У ці дні 20 років тому конфлікт
між парламентом і президентом Росії досяг апогею. У хід пішли навіть танки.
Результат: загинуло понад півтораста людей, удвічі більше — поранених. Які
наслідки для Росії мали події осені 1993 року? Як їх сприймали в Україні, які вони
мали значення для нас? Відповідає на наші запитання письменник, публіцист,
дипломат Юрій ЩЕРБАК.
— Треба сказати, що, на наше
щастя, політичні протистояння в Україні не закінчувалися таким кровопролиттям,
як це було з російським парламентом. Хоч як би ми ставилися до тодішніх
комуністичних гасел, протистояння між парламентом і президентом Борисом Єльциним
призвело до кривавої бійні. Хоча, можливо, були й інші способи подолання тих
протиріч. Поді осені 1993 року нагадують нам похмурі сторінки російської
історії, в якій дуже часто кров’ю вирішувалися різні політичні питання й
протистояння. Це якраз той шлях, який росіяни називають національно суверенним.
На відміну від західно-демократичного, де проблеми вирішуються шляхом виборів,
компромісів і т. д.
Сьогодні наше сприйняття тих подій
не таке емоційне. 1993-го я повністю стояв на боці Єльцина. Тоді я був послом
України в Ізраїлі. Там весь час передавали картинки з Москви, й, звісно,
симпатії були на боці Єльцина. Я знав багатьох людей із його оточення. Це були
ще члени Міжрегіональної депутатської групи. Ніякої симпатії до комуністів —
Хасбулатова, Руцкова, які виступили проти Єльцина, не було. Руцкой, наприклад,
коли ми летіли в Київ залагоджувати перше російсько-українське протистояння
1991 року, казав: «Что вы, хохлы, себе думаете, что вы себе позволяете?»
Тобто тоді це було емоційним
сприйняттям і абсолютно на підтримку дій Єльцина. Сьогодні ж можна сказати, що
і Єльцин, звісно, не був таким класичним демократом, як ми його уявляли. У
будь-якому разі, найтрагічніше, що в тій ситуації загинули люди. Навіть, якщо
вони й помилялися в чомусь, не давало приводів їх убивати. Ця кривава сторінка
російської історія показує: якщо країна не жаліє своїх громадян і дозволяє їх
знищувати, то вона не пошкодує й громадян інших країн. На жаль, ця істина
притаманна російському політичному життю.
— Як ця подія вплинула на
демократичне становлення Росії?
— Вона була критичною для Росії.
Перемога Єльцина була брутальною й жорстокою. Вона закінчилася вбивством
захисників парламенту, потім відбулися арешти. Але ми не повинні забувати, що
якби переміг кривавий путч, який затіяли Ампілов та його прибічники, вони так
само розправилися б і з прибічниками Єльцина, а може, й із ще більшою
жорстокістю. Від них чекати демократичних дій взагалі не доводилося. Одним
словом, склалася патова ситуація, коли обидві сторони застосували силу.
Перемога Єльцина дозволила йому
прийняти Конституцію Росії, яка діє й досі. Згідно з цією Конституцією, Росія —
фактично президентсько-монархічна країна. Система повноважень президента
величезна, а досвід сучасної демократії говорить, що не можна одній людині
надавати стільки повноважень. І ми бачимо сьогодні, яким шляхом пішла Росія
завдяки цій Конституції. Практично жодної демократичної боротьби політичних сил
у цій країні немає, є тільки примат президента і його вузького оточення. Вони
мають необмежену самодержавну владу над країною.
Із другого боку, Єльцин і його
оточення змогли тоді провести реформи, переформувати економіку радянського типу
на рейки ринку. Відбулася передача власності від держави до групи олігархів,
наближених до президента людей, які підтримали його під час подій осені 1993
року. Сьогодні Путіна висунули на Нобелівську премію миру. І це після того, як
вони розв’язали війну проти Грузії. Це абсурд і нонсенс, адже його діяльність —
це пародія на вагомі внески. До речі, те ж саме можна сказати й про президента
США Обаму, якому дали премію авансом. Навряд чи він її заслужив.
Тобто переворот мав величезне
значення для країни. Він показав, що політичні суперечки можна розв’язувати
кривавим шляхом насильства, а також став поганим прецедентом, тому що потім ми
побачили дві чеченські війни, а головне — фактичний розпад РФ. Сьогодні Росія
не існує у вигляді федерації народів, а тяжіє до унітарної країни, хоча за
природою мала б бути федерацією. Нічого доброго події 1993-го не інвестували і
для сусідів Росії. Політична культура, яка була при царизмі, потім — совєтах,
на жаль, продовжилася в 90-х і триває до сьогодні.
— Як в Україні тоді сприймали
російські події? Яке вони мали значення?
— Певна частина демократично
налаштованих сил України вітала перемогу Єльцина над комунізмом. Перемога над
комунізмом має бути й для України, але не шляхом розстрілів і репресій. Це
повинна бути політична-правова перемога. Комунізм є злочинним ученням XX ст.
так само, як і нацизм. Він мусить бути заборонений, але не такими методами. Тим
більше, що Компартію в Росії так і не заборонили. Постраждала тільки та
частина, яка виступила проти Єльцина. У цілому ж Компартія збереглася й стала
однією з партій політичного істеблішменту Росії.
Для України ті події мали значення
в тому плані, що багато українців просто жахнулися з московських подій. До
честі всіх правителів України — бездарних і корумпованих — ніхто з них не
наважився піти на криваві заходи. Скажімо, той же Майдан 2004 року, який міг би
спровокувати бійню, але, на щастя, він не закінчився кривавими подіями. Події
1993 року в Росії означили кардинальну різницю між Україною та Росією. Багато
людей думають, що в Росії та в Україні все однаково. Це не так. Існують якісь
глибинні сили українського народу, які не дозволяють іти таким шляхом, яким
пішла Росія. Бо шлях Росії у вирішенні політичних проблем — це шлях
монгольсько-татарської орди.
— Цими днями (2 жовтня) якраз
минає 23 роки студентської революції на граніті. У Києві 1990 року все
обійшлося без кровопролиття, на відміну від московських подій 1993-го. Яке ваше
ставлення до студентської революції?
— 1990 року було ясно, що молодь
вимагає розвиватися демократичним шляхом. Вона виступила проти старого
керівництва, яке в їхніх очах символізувало політичний застій радянських часів.
Це був дуже важливий голос. Фактично це був прообраз Майдану. Студентська
революція — це перший Майдан в історії нової України. До речі, деякі учасники
тих подій сьогодні є активними політиками, наприклад, Олесь Доній. Один із найперспективніших
демократичних політиків.
Революція на граніті показала, що
молодь має свій голос, і він важить у політичному житті України. Це відбулося
вперше, адже в попередній радянській системі голос молоді взагалі не хотіли
чути. Це був голос нової демократичної України, хоча тоді й були виконані лише
певні їхні вимоги. Студентській голос заслухали на засіданні Верховної Ради.
Студентів не викинули, не застосували проти них репресії. Це — свідчення нашої
внутрішньої політичної культури. Сьогодні ж, навпаки, брутальність силових
органів посилюється.
Іван КАПСАМУН, «День»
Немає коментарів:
Дописати коментар