Президент США Барак Обама як
головнокомандувач американської армії міг би самостійно віддати наказ про
здійснення воєнного удару по Сирії. Однак він чекає на згоду Конгресу США.
У Німеччині ухвалити таке рішення самостійно
не може ніхто. Якщо уряд ФРН вирішить задіяти військових Бундесверу в
закордонних операціях, йому на це обов'язково потрібна згода Бундестагу. Така
процедура чітко встановлена ухвалою Конституційного суду ФРН 1994 року.
Необхідність парламентської згоди часом надто
ускладнює ухвалення політичних рішень. Так, 2001 року тодішній канцлер
Німеччини з лав соціал-демократів Ґергард Шредер запланував місію Бундесверу в
Афганістані. Втім, у лавах тодішньої коаліції "червоних" і "зелених"
знайшлися голоси, які виступали активно проти такого рішення.
Шредер вдався до вимушеного кроку і поєднав
голосування про воєнну місію в Афганістані з вотумом довіри його уряду. Тільки
в такий спосіб колишній німецький канцлер зміг спонукати своїх же депутатів у
парламенті визначитися з політичними пріоритетами. Адже вотум недовіри уряду
означав би кінець канцлерства Шредера та крах "червоно-зеленого"
уряду. Цим німецькі депутати точно не хотіли ризикувати.
"У минулому німці мали
поганий досвід з концентруванням влади в руках однієї або кількох осіб", -
пояснює норму про "парламентське застереження" Кристіан Меллінґ,
експерт з питань політики безпеки німецького Фонду науки та політики. "Саме
тому в нас це широко застосовується", - додав експерт.
Утім, німецьке законодавство - не виняток. З
країн-членів НАТО дозвіл парламенту на воєнні рішення повинні отримувати уряди
Данії, Литви та Туреччини. Такі ж законодавчі приписи мають і члени Євросоюзу
Австрія, Ірландія та Швеція.
У пошуках тилової
підстраховки
Натомість американський президент може
ухвалювати подібні рішення самостійно. Як головнокомандувач збройних сил США
Обама може віддати наказ про будь-який військовий удар без погодження з
Конгресом. За законодавством, президент США має повідомити парламент про своє
рішення протягом 48 годин. Бойові дії можуть тривати до 60-ти днів, і тільки
після цього терміну виникає необхідність на отримання згоди Конгресу США на
воєнну операцію.
На власний розсуд міг би діяти і
прем'єр-міністр Великобританії Девід Кемерон. Верховним головнокомандувачем
збройних сил у цій країні є королева, але фактично привілей у відданні
військових наказів має глава уряду. Згода британського парламенту на військові
операції за кордоном не вимагається. Утім, глава уряду може просити
законодавчий орган про незобов'язуюче схвалення свого рішення - до чого і
вдався Кемерон. Вірогідно, британський прем'єр сподівався на підтримку
парламенту, однак у ніч на 30 серпня законодавчий орган відхилив пропозицію
глави британського уряду про участь у військовій операції в Сирії. Кемерон
зв'язав собі руки, адже вирішив дослухатися до парламентарів. Тож,
Великобританія у сирійській війні участі не братиме.
Більшість населення Франції також вимагає парламентського
голосування щодо сирійського питання. В опитуванні, проведеному для
телекомпанії BFMTV, 74 відсотки респондентів висловилися за такий шлях. Згідно
з конституцією Франції, рішення про військові операції ухвалює глава держави,
тобто президент Франції. Але міністр зі зв'язків з парламентом наголосив, що
винесення питання про військову операцію в Сирії на розгляд французького
парламенту для президента Франсуа Олланда "не табу".
Сирійські наміри Обами у США
підтримують не всі
"Втручання у сирійську війну може мати
надзвичайно серйозні наслідки", - пояснює Кристіан Томушат, експерт з
міжнародного права та колишній член Комітету ООН з прав людини. За його
словами, президент США та британський прем'єр-міністр, очевидно, злякалися
власного куражу, тому вирішили заручитися ще згодою парламентів. "Обама та
Кемерон прагнуть перекласти відповідальність за військове вторгнення на більш
широкі плечі", - заявив Томушат.
Голосування як елемент
раціоналізму
Крім того, експерт наголошує на
принципових змінах у політиці окремих держав: "У демократичних країнах
поширюється тенденція до залучення парламентів до ухвалення рішень про
військові операції". Правник-міжнародник вітає такий розвиток і додає:
"Це такий собі модернізований політичний інструмент, елемент раціоналізму,
як ми це бачили у Великобританії".
Політолог Кристіан Меллінґ дотримується такої
ж думки: "Загалом я оцінюю такий курс позитивно. Якщо парламент
долучається до ухвалення таких рішень, це означає, що процес демократизується.
Його перевага полягає в абсолютно чіткому обґрунтуванні того, чому втручання в
сирійську війну має відбутися саме тепер". За словами політолога, це
ініціює обговорення питання про необхідність військової інтервенції взагалі.
Меллінґ каже, що залучення парламентів сприяє зростанню підтримки
політико-безпекових рішень серед населення.
Парламент як гальма?
Водночас критики цієї позиції наголошують на
необґрунтованих затримках прийняття важливих політико-безпекових рішень.
"Звичайно, здійснення військових операцій через залучення парламентів
ускладнюється, - каже Кристіан Томушат. - Однак це добре. Військова операція -
це завжди складна річ". У випадку воєнного нападу на територію ФРН уряд
країни має відреагувати миттєво. Згоду парламенту можна отримати пізніше. До
того ж, Бундестаг у переважній більшості випадків швидко реагував на
необхідність відрядження німецьких солдатів за кордон, надаючи свою згоду.
У Німеччині парламентська згода на військову
операцію - писаний закон. Здійснення військового удару по Сирії з боку США,
Великобританії та Франції теоретично є можливим і без згоди тамтешніх
парламентів. Однак як Обама, так і Кемерон та Олланд навряд чи ризикнуть діяти
всупереч рішенням законодавчих органів. А парламентарі цих країн на майбутнє
навряд чи погодяться на те, щоб рішення про військові операції ухвалювалися без
них. Виходить, війни демократизуються?
Немає коментарів:
Дописати коментар