Відповідно до статті 43 Конституції
України кожна особа має право на працю, що включає можливість заробляти собі на
життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на
своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 21 Закону України «Про оплату праці» (далі – Закон) визначено право
працівників на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і
колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
Згідно з частиною 4 статті 97 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП
України), власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в
односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують
умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.
А тому, найважливішим засобом забезпечення виплати заробітної плати є наявність
укладеного між роботодавцем і найманим працівником трудового договору, що
оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу
про зарахування працівника на роботу (стаття 24 КЗпП України).
Пунктом 2.4. глави 2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок
працівників, затвердженої Наказом Міністерства праці України, Міністерства
юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України 29.07.93 №
58 передбачено, що всі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу,
переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також
про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після
видання наказу (розпорядження), але не пізніше
тижневого строку.
З кожним записом, що заноситься до трудової книжки на
підставі наказу (розпорядження) про призначення на роботу, переведення
і звільнення власник або уповноважений ним орган
зобов'язаний ознайомити працівника під розписку в особистій картці
(пункт 2.5 глави 2 згаданої Інструкції).
Відповідно до частини 5 статті 97 Кодексу, оплата праці працівників
підприємства здійснюється в першочерговому порядку. При цьому своєчасність та
обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в
залежність від здійснення інших платежів та їхньої черговості (частина 6 статті
24 Закону).
Статтями 115 КЗпП України та 24 Закону встановлено, що заробітна плата
виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені
колективним договором або нормативним актом
роботодавця, погодженим з виборним органом
первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво
трудовим колективом органом, але не рідше двох
разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти
календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення
періоду, за який здійснюється виплата.
При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства,
установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день
звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше
наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або
уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою
зазначених сум.
В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних
звільненому працівникові сум у наведені строки, при відсутності спору про їх
розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його
середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (статті
116, 117 КЗпП України).
У випадку порушення строків (затримки) виплати заробітної плати
працівникові має виплачуватися компенсація втрати частини заробітної
плати в зв'язку з затриманням на один і більше календарних місяців термінів її
виплати відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари й тарифів на
послуги, в порядку та розмірах, визначених у Законі України «Про компенсацію
громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати»
від 19.10.2000 р. № 2050.
Відмова власника або уповноваженого ним органу (особи)
від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку.
Якщо власник або уповноважений ним орган порушує встановлені строки виплати
заробітної плати, працівник має право звернутися до роботодавця з письмовою
заявою з приводу надання інформації про причини такої затримки.
При відмові виплатити заборгованість із заробітної плати та прирівняних до неї
платежів, працівник має право звернутися до органів прокуратури з заявою про
невиплату заробітної плати, маючи на меті погашення заборгованості та
притягнення винних осіб до відповідальності.
Одночасно працівник може звернутися до судових органів.
За наявності довідки про розмір нарахованої але не виплаченої заробітної плати
можна звернутися до суду в порядку наказного провадження із заявою про видачу
судового наказу про стягнення нарахованої заробітної плати.
У випадку відсутності такої довідки (відмови роботодавця у її видачі) працівник
має право подати до суду позовну заяву про стягнення заборгованості із
заробітної плати та відшкодування завданої моральної шкоди.
Працівники - позивачі звільняються від сплати судового збору за подання позовів
про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами, що
випливають із трудових правовідносин на підставі положень статті 5 Закону
України «Про судовий збір».
А згідно зі статтею 120 Цивільного процесуального кодексу України копії всіх
документів, що додаються до позову щодо трудових правовідносин для відповідача
не подаються.
Положеннями статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення
передбачено відповідальність за порушення встановлених термінів виплати
заробітної плати, виплату її не в повному обсязі. Таке правопорушення тягне за
собою накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ і організацій
незалежно від форми власності та громадян-суб'єктів підприємницької діяльності
у розмірі від 30 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (за
рішенням суду).
Статтею 175 Кримінального кодексу України передбачено покарання за безпідставну
невиплату заробітної плати громадянам більше ніж за один місяць, вчинену умисно
керівником підприємства, установи або організації незалежно від форми власності
у вигляді штрафу від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян
або виправних робіт на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до
двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років (за рішенням суду).
Якщо ж невиплата вчинена внаслідок нецільового використання коштів, призначених
для виплати заробітної плати, покарання накладється у вигляді штрафу від 1000
до 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на
строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до п'яти років, з
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на
строк до трьох років.
Державний нагляд за додержанням законодавства про оплату праці здійснюють у
різних формах наступні суб’єкти:
- Міністерство соціальної політики України;
- Державна інспекція України з питань праці та її територіальні органи;
- Державна податкова служба та її територіальні органи;
- Генеральна прокуратура України та її територіальні органи;
Громадський контроль за додержанням законодавства про оплату праці здійснюють
професійні спілки.
При підготовці звернень до суду рекомендуємо звертатися до профспілкових
юристів з метою отримання індивідуальної та кваліфікованої правової допомоги.
Немає коментарів:
Дописати коментар