Ностальгія по «Совку»

Не так давно українське суспільство відзначило 20-річчя державної незалежності. І, напевне, до цього ювілею у серпневому номері журналу «Кореспондент» Катерина Іванова опублікувала статтю «Сделано в СССР», в якій привела результати одного соціологічного дослідження Інституту соціології Національної академії наук України. Експерти цього авторитетного наукового закладу з'ясували, що на сьогодні третина українців хоче вернутися до Радянського Союзу, причому 17% з них складає молодь від 18 до 35 років

Такі, на мій погляд, вражаючі цифри дещо спантеличили мене. А чи не згущує фарби шановна автор статті. Щоб знайти інші, більш переконливі для свідомого українського громадянина факти, порився в Інтернеті, але те, що я знайшов, мене шокувало.

На сайті фонду «Демократичні ініціативи» його директор Ірина Бекешкіна у невимушеній розмові з кореспондентом газети «Високий замок» зазначала: «Наш фонд в останні роки запитує українців: «Що ви відчуваєте, коли думаєте про майбутнє України», і найчастіше ми чули відповідь: «Надію». У 2005 році так відповів 61% респондентів. У нинішньому - 56%, що теж не мало... Інша річ, що у 2005 році у парі з надією був оптимізм, а зараз - тривога...

За даними І. Бекешкіної, за СРСР тужать не третина українців, а майже половина (47%). На її думку, значна частина молоді відчуває ностальгію за Радянським Союзом, бо він стає «міфом про хороше». Забувається все погане, що було у ті часи, а згадується щось приємне, насамперед - соціальна захищеність (мінімальна, але гарантована).

Забувається? А може молодь не знає всього «хорошого» І «приємного» минулого.

Взимку, буваючи в обласному архіві і гортаючи шпальти Городоцької районної газети післявоєнних років, натрапляв на цікаві, як на мій погляд, публікації.

У 1944 році районна газета виходила лід назвою «Стахановські темпи». У недільному номері від 8 жовтня 1944 року у статті «Ніяких послаблень дезертирам трудового фронту» за підписом прокурора Городоцького району Вандоляка читаємо: «Нещодавно воєнний трибунал Кам'янець-Подільської області розглянув кримінальну справу на дезертирів Пунду Марію з с. Басівка, Данькову Антоні-ну. Мельник Марію з с. Кремінна та інших, які злісно ухилялися ,від мобілізації на роботи в промисловості. Воєнним трибуналом Пунда Марія засуджена до 7 років позбавлення волі, а решта - на 5 років в'язниці».

За що ж кинули за грати молодих сільських дівчат яким виповнилося тоді ледь за 20 років?

Пригадаймо, це був жовтень 44-го. Іде кровопролитна війна. Та Хмельниччина давно вже {з березня 1944 р.) звільнена від німецько-фашистської окупації. Більше того, мине ще якийсь тиждень і, як писа­ла ця ж газета 15 жовтня 1944 року, «героїчна Червона Армія, керована геніальним полководцем, Маршалом Радянського Союзу товаришем Сталіним, повністю звільнила українські землі від підлих німецько-фашистських загарбників». Але відразу ж після відновлення радянської впади на окупованих землях правлячою верхівкою СРСР було продовжено терор, репресії проти своїх співвітчизників.

Після відступу німецьких військ розпочалася реконструкція зруйнованого війною господарства УРСР. Програму відновлення економіки визволених районів визначала постанова Раднаркому СРСР «Про невідкладні заходи по відбудові народного господарства в районах, визволених від німецько-фашистської окупації» (серпень 1943 р). Під жорна цієї постанови і попали подільські трудівниці, яких примусово направляли на роботу по відновленню промисловості в центральних і східних областях України. Відмова колгоспниць їхати на примусові роботи була своєрідним протестом проти драконів­ської політики властей.

Та не тільки прості трударі чинили супротив владі. У цій же публікації від 8 жовтня 1944 р. прокурор району пише: «Були також встановлені факти покривання дезертирів. Колишній голова сільської ради с. Варівці Плотник Андрій систематично не виконував нарядів по мобілізації працездатного населення для відправлення на роботи у вугільну промисловість. Замість працездатних людей на комісію посилав вагітних жінок, хворих, багатодітних і Інших осіб, що не підлягають мобілізації. А по останньому наряду не вислав жодного чоловіка. Виїзна сесія народного суду нашого району засудила Плотника до п'яти років позбавлення волі в далеких таборах з поразкою в правах на час ув'язнення». Не думаю, що голова сільської ради в той важкий час міг щось отримати від вдячних односельців за такий захист. Можна лише захоплюватися сміливістю цього чоловіка, який, не боячись репресій щодо себе, як міг захищав земляків. До речі, покарання відбував не тільки він, а й його сім'я, що була вислана за межі України.

Перемога СРСР у найкровопролитнішій із світових воєн викликала особливий психологічний клімат І настрої у радянському суспільстві. Населення країни увійшло в мирне життя, сподіваючись, що за по­рогом війни залишилось /се найстрашніше і найважче. У масовій свідомості виник образ «життя-свята», яким моделювалася особлива концепція післявоєнного життя - без репресій без протиріч, без напруги. Така надія на краще життя зумовила небувалий оптимізм, емоційне завзяття народу, що дозволило досить швидко вирішувати завдання відбудови народного господарства. Однак ейфорія перемоги з її духом свободи швидко була розвіяна реальними життєвими обставинами.

У 1946-1947 роках сильна засуха (пересохла навіть така велика річка, як Дністер), сувора безсніжна зима стали причиною неврожаю. Все це на тлі повоєнної розрухи, катастрофічної нестачі сільськогосподарської техніки і робочих рук (значна частина сільського населення, переважно жінки, примусово мобілізовувалися на роботи по відновленню промисловості) та злочинної економічної і сільськогосподарської політики ВКП (б) на чолі зі Й. Сталіним привело до другою штучного голодомору в Україні.

Москва довела для України нереальний хлібозаготівельний план, що становив майже 363 млн. пудів зерна. На його виконання було кинуто весь державний репресивний апарат на чолі з Л. Кагановичем, яким Й. Сталін у 1947 році замінив М. Хрущова на посту першого секретаря КП(б)У. Фактично з колгоспів було вивезене все зібране зерно. І вже зимою 1946-1947 р. в Україні розпочався голод, пік якого припав на весну І літо 1947 року.

Голодомор 1947 року посилив і критичні настрої у радянському суспільстві, викликав прихований та відкритий опір як безпартійних, так і партійних громадян існуючій політичній системі й похитнув велич вождя «всіх часів і народів» Й. Сталіна.

Для порятунку своїх сімей від голодної смерті колгоспники приховували від влади хліб, намагалися псувати, виводити з ладу сільськогосподарську техніку, таким чином сповільнюючи темпи вивезення хліба, здійснювали крадіжки зерна.

Причому до такого супротиву долучалися не тільки рядові колгоспники, а й керівники господарств.

Влада замість реальної допомоги населенню в голодні роки посилює кримінальне переслідування «розкрадачів» соціалістичної власності, застосовуючи до них максимальні покарання, що пе­редбачалося постановою ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1932 року, за якою селяни, що самовільно зрізали або взяли на полі десяток колосків, кілограм зерна, визнавалися ворогами народу і засуджу­валися до розстрілу або до десяти років тюрми, концентраційних таборів без права на амністію.

Для розправи над голодним народом застосовувалися також ст. 131 Конституції 1936 р. («вороги народу»), ст. 18 Статуту сільськогосподарської артілі («зрадники загальної справи колгоспів»), Укази Президії Верховної Ради СРСР від 7 червня 1947 року «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і суспільного майна» та «Про посилення охорони особистої власності громадян».

Суди над колгоспниками були виїзними та широко висвітлювалися у місцевій газеті. І що характерно, заходи репресивного характеру ставали більш жорстокими в наступні повоєнні роки.

Так, відомі нам «Стахановські темпи» (№60 від 14 вересня 1945 року) писали, що голову колгоспу «17-річчя жовтня» (с. Лісоводи) Земляка Тимофія і бухгалтера цього ж колгоспу Бахмата Данила засуджено на 6 років і 8 років за те, що витратили на внутрішньогосподарські потреби на 46 5 ц зерна більше ніж передбачалося постановою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б).

У цій же газеті, але від 18 вересня 1948 року повідомлялося «Виїзна сесія Городоцького нарсуду під головуванням нарсудді тов. Шутія 10 серпня розглянула справу колгоспника артілі імені Куйбишева (с. Новосілка) Фанди Макара Максимовича про крадіжку ним з колгоспного поля 12 снопів жита. Громадянин Фанда М. М. засуджений на 6 років позбавлення волі».

11 серпня виїзна сесія Городоцького нарсуду розглянула справу колгоспника артілі «Нове життя» (с. Лісоводи) Шеремети Мирона Васильовича, який вкрав в колгоспі 8 кілограмів зерна. Громадянин Шеремета М. В. засуджений на 6 років позбавлення волі».

В іншому номері ця ж газета (№70 від 9 вересня 1948 року) писала: «Цими днями Городоцький народний суд розглянув справу про розкрадання державного хліба на складі «Заготзерно» станції «Вікторія». Колишні працівники «Заготзерно»: Кульбаба IX , Корчак Й. Й., Бевз В. Г. та Мельник М. І. - вчинили груповий злочин. Вони украли на складі 2 мішки кукурудзи і 1 мішок жита. Злодії були спіймані, народний суд суворо покарав злочинців. Злодіїв засуджено до тюремного ув'язнення: Куль­бабу І. К. - на 20 років, Корчака Й. Й. - на 15 років, Бевза В. Г. - на 10 років і Мельника М. І. - на 1 рік».

Ось так, за намагання батька, колишнього фронтовика, врятувати сім'ю від голодної смерті, держава кинула його за грати на 20 років.

Іншого змісту, але однакового спрямування - «ворогів народу» чекає невідворотна кара - опубліковано статтю начальника відділу міліції Кісельова у №66 від 9 вересня 1947 року під назвою «За зрив молотьби - до відповідальності». В публікації повідомлялося: «В колгоспі «Революційна нива» Бедриковець з перших днів жнив молотарка МК 1100 часто простоювала через поганий техдогляд машиніста Волошина В.Т. Із-за недогляду ламалися то соломотряс, то вентилятор, то важіль і т.д. Таким чином молотильний агрегат простоював цілими днями, упустивши сприятливу погоду для молотьби.

Дирекція Кузьминської МТС (директор Т. Кондратюк) знала про злочин Волошина, але заходів не вживала. Внаслідок цього тут злочинно затягнули і молотьбу, і хлібоздачу. За зрив молотьби, що привело до затягування хлібоздачі і псування хліба, машиніста Волошина слідчими органами посадже­но і передано до суду». Як бачимо, цього хлібороба було кинуло до в'язниці ще до рішення суду.

Особливу увагу хочу привернути читачів до такої особи, як голова колгоспу «Червоний трактор» (с. Кремінна) С. Д. Воротний. Його безкомпромісна боротьба щодо захисту інтересів свого господарства та колгоспників викликає повагу і щире захоплення.

Ще у №11 від 9 серпня 1944 року газета хвалить його за зразкову організацію жнив, внаслідок якої молотильною бригадою (бригадир С. Волос) було встановлено районний рекорд по намолоту зерна за одну зміну - 42 тонни 200 кг. Крім статті, в газеті також помістили і вітальну телеграму героям жнив. підписану секретарем Городоцького РК КП (б)У Собчуком та головою Городоцької районної ради депутатів трудящих Гуменним.

Але недовго, як то кажуть, музика фала. В діаметрально протилежному тоні почала писати газета про цього голову колгоспу у наступних роках. Так. в статті без підпису «Доки можна терпіти антидержавні дії Воротного» (№84 від 18.11.1946 року) газета гостро критикує цього керівника, який читаємо дослівно: «повторює злочинні справи минулого року».

Виявляється, «він не заприбуткував 120 хліба, про що прокуратура веде слідство ще й досі, а в цьому році, коли боротьба за кожен грам хліба набирає небувалого ще значення, тут додумалися приховати зерно від держави. (Так, віддай весь хліб, щоб потім люди вмирали з голоду - автор).

Зібравши кукурудзу, частину її очистили, а частину прикрили кукурудзинням і думали на цьому ви­грати. (Складається враження, що селяни теребили цю злощасну кукурудзу під невсипущим наглядом районного упойноваженого - автор).

Однак це стало відомо, але Воротний і досі не одержав по заслузі. Він безкарно саботує і зараз 456 пудів хліба ще не додав державі та вперто не хоче вивозити хліб. (Одчайдушний дядько - автор). Пора вже привести Воротного до порядку самим рішучим чином».

Очевидно, у цьому випадку не спрацював як слід державний репресивний механізм. Тому у ве­ресневому номері газети за 1947 рік друкується знову критична стаття про цього голову колгоспу під назвою «Воротний продовжує зривати хлібопоставку». В публікації автор, якийсь Макден, звинувачує керівника цього колективного господарства у безгосподарності, невмінні організувати роботу колгоспу для збирання урожаю й злочинно зриває хлібоздачу державі».

Та не тільки С. Воротний чинив опір грабіжницькій, сталінській політиці хлібозаготівель. Його приклад наслідували такі голови колгоспів, як Шипорко («Червоний партизан» с. Балакири), Моцний («Перемога» с. Варівці). У передовій статті «Найближчими днями повністю завершити план хлібоздачі державі» від 18 листопада 1946 року їх звинувачено у саботажі, свідомому невиконанні плану хлібоздачі державі. Зокрема, відносно голови колгоспу с. Варівці зазначалося, що «до недавнього тримав на корню близько 100 центнерів кукурудзи, допустив до розкрадання її, а він державі не додав ще 1932 пуди хліба». Не важко здогадатися, хто цю кукурудзу поносив до своїх домівок. Думаю не одна варовецька сім'я цього страшного 46-го року молила Бога за свого голову колгоспу, який таким сміливим вчинком врятував їх від голодної смерті.

«Викачка» зерна у ті голодні роки з України здійснювалася під різними ідеологічними лозунгами: до чергової річниці жовтневої революції, вручення геніальному вождю світового пролетаріату якоїсь нагороди і таке інше. У 1947 році хлібозаготівлі були приурочені до 800-річчя Москви. Ось як «Стахановські темпи» висвітлювали цю кампанію у номері від 7 вересня 1947 року: «Хліб для рідної Москви. Львів. Хліб для рідної Москви» - з такими написами їдуть червоні валки на пункти заготзерно з сіл Львівщини».

«Для рідної Москви. Вінниця. Колгоспники Вінниччини відправили трудящим Москви 8 ешелонів з зерном та 10 поїздів з овочами і фруктами. До ювілейної дати додатково відвантажують 100 вагонів фруктів і овочів».

Як же Городоччина відреагувала на цей «славний ювілей». Читаємо у цьому ж номері далі. «Хліб -рідній Батьківщині». Готуючи гідну зустртч знаменній даті - 800-річчю Москви, колгоспники артілі «Більшовик» (голова тов. Воробель) зобов'язалися повністю виконати річний план хлібозаготівлі. Своє слово вони додержали.

4 вересня колгосп відправив на заготзерно останню валку з хлібом. План хлібоздачі державі виконано на 100 процентів».

Необхідно підкреслити - впродовж 1946-1947 років із СРСР до країн Західної Європи (Польща, Чехословаччина. Румунія, Франція, Фінляндія) було вивезено 2,5 млн. тонн зерна. І в цей же час кількість жертв від штучно організованого голоду в Україні досягла 1 млн. осіб, на дистрофію захворі­ли 1 млн. 154 громадян, що стало ще одним злочином сталінської тоталітарної системи.

Ось про що треба пам'ятати і не допустити реанімації цього злочинного ладу на теренах сучасної незалежної України.

Разом з тим, варто ще раз повернутися до соціологічних досліджень на задану тему. Їхні невтішні результати - це тривожний сигнал для сьогоднішньої влади і всіх нас. Керівник Інституту соціології НАНУ Євген Головаха вважає, що велика кількість прихильників СРСР свідчить насамперед про критичну оцінку дій української влади. За його словами, такі соціологічні дані говорять насамперед про «двадцять років розчарувань». Згадувана нами Ірина Бекешкіна результати соціологів коментує так: «За ці двадцять років ми таки побудували державу, але не побудували «країну для людей». На думку І. Бекешкіної, українці цілковито полюблять свою державу, якщо влада зробить її комфортною для проживання. А якої думки Ви, шановний читачу?

Петро КРИВИЙ, заступник міського голови..

Городоцький вісник, 20 січня 2012року (Хмельницька область).

http://www.yatran.com.ua/articles/601.html