За 20 – років Незалежності нам всім здавалося, що повернення до минулого вже неможливе, закладені дуже вагомі чинники, як в законодавство України (Конституція, референдум 1 грудня 1991 року, численні законодавчі акти), визнання нашої Незалежності світовою спільнотою, але найголовніше – це те, що виросло ціле покоління українців, які не знають, що таке – жити в тоталітарній державі. Так вважають більшість українців, але так не думають Янукович і його «команда проффесіоналів». За ті два роки, коли до влади прийшов Янукович, він і його оточення тільки те й роблять, що знищують все, що зробили їхні попередники: відміняють постанови і закони, які були направлені на розбудову незалежної України, заблокували вступ України до Євросоюзу, закривають демократичні громадські інституції. Особливих нападок зазнає українська мова і все, що пов’язане з українською національною ідеєю: закриваються українські школи, книгарні, скорочується і так мізерний час для україномовної продукції на радіо і телебаченні. Іде брутальне потоптання на очах наших і світової спільноти всього, що пов’язане з українством. Я задаю собі запитання: «Чи можливе було б таке, в двадцять першому столітті, в будь-якій іншій цивілізованій країні?» Якраз в цьому і криється корінь зла! А чи є ми цивілізованою країною, цивілізованим суспільством? Здається більшої духовної розрухи в Україні не було за всю її багатовікову історію. Десь прочитав, що найкращий і найдосконаліший вид рабства, це коли люди не підозрюють, що вони стали рабами. Я пам’ятаю своє дитинство на Донбасі. Післявоєнне покоління, всі важко працювали на шахтах, майже повна відсутність техніки безпеки, великий відсоток травматизму і смертності. І не дивлячись на це – як дружно жили люди. В шахтарському селищі, де жила моя сім’я, переважали українці, всі тягнулися сім’ями один до одного, нікого не залишали в біді, всі свята відзначали разом і дружно. І коли я дивлюся на сучасних українців, неспокій огортає душу – такої роз’єднаності і байдужості серед українців ніколи не було. Ця пошесть добралася навіть до українського села, яке завжди жило, як одна велика сім’я і громада. Це ж як треба було попрацювати нашим ворогам, щоб так зруйнувати українську душу і ментальність.
Коли читаєш подорожні нотатки іноземних мандрівників Україною в XVII –XVIII ст., то всі вони звертають увагу на охайність і чистоту українських поселень і хат, чистоту річок і доглянутість полів. Вийдіть зараз на будь-яку річку в Україні або поїдьте з сім’єю в ліс – і ви побачите апокаліптичну картину: бруд, захаращені сміттям узбережжя і галявини. Це можуть робити або несповна розуму люди або – самогубці. На все життя запам’ятав просту народну педагогіку моєї баби Теклі: не можна руйнувати пташиного гнізда, вбивати ластівок і жаб, бо захворіють твої рідні, не можна забруднювати землю – бо вона годувальниця. І таких табу було на кожний випадок життя. Так виховувалися покоління українців протягом своєї історії. Зараз українців виховують починаючи з дитячого садочка і закінчуючи вищими учбовими закладами. Що ми отримуємо на виході – всі прекрасно бачимо. Не варті всі ці дипломи про вищу освіту і виїденого яйця, якщо основній масі випускників не прищеплено любові до України і її мови, якщо вона для них нічого не означає і більше половини з них готові виїхати з неї назавжди. Українське суспільство хворе, і хвороба знаходиться в небезпечній стадії свого розвитку. Це можна порівняти з метастазами ракової пухлини – на ранній стадії ще можливо хворобу подолати, але настає час, коли хвороба стає незворотною і пацієнт помирає. Не хотілося б, щоб хвороба української демократії – роз’єднаність, привела Україну до краху. Колись в дитинстві прочитав в якомусь романі про пожежу в тайзі, як рятувалися звірі. Посеред палаючої тайги знаходилося озеро, на якому був острів і на той острів добиралися вовки, лисиці, зайці, олені та інша живність, яка зазвичай є ворогами, але в час небезпеки ніхто нікого не зачепив.
Чи зможе в час смертельної небезпеки для України об’єднатися українська опозиція, якщо така взагалі існує. Мені іноді здається, що українську опозицію очолюють люди, які тільки вдають що вони в опозиції. Так і хочеться запитати наших опозиціонерів: «Шановні! Що ви не можете поділити між собою – Україну?» Так вона у нас на всіх одна! Вам потрібна влада, але якою ціною? Невже ціною втрати нашої Незалежності? Така опозиція нинішній антиукраїнській владі не страшна. Бачачи її роз’єднаність, вона методично по одному наносить удари то по афганцях, то по чорнобильцях, по «Батьківщині» – посадили Юлю, по Народній самообороні – за ґратами вже рік сидить Луценко. Влада діє як дрібний злодюжка, багато красти відразу боїться – то там трішки поцупить, то в іншому місті, сподіваючись що народ відразу не прокинеться від сплячки. Вихід з ситуації, що склалася на даний момент в Україні один – об’єднання в потужний фронт для боротьби з антиукраїнською владою. Критерій такого об’єднання один – ти за Україну (незалежну, українську за суттю і духом державу) чи проти. Я звертаюся до свідомих українців – у нас ще є час, але його не багато. То ж, українці, думаймо – чи потрібна нам Україна?
Микола Заремба, м. Павлоград
Джерело:http://lelekanews.blogspot.com/2012/01/blog-post_17.html
Коли читаєш подорожні нотатки іноземних мандрівників Україною в XVII –XVIII ст., то всі вони звертають увагу на охайність і чистоту українських поселень і хат, чистоту річок і доглянутість полів. Вийдіть зараз на будь-яку річку в Україні або поїдьте з сім’єю в ліс – і ви побачите апокаліптичну картину: бруд, захаращені сміттям узбережжя і галявини. Це можуть робити або несповна розуму люди або – самогубці. На все життя запам’ятав просту народну педагогіку моєї баби Теклі: не можна руйнувати пташиного гнізда, вбивати ластівок і жаб, бо захворіють твої рідні, не можна забруднювати землю – бо вона годувальниця. І таких табу було на кожний випадок життя. Так виховувалися покоління українців протягом своєї історії. Зараз українців виховують починаючи з дитячого садочка і закінчуючи вищими учбовими закладами. Що ми отримуємо на виході – всі прекрасно бачимо. Не варті всі ці дипломи про вищу освіту і виїденого яйця, якщо основній масі випускників не прищеплено любові до України і її мови, якщо вона для них нічого не означає і більше половини з них готові виїхати з неї назавжди. Українське суспільство хворе, і хвороба знаходиться в небезпечній стадії свого розвитку. Це можна порівняти з метастазами ракової пухлини – на ранній стадії ще можливо хворобу подолати, але настає час, коли хвороба стає незворотною і пацієнт помирає. Не хотілося б, щоб хвороба української демократії – роз’єднаність, привела Україну до краху. Колись в дитинстві прочитав в якомусь романі про пожежу в тайзі, як рятувалися звірі. Посеред палаючої тайги знаходилося озеро, на якому був острів і на той острів добиралися вовки, лисиці, зайці, олені та інша живність, яка зазвичай є ворогами, але в час небезпеки ніхто нікого не зачепив.
Чи зможе в час смертельної небезпеки для України об’єднатися українська опозиція, якщо така взагалі існує. Мені іноді здається, що українську опозицію очолюють люди, які тільки вдають що вони в опозиції. Так і хочеться запитати наших опозиціонерів: «Шановні! Що ви не можете поділити між собою – Україну?» Так вона у нас на всіх одна! Вам потрібна влада, але якою ціною? Невже ціною втрати нашої Незалежності? Така опозиція нинішній антиукраїнській владі не страшна. Бачачи її роз’єднаність, вона методично по одному наносить удари то по афганцях, то по чорнобильцях, по «Батьківщині» – посадили Юлю, по Народній самообороні – за ґратами вже рік сидить Луценко. Влада діє як дрібний злодюжка, багато красти відразу боїться – то там трішки поцупить, то в іншому місті, сподіваючись що народ відразу не прокинеться від сплячки. Вихід з ситуації, що склалася на даний момент в Україні один – об’єднання в потужний фронт для боротьби з антиукраїнською владою. Критерій такого об’єднання один – ти за Україну (незалежну, українську за суттю і духом державу) чи проти. Я звертаюся до свідомих українців – у нас ще є час, але його не багато. То ж, українці, думаймо – чи потрібна нам Україна?
Микола Заремба, м. Павлоград
Джерело:http://lelekanews.blogspot.com/2012/01/blog-post_17.html
Немає коментарів:
Дописати коментар