Навальний програв «вигляду кішки ззаду». Але російська влада
здобула піррову перемогу
Серія місцевих виборів у таких великих містах, як Москва,
Єкатеринбург, Воронеж, Красноярськ, Петрозаводськ і Тольятті, продемонструвала,
що російський істеблішмент і суспільство перебувають у стані глибокої
внутрішньої кризи.
Ця криза, або, якщо висловлюватися традиційним мовою
російської політичної думки — «нєстояніє», почалася ще в грудні 2012 року.
Тоді позасистемний громадський діяч Олексій Навальний закликав
виборців голосувати за будь-які партії в бюлетені, крім «Єдиної Росії» (ЄР),
яка на той час уже майже десять років була при владі. Важко сказати, яку роль
зіграв цей заклик у відвертому фіаско ЄР, але факт залишається фактом: задля
збереження мінімальної більшості в новій Держдумі влада пішла на масові
фальсифікації. Обурені москвичі вийшли на вулиці, і весь рік російську столицю
трусило так, ніби за вікном 1991-й. Проте «системна опозиція» — КПРФ, ЛДПР і
хитка «Справедлива Росія» (СР) не ризикнули підтримати Болотну площу.
Тому Кремль, переживши переляк, зміг переграти протест, очолений
в основному політичними маргіналами — людьми єльцинської епохи. Але розкол
еліти проявився з усією чіткістю: буржуазна аристократія столиці, що
симпатизувала Дмитру Медведєву і розчарувалася в ньому, обурювалася.
Стався і розкол суспільства на «малий народ» міського середнього
класу і «великий народ» консервативних низів і дотаційних територій. Так Кремль
увійшов у смугу кризи легітимності. Цю рану не змогла зцілити навіть сльоза
Путіна, яка впала на чергові «вибори без вибору».
А втім, Болотна також дала досить обмежену альтернативу. Олексій
Навальний виявився єдиним свіжим обличчям серед її спікерів. Не дивно, що саме
він став фаворитом позасистемної опозиції на виборах мера Москви. До речі,
отримавши в липні п´ять років колонії за непереконливо доведене розкрадання,
Навального несподівано звільнили через підкилимні розбіжності у Кремлі і для
додання легітимності виборам, які останній раз проводилися десять років тому.
Варто сказати, що прихильники Навального не розраховували на
його перемогу — соцопитування таких шансів не давали. Тому достатньо було не
допустити перемоги путінського намісника Сергія Собяніна в першому турі. Влада
намагалася поводитися максимально коректно, конструюючи бездоганну перемогу
Собяніна. Але коли проти ночі 9 вересня ймовірність другого туру стала
перетворюватися на реальність, у Кремля не здали нерви. Тож у хід пішли відомі
прийоми фальсифікацій: масове «голосування на дому», зависання системи, відмова
в прийомі протоколів і суперечливі відомості про явку.
Таким чином, Сергій Собянін отримав 51,37% голосів, а Олексій
Навальний — 27,24%. Інші кандидати, що явно підігравали висуванцю влади, разом
набрали менше від Навального. Незважаючи на те, що передвиборчий штаб
Навального результат не визнав, перспектива ясна — обраний «з душком», як це
прийнято у світі кругової поруки, Сергій Семенович, отримавши голоси нових
районів міста, виконуватиме обов´язки мера у ворожій президенту і його партії
російській столиці. А Олексій Анатолійович отримав статус лідера справжньої
опозиції Володимиру Путіну. Але ця московська історія — тільки фрагмент великої
картини.
По країні «Єдина Росія», вдруге поставлена в умови навчань, а не
теплої ванни, знову зазнала моральної поразки. Так, перемогу в столиці Уралу
Єкатеринбурзі здобув кандидат від «Громадянської платформи» (лідер — Михайло
Прохоров), правозахисник і борець із наркомафією Євген Ройзман. У столиці
Карелії влада шокована перемогою журналістки Галини Ширшиної, яку підтримувала
партія «Яблуко». У Воронежі кандидат від «Альянсу Зелених — Народної партії»
Галина Кудрявцева не визнає сумнівний результат суперника-«єдинороса». До низки
обласних і міських дум пройшли кандидати від «Громадянської платформи» і
«ПАРНАС».
ЄР же вигравала в умовах безпрецедентно низької явки — подекуди
і в 2%, у найбільш консервативних і депресивних регіонах, а також в
авторитарних етнократія на кшталт Чечні або Башкирії. Їхні стосунки з центром
прості: вони або платять йому данину, або живуть за рахунок федерального
бюджету. А от для ЛДПР і СР результат перегонів можна вважати катастрофічним —
жодної помітної перемоги. Епоха клоунів у Росії завершилася. Електорат цих
партій неминуче розповзеться між лоялістами і можливою в майбутньому
опозиційною коаліцією правих і лівих лібералів.
Отже, що чекає на Росію попереду? Необхідно мати на увазі, що
наступні великі кампанії — парламентська і президентська — відбудуться 2016-го
і 2018-го відповідно. Але вибори до Держдуми, якщо нічого не зміниться,
пройдуть вже із 5% бар´єром. А з урахуванням результатів попередніх виборів
потенційна ліберальна коаліція зможе претендувати на фракцію.
Проте до того часу Навального цілком можуть відправити на
«зону», а опозиційні мери можуть паралізувати і дискредитувати. Але чи допоможе
це Путіну повернути любов росіян? Навряд чи.
Насамперед, за неписаним законом російської історії «нєстояніє»
може тепер перейти в «хитання», а «хитання» — у «смуту». Адже економічна
ситуація погіршується, незважаючи на те, що РФ нарешті наздогнала Португалію,
яка впала в найглибшу за 37 років депресію. У третьому путінському терміні
Росія не просто відвертається від Європи, але і — особливо з урахуванням
нещодавніх угод з Китаєм і його швидкої економічної експансії в Середній Азії,
впевнено перетворюється на молодшого партнера Піднебесної. Причому партнера
транзитного — головний приз полягає в прориві в ліквідний простір вільної
торгівлі з ЄС. При цьому, однак, усе більш ходовою ставатиме націоналістична
карта, яку з успіхом розігрували і опозиція, і влада. Що аж ніяк не додасть
міцності Російській Федерації. А отже, країна знову буде змушена вибирати між
демократизацією, яка небезпечна розпадом, і авторитаризмом, який обмежує
можливість як соціальної, так і економічної модернізації.
При цьому помірний націоналіст Навальний може стати вельми
корисним Кремлю як каталізатор нового проекту в дусі чергового підняття Росії з
колін. Але гра на цьому полі небезпечна і конкуренцією з путінським
неоімперським проектом. А втім, навіть опинившись у в´язниці, Навальний
залишатиметься іконою міської молоді, а проєвропейська частина еліти вже бачить
молоду альтернативу Путіну, причому здатну боротися в публічному просторі.
Тотальний абсентеїзм є симптомом глибокої кризи російського
суспільства, яке вже не те що не довіряє політичній системі, а просто ігнорує
її. Складним можна назвати і становище інтелігенції: хоча вона й отримує
політичне представництво, але демократична перемога над режимом вимагатиме від
її лідерів розширення і спрощення свого послання масам. Як і сподівався
ліберальний публіцист Володимир Пастухов, «Пушкін» як символ європейського
вектора Росії прийшов і проголосував на виборах у Москві.
На жаль, Пушкін наразі зовсім не так ефектний, як «вигляд кішки
ззаду», який Володимир Путін намалював на шкільній дошці. Десь таким можна
вважати як результат виборів для влади, так і сигнал виборця системі — і як не
дивуватися настільки точному визначенню громадянами свого місця у списку
пріоритетів Кремля?
Джерело фото: wikimedia.org
Немає коментарів:
Дописати коментар