Жорстоке поводження людини з себе
подібними існує стільки, скільки існує й саме людство. Але вперше на наукове
підґрунтя застосування тортур під час кримінального провадження поставили
наприкінці XV-го століття два викладачі Кельнського університету – декан Яков Шпренгер
і пріор Генріх Крамер, більше відомий під латинізованим варіантом свого
прізвища Інсісторіс.
Виданий цими мужами вперше в 1486
року посібник інквізитора «Молот відьом» («Hexenhammer») містив детальну
процедуру судочинства з тим, «щоби як духовні, так і цивільні судді мали готові
прийоми тортур, ведення суду й винесення вироку». Це був, по-суті, перший
кримінальний процесуальний кодекс.
Сумісна праця друзів-інквізиторів
була схвалена офіційним листом богословського факультету Кельнського
університету від 1487 року, тим не менш колеги Шпренгера по університету
відмовилися відслужити заупокійну месу після його смерті 6 грудня 1495 року –
факт на ті часи безпрецедентний. Одначе основна ідея цієї праці – оголошення
«царицею доказів» визнання підсудним своєї вини в скоєнні інкримінованого йому
злочину – пережила віки й у явному чи прихованому вигляді сповідується
правоохоронцями та суддями багатьох держав, зокрема України.
Згідно з середньовічною правовою
доктриною, лише зізнання обвинуваченого могло бути підставою для винесення йому
обвинувального вироку. При цьому способи, за яких це зізнання отримувалося –
завдяки справжньому каяттю, чи шляхом обману, залякування, фізичних або
духовних тортур – значення не мали. Аналогічні принципи сповідували й у
середньовічній Москві, де джерелом права була Велика Яса Чингізхана 1206 року,
а головним способом отримання доказів вважалось взяття на муки. Царський
судебник 1550 року, Соборне Укладення 1646 року, Указ 1673 року передбачали
обов’язкові тортури за підозрою в скоєнні тяжкого злочину, стандартним
процедурою було триразове катування вогнем в батогом, а смертна кара
передбачалась як основний вид кримінального покарання. Урешті-решт, мордувати
стали навіть по деяких цивільних справах.
Але остаточно змагальність у суді
була ліквідована Петром І Указом 1697 року, яким передбачалось катування навіть
свідка, якщо той «в больших и важных гражданских делах оробеет или смутится,
или в лице изменится…».
На тлі сусідів середньовічна
Україна виглядала ледь не оазою гуманізму, де катування в карному процесі
застосовувалось лише у виняткових випадках, коли показами двох або більше
свідків чи показами самого обвинуваченого було неможливо довести вину чи
невинуватість підсудного. При цьому смертна кара застосовувалась набагато
рідше, ніж у сусідніх країнах. Причиною цього було широке поширення на
українських теренах Магдебурзького права, що встановлювало самоуправління міст.
Робота ката, яку мав оплачувати магістрат, коштувала недешево, власного ката
мало далеко не кожне місто, тож мордування, як і смертна кара, зустрічались у
судовій практиці не часто.
Історик з Києво-Могилянської
академії Катерина Диса в своїй ґрунтовній праці «Історія з відьмами. Суди про
чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII-XVIII століття»,
проаналізувавши архіви чотирнадцяти міст, встановила, що кати були лише в трьох
— Львові, Кам’янці-Подільському та Кременці. У Києві власного ката не було до
самого кінця ХVIII сторіччя, тож у випадку нагальної потреби фахівця з
мордування доводилось «виписувати» з найближчого міста, де він був. Зрозуміло,
що магістрат був не зацікавлений в додаткових витратах. І навіть у разі, коли
норми матеріального права – «Саксонське зерцало», «Карлінський кодекс» чи
приписи Бартоломея Гроїцького – вимагали виключно смертного вироку, суд часто
обирав найменш жорстоку (і, відповідно, більш дешеву для міської скарбниці)
форму страти. Наприклад, замість спалювання живцем – відсіч голови мечем.
Процедура катування на українських
землях також була суворо внормована. Спочатку кат показував обвинуваченому
знаряддя тортур і лише у випадку, якщо підсудний відмовлявся свідчити,
приступав до роботи – як правило, розтягував людину на дибі та палив ступні
свічками. При цьому кат не мав права завдавати каліцтва, оскільки якщо після
трикратного повторення «дізнання» людина не визнавала себе винною, суд її мусив
звільнити з-під варти (і таких випадків було чимало). Якщо ж обвинувачений
давав викривальні зізнання, наступного дня він мав їх повторити вже без примусу
в залі суду.
Втім, траплялись і кричущі
процесуальні порушення. Так, у 1634 році у Львові трьох жінок — Єву Грубарку,
Доротею Смоличку та Єву Питлоху — було звинувачено у чаклунстві. На дибі вони
визнали провину, але в наступному судовому засіданні заперечили свої слова та
розповіли про неприпустимі порушення процедури катування. Зокрема, Єву Грубарку
брали на муки дев’ять разів. Тим не менш, жінки за вироком суду були страчені.
До речі, це – найдавніша задокументована згадка про катування в Україні. І –
єдиний задокументований в Україні випадок застосування до обвинуваченого
несанкціонованої кількості тортур.
Після приєднання українських
земель до Російської імперії катування під час судового слідства стало звичною
справою. Щоправда, при Єкатерині ІІ обвинуваченого брали на муки лише у випадку
відсутності доказів його вини. У 1801 році тортури були офіційно заборонені,
але фактично застосовувались аж до 1864 року, оскільки після кодифікації
Сперанського, проведеної за часи Миколи І, справи в судах стали розглядатись
виключно в порядку письмового провадження без виклику сторін і свідків. Вироки
виносились на підставі письмових матеріалів, зібраних слідством, що
забезпечувало широкі можливості для зловживань, зокрема – мордування
обвинувачених.
Судова реформа Олександра ІІ
запровадила в Росії сучасні принципи судочинства: рівність усіх громадян перед
законом, презумпцію невинуватості при розгляді кримінальних справ, усність,
гласність, змагальність, право обвинуваченого на захист. Суд був відокремлений
від обвинувачення, запроваджений інститут присяжних засідателів.
Тож мешканцям Малоросійського краю
з того часу й аж до 1919 року не доводилося відчувати на собі практичного
застосування теорії «цариці доказів». Але проголошення України складовою Радянського
Союзу мало чи не першим наслідком застосування призабутих було методів
слідства, теоретичне обґрунтування яким згодом дав академік Андрій Вишинський –
прокурор СРСР, похований у Кремлівській стіні за видатні заслуги перед
Комуністичною партією та радянським народом.
За місяць по смерті кращого друга
всіх фізкультурників товариша Сталіна, 4 квітня 1953 року, наказом №0068
Міністра внутрішніх справ СРСР товариша Берії «Про заборону застосування до
арештованих будь-яких заходів примусу та фізичного впливу» катування в
радянській міліції було категорично заборонено, а знаряддя тортур – знищені. У
цьому наказі зазначалось, що в органах внутрішніх справ широкого поширення
набули такі способи мордування: жорстоке побиття, цілодобове застосування наручників
на вивернуті за спиту руки впродовж кількох місяців, тривале позбавлення сну,
ув’язнення роздягнутим у холодному карцері тощо.
28 грудня 1960 року набув чинності
новий Кримінально-процесуальний кодекс Української РСР, відповідно до якого
зізнання обвинуваченого чи підсудного могло лягати в основу обвинувального
вироку лише в тому випадку, якщо було підкріплено об’єктивними доказами по
справі. Тим не менш мордувати в міліції продовжували й далі. Ба більш того: за
роки української незалежності катування набуло такого поширення й таких форм,
що можна лише позаздрити нашим предкам. На відміну від середньовічного ката
українській міліціонер не зупиниться ані перед тим, щоби скалічити людину в
ході допиту, ані перед тим, щоби її вбити.
Били, б’ють і бити
будуть
Не треба думати, що в міліцію
йдуть служити якісь садисти, а слідчий чи оперативний працівник отримують
насолоду, спостерігаючи за тим, як затриманий корчиться в муках. Ще менше
підстав вважати, що до недозволених методів ведення дізнання та слідства своїх
підлеглих спонукає правоохоронне начальство. Тим не менш, катування в Україні –
це повсякденне явище, за допомогою якого, власне, і здійснюється реальне чи
уявне розкриття переважної більшості злочинів. Бо і той, хто катує, і той, кого
катують, є заручниками двох принципів, на яких побудована українська
правоохоронна система: показниками роботи міліціонерів вважається статистична
звітність, а підозрюваний чи обвинувачений, як правило, позбавлений реального
захисту.
Тільки глузування може викликати,
наприклад, наказ МВС України від 16 вересня 2009 року №404 «Про забезпечення
прав людини в діяльності органів внутрішніх справ України», яким передбачено
спорядження всіх міськрайлінвідділів системами відеоспостереження на вході, в
чергових частинах, коридорах і слідчих кімнатах. Якщо відеокамери поставити
навіть у туалетах, знущатись з затриманих у міліції не припинять до тих пір,
доки від міліціонерів вимагатимуть виконання плану по розкриттю злочинів. При
цьому розкриттям злочину в Україні вважається не вступ у силу обвинувального
вироку суду, а пред’явлення обвинувачення на стадії досудового слідства,
точніше – виставлення слідчим облікової картки статистичної звітності форми №4.
Не має значення, чи дійсно людина,
якій пред’явлено обвинувачення, винна в інкримінованому злочині й на чому те
обвинувачення ґрунтується – на об’єктивних доказах чи явці з повинною,
отриманої під тортурами. Головне – що виставлена картка форми №4, значить
злочин розкрито. Як наслідок, якщо відсоток розкриття злочинів у країнах
Західної Європи коливається в межах 40-45%, а найвищими є показники Бельгії і
Франції – 52%, то в Україні розкриваються 70-80% злочинів, а в окремих регіонах
– навіть 90%. Щоправда, слово «розкривається» треба брати в лапки.
Автор колись знав начальника
районного відділку міліції, який був підполковником, але мріяв про погони
полковника. Якось він навіть звернувся до начальника обласного управління МВС з
запитанням, коли ж йому буде присвоєне чергове звання. «А ось як забезпечиш
стовідсоткове розкриття, — пожартував обласний начальник, — так і станеш
полковником». І що ви думаєте? Наступного місяця райвідділ звітував, що в
районі досягнуто 100% розкриття злочинів.
Але головна причина міліцейського
безкраю – це принципове невизнання вищими посадовцями держави статті 59
Конституції України, частина 1-ша якої стверджує, що «Кожен має право на
правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається
безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав». Насправді
принципова позиція міліцейсько-прокурорсько-суддівсько-адвокатської корпорації,
яку послідовно підтримують три останніх президенти України, полягає в тому,
щоби допускати до захисту підозрюваних, обвинувачених, підсудних, засуджених
або виправданих виключно адвокатів – тобто членів оцієї самої корпорації. А
зовсім скоро, з 19 листопада 2012 року, ця антиконституційна вимога буде
поширюватись і на представників потерпілих чи свідків – відповідно до нового
Кримінального процесуального кодексу України, розробленого в нетрях Адміністрації
Президента України.
А це означає, що міліціонери
гарантовано й надалі мордуватимуть співгромадян, більшість з яких просто не має
«домашнього адвоката», який по першому ж телефонному дзвінку проти глупої ночі
примчиться в райвідділ, щоби захистити свого клієнта від знайомства з теорією
«цариці доказів». Єдине, що може зупинити українського, так би мовити,
правоохоронця від застосування тортур – це усвідомлення того, що на завтра
жертва катувань зустрінеться зі своєю довіреною особою, яка негайно оприлюднить
інформацію про недозволені методи слідства.
Треба сказати, що відповідна
поправка до проекту КПК України ледь не потрапила в остаточний варіант кодексу.
Профільний комітет Верховної Ради підтримав пропозицію народних депутатів
допускати до участі в карному процесі в якості захисника будь-яку особу, а не
тільки адвоката, на розсуд обвинуваченого чи підсудного – у повній
відповідності до статті 59 Конституції. Але поправка ця була провалена у
сесійному залі, 19 травня 2012 року Президент підписав новий КПК без жодних
застережень і тепер кати у погонах можуть впевнено дивитись у своє майбутнє. На
відміну від решти громадян України.
Володимир Бойко
Немає коментарів:
Дописати коментар