру. Російські нацисти й російські «Антифа» — дуже подібні за
ментальністю, за ставленням до основних прав і свобод людини. Власне, уявлення
про ідеологічну та політичну близькість фашизму і комунізму вже давно стали
загальником.
Ще на початку 80-х років минулого століття болгарський філософ і
майбутній перший президент посткомуністичної Болгарії Желю Желєв видав
фундаментальне дослідження «Фашизм», що одразу ж викликало скандал і репресії
проти автора і читачів, хоча в книзі не було жодної згадки про комуністів. У
пізніше написаній передмові до вже посткомуністичного видання Желєв зазначив:
«... Між нацистською і комуністичною політичними системами не тільки немає
суттєвої різниці, але якщо якась різниця є, то вона не на користь комунізму».
Тож, із погляду демократії боротьба проти фашизму з позицій комунізму є глухим
кутом, коли перемога будь-якої зі сторін стане трагедією для демократичного
устрою суспільства.
Цікаво зважити на те, що в Україні нацистські угруповання є в
переважній більшості випадків імпортованими з Росії та навіть часто визнають
себе філіями відповідних російських структур, зокрема «Руского національного
єдінства», «Двіженія протів нєзаконной іміграції», «Руского порядку» і т. ін.
Ті ж новітні нацисти, хто волає про свій український патріотизм, на практиці і
в теорії копіюють найгірші російські зразки. Але рух «Антифа» у всіх свох
різновидах в Україні також є імпортованим із Росії. На українських теренах
«Антифа» відрізняється чіткими антиукраїнськими настановами і схильністю все
національно-українське оголошувати «нацистським».
Поставимо запитання: навіщо їм це треба? Чому раптом майже всі
російські журналісти «захворіли» на політичний дальтонізм, що змушує їх
ототожнювати такі різні речі, як нацизм і націоналізм?
Між іншим, між нацизмом і комунізмом, комунізмом і фашизмом
спільного набагато більше, ніж між нацизмом і націоналізмом. Італійський
професор Луїджі Стурце ще в 1927 році написав: «По суті між Росією та Італією є
лише одна справжня відмінність — а саме: те, що більшовизм (або комуністична
диктатура) є лівим фашизмом, тоді як фашизм (або консервативна диктатура) є
правим більшовизмом». Історія підтвердила його правоту.
Річ у тім, що в російському суспільстві не схильні власний
імперський шовінізм розглядати як гріх. Починаючи з 30-х років ХХ століття
націоналізм у негативній конотації сприймався в СРСР як «гріх» винятково неросійських
народів тоталітарної імперії: існувало поняття «український буржуазний
націоналізм», «естонський, грузинський...», але про «російський буржуазний
націоналізм» ніхто з 30-х ніколи не чув. Через те і саме тому в Росії
культивувалося і нині культивується однозначно негативне ставлення до
націоналізму, як явища чужого росіянам (крім імперського російського шовінізму,
що владою заохочується). Ще в ХІХ ст. чеський слов’янофіл Гавлічек влучно
сказав: «Росіяни все російське називають слов’янським, щоб потім усе
слов’янське назвати російським».
Сьогодні в Росії власних нацистів називають націоналістами, щоб
потім чужих націоналістів оголосити нацистами. Хоча, чому потім? Уже оголосили
і продовжують оголошувати, тавруючи, приміром в Україні, всі спроби національно-культурного
відродження українського народу як «нацизм», називаючи «фашизмом» всі намагання
українців об’єктивно розібратися у власній історії і вибудувати дієздатну
Українську державу…
Ігор Лосев
Немає коментарів:
Дописати коментар