Читачів прошу не дивуватись – саме так тепер можна пройти до органів місцевого самоврядування міста Житомир. Щоправда, я не перевіряв ймовірність проходження на другий поверх приміщення виконавчого комітету з іншим значком, але те, що не вдалося пройти з зображенням Степана Бандери – факт. Раніше я безперешкодно проходив без значків. А сьогодні – зась. Хоча я не побачив в Конституції та иньших законах України заборони на доступ до органів місцевого самоврядування зі значками на одязі. Я взагалі не побачив жодних заборон та перепон. Але, виявляється, ще є «інструкциі», які - невідомо, але є. Так мене сьогодні переконували на словах, без жодних документів. Це прикро – якби це не було так принизливо, це соромно – коли б не було так ганебно. Ганебно від дій влади та її прислужників. Ганебно від недбальства, нехлюйства, неввічливости, невігластва, ганебно від приниження… Приниження тими, хто мав охороняти, приниження тих, хто дає їм роботу, глумління над тими, хто склав за них голови…
Залишки дня безперервним пульсом гупає в скроні: «пасматрі на єво значьок… пасматрі на єво значьок…». Хіба за це вони гинули? Хіба за це молоді, здорові хлопці обирали дорогу в нікуди, дорогу на вірну смерть, знаючи, що залишок віку свого проживуть в злиднях, голоді й холоді, але бачили перед собою одне – велику та сильну Україну. «Пасматрі на єво значьок…» Я не хочу більше про це мовчати. Все можна стерпіти, але приниження з насмішкою, що ти українець і шануєш Бандеру – ніколи. Таке не пробачається. Бо наплюєш собі в душу, на себе, на Україну. «Пасматрі на єво значьок…»
А ви, можновладці, ховайтесь за мурами, охоронцями, парканами. Ховайтесь від тих, хто вас обрав, зневажайте їх, не звертайте ніякої уваги на їх злидні та негаразди. Перед черговими виборами поплачете на зустрічах, розкажете про поганих попередників, покладете за їхні ж гроші їм декілька метрів асфальту в дворі, дасте декілька днів теплої водички до квартир і все забудеться, запевняю. Люди добрі в нас, пробачать. Літайте гелікоптерами, їдьте дорогезними автівками цілими кортежами, забирайте земельки сотнями гектарів, щоб люди вас і бачити не змогли і пішки за день не дійшли. «Пасматрі на єво значьок…» не виходить з голови. Тому хочу показати вам звернення, в якому описані ці події.
Житомирському міському голові,
Начальникові Корольовського РВ УМВС
України в Житомирській області,
Прокуророві міста Житомир
6 вересня 2011 року я вирішив зайти до будівлі міської ради, що знаходиться за адресою: майдан імени С. П. Корольова, 4/2, місто Житомир, Україна, 12114. Власне, до цієї будівлі заходжу доволі часто в громадських справах – залишаю запити та забираю відповіді на них. Так було й цього разу – мені надійшли три відповіді, про що я був повідомлений через електронну поштову скриньку. Не врахував одного: на годиннику було, орієнтовно, 13.30 – в міськраді обід. Не глянув на годинник – каюсь. Вхідні двері до міськради мають тоноване скло: зсередини видно все, а туди – зась. Саме тому для мене став несподіванкою, коли я, прочинивши двері, пропустив вперед двох пані, намагався зайти всередину, голос біля обличчя «Нільзя! Абєд!» (Тут і далі пишу, використовуючи транслітерацію, тому що зі мною вели розмову іноземною мовою, яку я не зовсім розумію (за що прошу вибачення), а зміст хочу передати дослівно.) Я, не очікуючи, остовпіло зупинився, нога стояла вже в проході, тому двері, закриваючись, сперлися в неї. «Ногу убрал! Што, нє понял? Абєд!» - лунав голос невстановленої особи в коричневій формі з незрозумілими відзнаками на погонах. Забігаючи наперед скажу, що цю особу встановити так і не вдалось – тому мушу використовувати термін «невстановлена особа». Я, зніяковівши, дістав з кишені телефон, щоб пересвідчитись, чи дійсно зараз обідня перерва. Так, було, здається, 13.37, дійсно була обідня перерва. «Ти што-та ка мнє імєєш? Астафь номер тєлєфона – я вєчерам с табой разбєрусь» – пригрозив голос. За дверима почулось задоволене гиготіння ще кількох осіб. Я попрохав пана шанобливіше ставитись до відвідувачів та розмовляти мовою держави, від якої він отримує кошти та яка мені зрозуміліша. Двері переді мною закрились. За часті мої відвідини таке відношення було вперше. В чім причина, я тоді ще не зрозумів. Оглянувши вхідні двері, я не знайшов жодної заборони для громадян заходити до приміщення міськради в обідню перерву. Не знайшов я подібних заборон і в Конституції України та Законі України «Про місцеве самоврядування». Та справа не в тім. Мені неважко зайти в иньший час. Але хіба я повинен терпіти образи та грубіянство?
Зайшов я близько 15-тої. Отримавши в кабінеті № 101 призначену мені кореспонденцію, я запитав, як можна потрапити до керуючого справами. Працівниця повідомила, що я можу зайти зараз до кімнати за № 237. Я подякував і звично попрямував східцями догори. Не очікуючи жодних перепон та заборон (їх не було ніколи раніше), я піднявся на східців з вісім. «Куда? Стаять! Назад!» – почув я ззаду злий окрик цієї ж невстановленої особи в коричневій формі з незрозумілими мені відзнаками на погонах. Я зупинився. За мною прибігла і стала поперед мене невстановлена особа. «Я сказал назад! Нємєдлєнна спустілся вніз» – почув я. Я попрохав особу, що стояла переді мною, розмовляти зрозумілою мені мовою та сказати, хто він є. «Я нєабязан атчітиватца» – була відповідь. Тоді я запитав, чому він мені перешкоджає пройти до потрібного мені кабінету. «Я дєйствую сагласна інструкциі» – кричала мені в обличчя невстановлена особа. Про яку інструкцію йшла мова та хто була особа, що перешкоджала мені пройти, я так і не дізнався. «Можливо, хтось найняв цю людину для зведення особистих стосунків зі мною. Якби міліціонер – він би показав посвідчення» – подумав я і сказав, що викличу міліцію, якщо він не припинить чіплятися та заважати мені. «Я січас сам визаву» - схопився він за мобільний і комусь зателефонував. «Всьо, опєргрупа уже єдєт – січас ти паєдєш в атдєл. Падай наручнікі – я єму пака адєну» – звернулась невстановлена особа до молодика (хто той молодик – мені також не відомо), що стояв біля столу. Той швиденько підніс наручники. Невстановлена особа почала клацати ними біля мого обличчя. «Ілі спускаєшся, ілі адєну» – все більше погрожував розправою. Я знову запитав, хто він і що йому потрібно від мене. «Ти спускаєшся вніз і я тєбє паказиваю удаставєрєніє» – сказала особа. Я, зрозумівши, що переді мною якийсь охоронець та всю нікчемність ситуації (навколо дивились люди), спустився додолу. Я знову запитав про посвідчення особи, на що була відповідь, що «можеш жалавацца, куда хочєш», а він «нє абязан паказивать» посвідчення. Тоді я почав вимагати доступу до керуючого справами міськради. Сказав, що не піду звідси і так цього не залишу. В цей час східцями піднімався якийсь чиновник, що запитав, що мені потрібно. Я пояснив, що мені необхідно бачити керуючого справами міськвиконкому. Чиновник розпорядився невстановленій особі-охоронцеві нікого не пускати. «Мабуть, справді охоронець» – подумалось мені. В цей час східцями пройшов міський голова, не звернувши уваги на конфлікт.
Зрозумівши, що так легко мене не позбутися, невстановлена особа-охоронець дала вказівку якійсь панянці (чи пані) покликати керуючого справами. Весь цей час, пильно дивлячись мені у вічі та презирливо жуючи гумку, переді мною, ніби перед злочинцем, що обікрав мільйони українців, стояла невстановлена особа. «Пасматрі на єво значьок. І он хочєт прайті» – звернулась невстановлена особа-охоронець до молодика, що стояв біля столу. Почулось зневажливо-презирливе гиготіння.
І тут до мене дійшло. Ніби вдарило струмом – значок! Так! З лівого боку, ближче до серця, я вже декілька тижнів ношу зображення Героя України Степана Бандери, віддаючи шану та повагу цій славетній людині, роковини від дня загибелі якої наближаються. Мене почало трясти від образи та розуміння того, що мене просто зневажають, ненавидять тут саме як українця, як представника ненависної декому нації, уособленням героїзму та гордости якої став Степан Бандера, що ці, котрим держава, яку заснувала моя нація і яка називається Україна, просто ненавидять все українське, при цьому являючись владними чиновниками та прислужниками влади цієї держави.
Коли за декілька хвилин керуючий справами надійшов, я, пояснивши ситуацію, попрохав його звернути увагу на наручники, які завбачливо були сховані за спиною в невстановленої особи-охоронця. Але, на жаль, ніяких наручників керуючий справами міськвиконкому пан Кудряшов побачити не захотів. Я декілька разів попрохав його зазирнути за спину, до рук невстановленої особи-охоронця, на що пан Кудряшов незмінно відповідав «Я нє віжу». Варто відзначити, що пан Кудряшов також не дотримується Конституції та законодавства України щодо мови. Навіть як держслужбовець. За ледь помітним помахом голови до невстановленої особи-охоронця підбігла панянка (чи пані) і забрала наручники. Я просив на це звернути увагу пана Кудряшова, але він знову не побачив. Потім керуючий справами, не захотівши слухати моїх скарг, завів мене до кімнати завідувачки відділом звернень громадян, де я залишив три запити щодо з’ясування прав та обов’язків посадових осіб Житомирської міської ради. Вийшовши від завідувачки відділу звернень громадян, я помітив, що невстановлена особа-охоронець задоволено перекидала гумову палицю з руки в руку.
Вважаю, що сьогодні неодноразово і відверто (нахабно) порушені мої права громадянина України, дотримання яких по відношенню до мене гарантує, зокрема, стаття 5 та стаття 10 Конституції України. Це поверхнево, не звертаючись до норм та правил иньших нормативно-правових документів, як то Закон України «Про міліцію», Закон України «Про державну службу», Закон України «Про місцеве самоврядування», Закон України «Про звернення громадян» та иньші.
Наді мною, як українцем, та над дорогими мені символами моєї нації, було вчинено наругу, глумління та зневагу посадових осіб, які знаходяться на службі держави, яку утворила моя нація, чим принесено мені особисту образу як представникові українства.
Не знаючи, до кого з керівників звернутися зі скаргою найперше, позаяк належність невстановленої особи-охоронця з певністю встановити не вдалось, звертаюсь з однаковим листом одночасно до Житомирського міського голови, керівників Прокуратури міста Житомир та Корольовського районного відділу Управління міністерства внутрішніх справ України. При цьому прошу окремо зазначити, чи мають право особи, які приставлені до входу в будівлю Житомирської міської ради, застосовувати наручники та гумові кийки.
Прошу керівників силових структур звернути увагу на погрози в мою адресу на випадок, якщо зі мною щось трапиться.
Заявляю, що ці випадки не є поодинокі в приміщеннях органів самоврядування міста Житомир, тому, за відсутности реагування та надання відповіді, буду змушений звернутися до вищого керівництва. Відповідь можу забрати особисто при попередженні мене за одним з вказаних номерів телефону або електронною поштою.
Залишаю за собою право оприлюднити цей лист в засобах масової інформації.
Дякую. Слава Україні!
P.S. Передбачаю скептичні відгуки про цю подію. Так, ніби нічого не сталося, щодення ситуація, рядова, буденна. А я собі подумав, як досягти правди немічній бабусі, старенькому дідусеві. Які не звикли сперечатись та вимагати. Як їм дістатися до єдиної надії – органів влади? І коли такі речі в нас буденні – ми летимо в прірву, безодню, з якої вибратись важко. «Пасматрі на єво значьок…»
Коли я вже збирався йти геть, невстановлена особа-охоронець з гумовим кийком мало не за рукав стягував зі східців стареньку бабусю, яка хотіла дістатись якогось чиновника. Чиновника держави Україна, що стоїть на службі тієї бабусі. Бабусі, яка є єдиним джерелом влади в Україні та здійснює владу безпосередньо, через органи державної влади та місцевого самоврядування. Так стверджує Конституція, стаття 5. Але «пасматрі на єво значьок…»
Був влітку у Львові, вперше був. Зайшов до міської ради, заглядав майже в кожну шпаринку. Чиновники, що сновигали коридорами, лише запитували, чи не потрібна мені допомога. І жодної невстановленої особи-охоронця…«Пасматрі на єво значьок…»
Юрко Градовський,
6 жовтня 2011 року,
м. Житомир.
http://lelekanews.blogspot.com/2011/10/blog-post_07.html?spref=fb
Залишки дня безперервним пульсом гупає в скроні: «пасматрі на єво значьок… пасматрі на єво значьок…». Хіба за це вони гинули? Хіба за це молоді, здорові хлопці обирали дорогу в нікуди, дорогу на вірну смерть, знаючи, що залишок віку свого проживуть в злиднях, голоді й холоді, але бачили перед собою одне – велику та сильну Україну. «Пасматрі на єво значьок…» Я не хочу більше про це мовчати. Все можна стерпіти, але приниження з насмішкою, що ти українець і шануєш Бандеру – ніколи. Таке не пробачається. Бо наплюєш собі в душу, на себе, на Україну. «Пасматрі на єво значьок…»
А ви, можновладці, ховайтесь за мурами, охоронцями, парканами. Ховайтесь від тих, хто вас обрав, зневажайте їх, не звертайте ніякої уваги на їх злидні та негаразди. Перед черговими виборами поплачете на зустрічах, розкажете про поганих попередників, покладете за їхні ж гроші їм декілька метрів асфальту в дворі, дасте декілька днів теплої водички до квартир і все забудеться, запевняю. Люди добрі в нас, пробачать. Літайте гелікоптерами, їдьте дорогезними автівками цілими кортежами, забирайте земельки сотнями гектарів, щоб люди вас і бачити не змогли і пішки за день не дійшли. «Пасматрі на єво значьок…» не виходить з голови. Тому хочу показати вам звернення, в якому описані ці події.
Житомирському міському голові,
Начальникові Корольовського РВ УМВС
України в Житомирській області,
Прокуророві міста Житомир
6 вересня 2011 року я вирішив зайти до будівлі міської ради, що знаходиться за адресою: майдан імени С. П. Корольова, 4/2, місто Житомир, Україна, 12114. Власне, до цієї будівлі заходжу доволі часто в громадських справах – залишаю запити та забираю відповіді на них. Так було й цього разу – мені надійшли три відповіді, про що я був повідомлений через електронну поштову скриньку. Не врахував одного: на годиннику було, орієнтовно, 13.30 – в міськраді обід. Не глянув на годинник – каюсь. Вхідні двері до міськради мають тоноване скло: зсередини видно все, а туди – зась. Саме тому для мене став несподіванкою, коли я, прочинивши двері, пропустив вперед двох пані, намагався зайти всередину, голос біля обличчя «Нільзя! Абєд!» (Тут і далі пишу, використовуючи транслітерацію, тому що зі мною вели розмову іноземною мовою, яку я не зовсім розумію (за що прошу вибачення), а зміст хочу передати дослівно.) Я, не очікуючи, остовпіло зупинився, нога стояла вже в проході, тому двері, закриваючись, сперлися в неї. «Ногу убрал! Што, нє понял? Абєд!» - лунав голос невстановленої особи в коричневій формі з незрозумілими відзнаками на погонах. Забігаючи наперед скажу, що цю особу встановити так і не вдалось – тому мушу використовувати термін «невстановлена особа». Я, зніяковівши, дістав з кишені телефон, щоб пересвідчитись, чи дійсно зараз обідня перерва. Так, було, здається, 13.37, дійсно була обідня перерва. «Ти што-та ка мнє імєєш? Астафь номер тєлєфона – я вєчерам с табой разбєрусь» – пригрозив голос. За дверима почулось задоволене гиготіння ще кількох осіб. Я попрохав пана шанобливіше ставитись до відвідувачів та розмовляти мовою держави, від якої він отримує кошти та яка мені зрозуміліша. Двері переді мною закрились. За часті мої відвідини таке відношення було вперше. В чім причина, я тоді ще не зрозумів. Оглянувши вхідні двері, я не знайшов жодної заборони для громадян заходити до приміщення міськради в обідню перерву. Не знайшов я подібних заборон і в Конституції України та Законі України «Про місцеве самоврядування». Та справа не в тім. Мені неважко зайти в иньший час. Але хіба я повинен терпіти образи та грубіянство?
Зайшов я близько 15-тої. Отримавши в кабінеті № 101 призначену мені кореспонденцію, я запитав, як можна потрапити до керуючого справами. Працівниця повідомила, що я можу зайти зараз до кімнати за № 237. Я подякував і звично попрямував східцями догори. Не очікуючи жодних перепон та заборон (їх не було ніколи раніше), я піднявся на східців з вісім. «Куда? Стаять! Назад!» – почув я ззаду злий окрик цієї ж невстановленої особи в коричневій формі з незрозумілими мені відзнаками на погонах. Я зупинився. За мною прибігла і стала поперед мене невстановлена особа. «Я сказал назад! Нємєдлєнна спустілся вніз» – почув я. Я попрохав особу, що стояла переді мною, розмовляти зрозумілою мені мовою та сказати, хто він є. «Я нєабязан атчітиватца» – була відповідь. Тоді я запитав, чому він мені перешкоджає пройти до потрібного мені кабінету. «Я дєйствую сагласна інструкциі» – кричала мені в обличчя невстановлена особа. Про яку інструкцію йшла мова та хто була особа, що перешкоджала мені пройти, я так і не дізнався. «Можливо, хтось найняв цю людину для зведення особистих стосунків зі мною. Якби міліціонер – він би показав посвідчення» – подумав я і сказав, що викличу міліцію, якщо він не припинить чіплятися та заважати мені. «Я січас сам визаву» - схопився він за мобільний і комусь зателефонував. «Всьо, опєргрупа уже єдєт – січас ти паєдєш в атдєл. Падай наручнікі – я єму пака адєну» – звернулась невстановлена особа до молодика (хто той молодик – мені також не відомо), що стояв біля столу. Той швиденько підніс наручники. Невстановлена особа почала клацати ними біля мого обличчя. «Ілі спускаєшся, ілі адєну» – все більше погрожував розправою. Я знову запитав, хто він і що йому потрібно від мене. «Ти спускаєшся вніз і я тєбє паказиваю удаставєрєніє» – сказала особа. Я, зрозумівши, що переді мною якийсь охоронець та всю нікчемність ситуації (навколо дивились люди), спустився додолу. Я знову запитав про посвідчення особи, на що була відповідь, що «можеш жалавацца, куда хочєш», а він «нє абязан паказивать» посвідчення. Тоді я почав вимагати доступу до керуючого справами міськради. Сказав, що не піду звідси і так цього не залишу. В цей час східцями піднімався якийсь чиновник, що запитав, що мені потрібно. Я пояснив, що мені необхідно бачити керуючого справами міськвиконкому. Чиновник розпорядився невстановленій особі-охоронцеві нікого не пускати. «Мабуть, справді охоронець» – подумалось мені. В цей час східцями пройшов міський голова, не звернувши уваги на конфлікт.
Зрозумівши, що так легко мене не позбутися, невстановлена особа-охоронець дала вказівку якійсь панянці (чи пані) покликати керуючого справами. Весь цей час, пильно дивлячись мені у вічі та презирливо жуючи гумку, переді мною, ніби перед злочинцем, що обікрав мільйони українців, стояла невстановлена особа. «Пасматрі на єво значьок. І он хочєт прайті» – звернулась невстановлена особа-охоронець до молодика, що стояв біля столу. Почулось зневажливо-презирливе гиготіння.
І тут до мене дійшло. Ніби вдарило струмом – значок! Так! З лівого боку, ближче до серця, я вже декілька тижнів ношу зображення Героя України Степана Бандери, віддаючи шану та повагу цій славетній людині, роковини від дня загибелі якої наближаються. Мене почало трясти від образи та розуміння того, що мене просто зневажають, ненавидять тут саме як українця, як представника ненависної декому нації, уособленням героїзму та гордости якої став Степан Бандера, що ці, котрим держава, яку заснувала моя нація і яка називається Україна, просто ненавидять все українське, при цьому являючись владними чиновниками та прислужниками влади цієї держави.
Коли за декілька хвилин керуючий справами надійшов, я, пояснивши ситуацію, попрохав його звернути увагу на наручники, які завбачливо були сховані за спиною в невстановленої особи-охоронця. Але, на жаль, ніяких наручників керуючий справами міськвиконкому пан Кудряшов побачити не захотів. Я декілька разів попрохав його зазирнути за спину, до рук невстановленої особи-охоронця, на що пан Кудряшов незмінно відповідав «Я нє віжу». Варто відзначити, що пан Кудряшов також не дотримується Конституції та законодавства України щодо мови. Навіть як держслужбовець. За ледь помітним помахом голови до невстановленої особи-охоронця підбігла панянка (чи пані) і забрала наручники. Я просив на це звернути увагу пана Кудряшова, але він знову не побачив. Потім керуючий справами, не захотівши слухати моїх скарг, завів мене до кімнати завідувачки відділом звернень громадян, де я залишив три запити щодо з’ясування прав та обов’язків посадових осіб Житомирської міської ради. Вийшовши від завідувачки відділу звернень громадян, я помітив, що невстановлена особа-охоронець задоволено перекидала гумову палицю з руки в руку.
Вважаю, що сьогодні неодноразово і відверто (нахабно) порушені мої права громадянина України, дотримання яких по відношенню до мене гарантує, зокрема, стаття 5 та стаття 10 Конституції України. Це поверхнево, не звертаючись до норм та правил иньших нормативно-правових документів, як то Закон України «Про міліцію», Закон України «Про державну службу», Закон України «Про місцеве самоврядування», Закон України «Про звернення громадян» та иньші.
Наді мною, як українцем, та над дорогими мені символами моєї нації, було вчинено наругу, глумління та зневагу посадових осіб, які знаходяться на службі держави, яку утворила моя нація, чим принесено мені особисту образу як представникові українства.
Не знаючи, до кого з керівників звернутися зі скаргою найперше, позаяк належність невстановленої особи-охоронця з певністю встановити не вдалось, звертаюсь з однаковим листом одночасно до Житомирського міського голови, керівників Прокуратури міста Житомир та Корольовського районного відділу Управління міністерства внутрішніх справ України. При цьому прошу окремо зазначити, чи мають право особи, які приставлені до входу в будівлю Житомирської міської ради, застосовувати наручники та гумові кийки.
Прошу керівників силових структур звернути увагу на погрози в мою адресу на випадок, якщо зі мною щось трапиться.
Заявляю, що ці випадки не є поодинокі в приміщеннях органів самоврядування міста Житомир, тому, за відсутности реагування та надання відповіді, буду змушений звернутися до вищого керівництва. Відповідь можу забрати особисто при попередженні мене за одним з вказаних номерів телефону або електронною поштою.
Залишаю за собою право оприлюднити цей лист в засобах масової інформації.
Дякую. Слава Україні!
P.S. Передбачаю скептичні відгуки про цю подію. Так, ніби нічого не сталося, щодення ситуація, рядова, буденна. А я собі подумав, як досягти правди немічній бабусі, старенькому дідусеві. Які не звикли сперечатись та вимагати. Як їм дістатися до єдиної надії – органів влади? І коли такі речі в нас буденні – ми летимо в прірву, безодню, з якої вибратись важко. «Пасматрі на єво значьок…»
Коли я вже збирався йти геть, невстановлена особа-охоронець з гумовим кийком мало не за рукав стягував зі східців стареньку бабусю, яка хотіла дістатись якогось чиновника. Чиновника держави Україна, що стоїть на службі тієї бабусі. Бабусі, яка є єдиним джерелом влади в Україні та здійснює владу безпосередньо, через органи державної влади та місцевого самоврядування. Так стверджує Конституція, стаття 5. Але «пасматрі на єво значьок…»
Був влітку у Львові, вперше був. Зайшов до міської ради, заглядав майже в кожну шпаринку. Чиновники, що сновигали коридорами, лише запитували, чи не потрібна мені допомога. І жодної невстановленої особи-охоронця…«Пасматрі на єво значьок…»
Юрко Градовський,
6 жовтня 2011 року,
м. Житомир.
http://lelekanews.blogspot.com/2011/10/blog-post_07.html?spref=fb
Немає коментарів:
Дописати коментар