Вітаю, сьогодні ми поговоримо про українську державність. Почнемо з короткого історичного огляду. Все почалося за часів Трипілля, коли люди раптом почали будувати протоміста (мабуть вони тоді винайшли таку нехитру річ, як розподіл праці – тобто, навіщо кожен має випасати свою корову, якщо це можна довірити одній відповідальній людині, а в цей час з іншими обробляти поля). Схоже, що це був такий собі первісний комунізм, від слова комуна — форма спільного життя людей, заснована на усуспільненні майна і праці всіх її членів. В античні часи на теренах України кого тільки не було – скіфи, сармати, готи. Кожен народ завойовував території і намагався створити державу, але кордони були розмитими, а в кочовиків, взагалі, держава була там, де випасалась їхня худоба. В середньовіччі кордони Київської Русі вже були відомі всьому світові і постійно зміцнювались та розширювались. Було створено систему законів для тих, хто населяв ці землі, а отже – це вже була справжня держава. Але, як показала історія, це все ще були міста-поліси,об'єднані не стільки спільними прагненнями, скільки міцною рукою, тому такі об'єднання розпалися на друзки після втрати такої. В козацьку добу було створено нове утворення, яке теж не мало чітких кордонів, тому українці не могли конкурувати з такими народами, що вже створили свої державні інститути, як Польща чи Московія. Це були дещо анархічні утворення, шаблі яких було спрямовано занадто врізнобіч,тому незабаром їх було поглинуто. В часи визвольних змагань вже махновська тачанка взяла естафету і, так само, втратила волю під натиском системи.
Отже, читач може легко зрозуміти – щоб світ став дружнім, його треба зробити передбачуваним, а це може бути тільки за умов послідовного планування власного життя власними зусиллями. Такий парадокс – свобода через відповідальність. Наш народ жив добре тоді, коли наша країна мала ознаки держави.
Козацькі шаблі та махновські тачанки не можуть протистояти системі. Сьогодні ми не можемо сісти на коня та втекти від проблем, як це робили скіфи. Ми не можемо ганяти на бричках з кулеметами по Придніпров'ю безкарно, як це робили махновці. Пройшли часи анархічних державоутворень, пройшли часи втікання від проблем через виторговування вольностей. Наші прадіди були господарями власної долі тільки тоді, коли вирішували свої проблеми на своїй богом даній землі, перебуваючи в стані національної свідомості та державної єдності, збираючись на віче та боронячи свій спосіб життя участю в справах держави. Державність – це не тільки збірка законів, кодексів правил, а в першу чергу – усвідомлення солідарності, через яку ми дивимось в майбутнє, відчуваючи лікоть побратима-співвітчизника.
Тому, сьогодні нам, у нових визвольних змаганнях, доведеться думати більш глобально, щоб збудувати щось, що буде функціонувати, як держава, а не анархічно-бандитське утворення. Заклики до утворення широкого громадського руху, який буде створено від ініціативи низів, а не олігархічної бидлоеліти – це ознака того, що люди прокидаються. В будь-якій справі спочатку може щось не виходити, але це тимчасове набивання гуль і синців. Останні події біля Українського Дому показали, як продаються людські душі, розбиваються надії через недолугих політиканів, що борються за певні пільги чи місця в парламенті. Але я радію з того, що вони показали своє справжнє обличчя, а люди, нарешті, набили останню (будемо надіятись) гулю та зрозуміли, що їм не потрібні псевдолідери від фальшивої опозиції.
Сьогодні ми стоїмо на краю прірви, і в нас є вибір – стрибнути вниз чи почати будівництво мосту. Перший варіант – це взагалі не варіант, а от для втілення другого треба попрацювати, маємо довести всьому світові, що вміємо злагоджено працювати, відклавши певні розбіжності в поглядах. Потрібно збудувати міцний фундамент, а оздоблення потім виберемо. Треба створити величну організацію Україна, в якій кожен знайде своє місце та буде робити свою маленьку справу для створення конкурентноздатної країни. Для цього потрібно не багато – подивитися де ми зараз, уявити себе там, де ми бажаємо бути, усвідомити, що поодинці великі справи не робляться, а отже – організуватися та рухатись кроками, часом – маленькими, до великої мети.
Потрібно, насамперед, згадати, що ми є власниками нашої держави та звільнити те, з дозволу сказати, керівництво, як таке, що не виконує своїх обов'язків, та покарати за зловживання. Вони не влада, вони слуги народу,а ми не раби – ми народ!
Сергій Кубряк
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/07/blog-post_10.html
Отже, читач може легко зрозуміти – щоб світ став дружнім, його треба зробити передбачуваним, а це може бути тільки за умов послідовного планування власного життя власними зусиллями. Такий парадокс – свобода через відповідальність. Наш народ жив добре тоді, коли наша країна мала ознаки держави.
Козацькі шаблі та махновські тачанки не можуть протистояти системі. Сьогодні ми не можемо сісти на коня та втекти від проблем, як це робили скіфи. Ми не можемо ганяти на бричках з кулеметами по Придніпров'ю безкарно, як це робили махновці. Пройшли часи анархічних державоутворень, пройшли часи втікання від проблем через виторговування вольностей. Наші прадіди були господарями власної долі тільки тоді, коли вирішували свої проблеми на своїй богом даній землі, перебуваючи в стані національної свідомості та державної єдності, збираючись на віче та боронячи свій спосіб життя участю в справах держави. Державність – це не тільки збірка законів, кодексів правил, а в першу чергу – усвідомлення солідарності, через яку ми дивимось в майбутнє, відчуваючи лікоть побратима-співвітчизника.
Тому, сьогодні нам, у нових визвольних змаганнях, доведеться думати більш глобально, щоб збудувати щось, що буде функціонувати, як держава, а не анархічно-бандитське утворення. Заклики до утворення широкого громадського руху, який буде створено від ініціативи низів, а не олігархічної бидлоеліти – це ознака того, що люди прокидаються. В будь-якій справі спочатку може щось не виходити, але це тимчасове набивання гуль і синців. Останні події біля Українського Дому показали, як продаються людські душі, розбиваються надії через недолугих політиканів, що борються за певні пільги чи місця в парламенті. Але я радію з того, що вони показали своє справжнє обличчя, а люди, нарешті, набили останню (будемо надіятись) гулю та зрозуміли, що їм не потрібні псевдолідери від фальшивої опозиції.
Сьогодні ми стоїмо на краю прірви, і в нас є вибір – стрибнути вниз чи почати будівництво мосту. Перший варіант – це взагалі не варіант, а от для втілення другого треба попрацювати, маємо довести всьому світові, що вміємо злагоджено працювати, відклавши певні розбіжності в поглядах. Потрібно збудувати міцний фундамент, а оздоблення потім виберемо. Треба створити величну організацію Україна, в якій кожен знайде своє місце та буде робити свою маленьку справу для створення конкурентноздатної країни. Для цього потрібно не багато – подивитися де ми зараз, уявити себе там, де ми бажаємо бути, усвідомити, що поодинці великі справи не робляться, а отже – організуватися та рухатись кроками, часом – маленькими, до великої мети.
Потрібно, насамперед, згадати, що ми є власниками нашої держави та звільнити те, з дозволу сказати, керівництво, як таке, що не виконує своїх обов'язків, та покарати за зловживання. Вони не влада, вони слуги народу,а ми не раби – ми народ!
Сергій Кубряк
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/07/blog-post_10.html
Немає коментарів:
Дописати коментар