«Кому багато дано, з того багато і спитається»

На запрошення програми «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» телеканалу ZІК, Львів відвідав учасник Українського руху Опору другої половини ХХ ст., політв’язень Василь Овсієнко.

Василь Овсієнко прочитав відкриту лекцію "Василь Стус. Поет і громадянин" у Львівському національному університеті імені Івана Франка.

Лекція розпочиналась із розповіді про перепоховання Василя Стуса, у чому брав участь і сам оповідач. Василь Овсієнко згадує, що лише за другою спробою експедиції дали дозвіл перевезти тіло поета із мордовського концентраційного табору. Разом із Василем Стусом 18 листопада 1989 року у Києві відбулось перепоховання і його подвижників – Юрка Литвина та Олекси Тихого.

"Та й знакомиті дати мені проставив хтось…"

"Здається, що вся Україна була на цьому похороні. Це перепоховання можна лише порівняти з 1861 р., коли до Канева привезли Тараса Шевченка", – наголошував Василь Овсієнко. До речі, Стус і Шевченко прожили однаковий вік – 47 років.

У одному зі своїх віршів Василь Стус напише: "Та й знакомиті дати мені проставив хтось…". Якось Василь запитував в одного діда: "А що означає народитись на Різдво?". І отримав відповідь: "Кому багато дано, з того багато і спитається" (Луки 12.48).

Василь народився 7 січня 1938 р., однак мати побоялась і записала дату його народження 6 січня. У 1937 на Наддніпрянщині був великий сталінський терор. За наказом НКВС СРСР № 00447, у дію вступила постанова Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року П 51/94 "Про антирадянські елементи". Впродовж 15 місяців цього терору було заарештовано близько двох мільйонів людей та близько 700 тис. було винесено смертні вироки. Василь Овсієнко переконаний, якщо вірити у переселення душ, то душі цих розстріляних вселились саме у Василя Стуса. Мабуть, щоб сказати правду про цю епоху.

"Моє ж досьє велике, як майбутнє. Напевно, пропустив котрийсь із трутнів".

У серпні-вересні 1965 р. відбулась перша хвиля арештів шістдесятників. Василь із здивуванням розмірковував, як це його оминула ця доля. Адже він був активним учасником Клубу творчої молоді, значна частина членів якого і була заарештована. У грудні цього ж року, у вірші, присвяченому Івану Дзюбі, Василь Стус напише: "Моє ж досьє велике, як майбутнє. Напевно, пропустив котрийсь із трутнів".

Іван Дзюба також не потрапив під цю хвилю арештів. Він разом із В’ячеславом Чорноволом вирішили сповістити про репресії суспільству.

4 вересня 1965 р., рівно за 20 років до смерті Василя Стуса, у київському кінотеатрі "Україна" була прекрасна нагода зробити це. Сергій Параджанов показував прем’єру своїх "Тіней забутих предків". Після завершення показу Іван Дзюба помітив, що у костюмерки ще немає букету. Він вийшов на сцену, подарував квіти, попросив слово і почав говорити: "Це справді було б свято української культури, якби в Україні не розпочались арешти". Почав перераховувати заарештованих. Тут десь взявся директор кінотеатру і став виштовхувати його. Підбіг Параджанов і став розбороняти. Чорновіл почав щось голосно говорити. У залі заревла сирена.

У цей момент із залу підвелась висока струнка молода людина: "Два слова правди, два слова правди! Сьогодні хапають українців, завтра хапатимуть росіян та євреїв. Протестувати повинні усі. Хто протестує проти відродження сталінізму, прошу встати". І зала почала вставати, але далеко не вся – тільки ті, хто почув і хто наважився. Скажімо, Михайлина Коцюбинська згадувала, що Віталій Коротич, який сидів поруч із нею, не встав.

Цією молодою людиною із зали був Василь Стус. Шістдесятник Олесь Сергієнко згадував: "Якби на Василя тоді попер танк – він би не поступився".

"Ярій душе. Ярій, а не ридай…"

7 грудня 1970 р. відбувся похорон Алли Горської. За твердженнями Василя Овсієнка, всі знали, чиїх то рук справа. КДБ більше не міг її терпіти. Вона відкритим текстом казала: "Та доки ми будемо їх боятись – хай вони нас бояться". Аллу Горську знайшли зарубаною сокирою у погребі з явними слідами боротьби.

Збереглась фотографія, як Василь Стус стояв над могилою художниці з її портретом. Тоді він і зачитав один з найвідоміших своїх віршів:

"Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

 У білій стужі сонце України.

 А ти шукай – червону тінь калини

 на чорних водах – тінь її шукай,

 де жменька нас. Малесенька шопта

 лише для молитов і сподівання.

 Усім нам смерть судилася зарання,

 бо калинова кров – така ж крута,

 вона така ж терпка, як в наших жилах".

Дерево з обрубаною вершиною

З 12 січня 1972 р. Україною прокотилась нова хвиля арештів. За словами Василя Овсієнка, основною метою було зупинити поширення самвидаву, зокрема "Українського вісника". В’ячеслав Чорновіл як головний редактор просив своїх друзів не випускати шостий випуск цього журналу. Перебуваючи в ув’язненні, Чорновіл напише своїй дружині: "Теплих шкарпеток більше не передавай – досить тих, що є".

У ці січневі дні 1972 р. Василь Стус перебував у Львові у своїх друзів, лікувався в Моршині. І як тільки приїхав до Києва, КДБ одразу ж його і заарештував. У Василя позабирали всі рукописи та книжки, на яких були якісь позначки. По суті, таким вчинком радянські спецслужби передали нам значну частину спадщини творів Василя Стуса. З проголошенням незалежності Дмитро Стус забрав з архівів усі вилучені вірші батька, впорядкував і опублікував їх.

Вірші ж, які були написані під час ув’язнення, мало збереглись. Перебуваючи в одній камері у лютому-березні 1984 р., Василь Овсієнко згадує, що у Василя Стуса був списаний весь зошит у блакитній обкладинці. З листів поета довідуємось, що це має бути збірка "Птах душі". "Які добрі вірші спадають мені на голову – неначе теплий весняний дощ, як сяєво жар-птиці", – пише в одному зі своїх листів Василь Стус.

За словами Василя Овсієнка, з цієї збірки збереглось всього шість віршів. Михайлина Коцюбинська правду каже: "Стусова творчість – як дерево з обрубаною вершиною".

"Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!"

Перше ув’язнення у 1972 р. Василю Стусу дали п’ять років суворого режиму за антирадянську агітацію та пропаганду.

Під час цієї "зачистки" Василь Овсієнко потрапив у дев’ятнадцятий мордовський концтабір, Василь Стус був у третьому. В останньому не було карцеру, тому якщо хтось провинився, то його привозили в 19-тий. Кожного четверга у цей табір привозили ув’язнених до лазні.

Василь Овсієнко згадує, як до нього підійшов старий литовець і запитав, хто такий Василь Стус. На запитання, чому він цікавиться, литовець розповів, що у тому таборі, де перебував Стус, помер їхній політв’язень Клеманскіс. Василь же під час вечірньої переклички запропонував вшанувати померлого, скинувши свої шапки. За це його покарали карцером на 15 діб за порушення режиму.

У ньому Василь наживав собі виразку шлунку. Дружина присилала ліки, але їх не передавали. В’язневі було дозволено отримувати одну посилку на рік після половини терміну. Зі своєю дружиною за 4 роки першого ув’язнення Василь Стус мав лише одне побачення, і ще одне під час другого перебування на Уралі.

"Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча –

 так полохко і тонко палахкочеш

 і щирістю обірваною врочиш,

 тамуючи ридання з-за плеча.

 Скажи – синочок мій

 нехай віка без мене довікує.

 Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!"

"Коли життя забрано – крихт я не потребую"

Сьогодні точаться дискусії про те, яку ж спадщину Василя Стуса вважати більш знаковою: поетичну чи громадянську? Василь Овсієнко згадував, що одного разу у його присутності він сказав: "Якщо про нас коли-небудь і згадають, то як про людей, котрі у цей жорстокий час посміли залишитись самі собою, а про декого напишуть маленькими буквами, що він ще й вірші писав".

Коли створювалась Українська Гельсінська Група 1976 року, Василь Стус перебував в ув’язненні, однак це не перешкоджало йому вимагати від своїх друзів в Україні ставити його ім’я під документами цієї правозахисної організації, чого останні вперто не робили, зважаючи на ув’язнення Василя та його критичний стан здоров’я.

У листі до Михайлини Коцюбинської за жовтень 1977 року читаємо: "Коли перший ряд виліг – треба комусь заступати місце… Я певен, що знову можу повернутись до Мордовських пущ, але на це треба дивитись спокійно. Більше скажу: моя поезія, мої переклади чи літературні статті – то грішне заняття. Обов’язок сина народу, відповідальність за цей народ – єдині обов’язки".

Із запису у таборовому зошиті читаємо: "Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забрано – крихт я не потребую".

Присудження Нобелівської премії

У виступі Василь Овсієнко розвінчав легенду про висунення Василя Стуса на Нобелівську премію з літератури у 1985 р. Насправді ж, у США було створено комітет з осягнення премії для Стуса, але висувати останнього хотіли не у 1985 р., а у 86-му. У комітет входили українські вчені та письменники. Вони намагались видати якомога більше творів Стуса, звертались до багатьох людей з підтримкою. "Але Москва знала, що Нобелівська премія присуджується лише живим. Вона не могла цього допустити. Ви уявіть собі, якщо б у камері опинився нобелівський лауреат, та ще й українець", – зазначав Василь Овсієнко.

Останні місяці життя Василя Стуса свідчать про свідоме знищення поета. Його відправляли з карцеру до карцеру. Останнім місцем перебування був третій карцер, який знаходився неподалік 7-ї камери, в якій перебував Левко Лук’яненко. Коли нікого не було в коридорі, Левко гукав: "Василю, здоров", чи "Ахи".

Василь Овсієнко розповідає, що останній раз чув голос Стуса 2 вересня. Він йшов коридором і повторював: "Накажу, накажу. Та хоч знищіть, гестапівці". 4 вересня Василь на клич Левка не обізвався.

Джерело: http://nation.org.ua/articles/articles15582.html