“Мене побили і думали, що я вже
помер” – щоденник тернопільського безпритульного
Пригадую, як колись збиралась за
столом наша велика родина. Особливо радісно було на Новий Рік або Святвечір,
коли усі разом співали, а дідусь Микита гойдав мене на колінах та наспівував:
“Ти станеш великою людиною. Ти будеш найщасливішим у світі! А знаєш чому? Бо ти
мій внук, ти з козацького роду!”. Я весело сміявся і тягнув дідуся за сиву
бороду. Через рік дідусь помер. Півроку не минуло, як за ним пішла у засвіти і
бабця Катя. Тато покинув нас, а мама почала пити…
Це тривало понад три роки.
Котрогось дня мати привела «дружків» додому, вони довго пиячили. Я, заховавшись
в сусідній кімнаті під ліжком, тихо плакав і просив дідуся, щоб забрав мене до
себе – на небо. Аж раптом почув запах диму. Пам’ятаю, як все палало. Я якось
вибрався надвір. Стояв і дивився, як горів наш дім. Аж тоді в мене промайнула
думка, що всередині моя мама. Але, о Господи, чогось я не хотів її рятувати.
Можливо, через те, що вона давно вже не була мамою…
Я погано пам’ятаю, що було далі.
Кілька днів я тинявся вулицями Тернополя. Нікому до мене не було діла. Коли я
просив кілька копійок, люди лише косо дивилися на мене, та були й такі, що
давали милостиню, а потім вигукували: “Не забудь сигарет купити!”. Сигарет?!
Люди, мені на кусок хліба не вистачало.
Якось, проходячи повз смітник, я
побачив кішку, доглянуту, з ошийником. Вона тримала в зубах шматок ковбаси. До
неї підбігла жінка, взяла кішку на руки і промовила сердито: “Діно, ну де ж ти
вештаєшся? Дивишся на всяке (глянула на мене) і їж всіляку гидоту”. І жбурнула
той огризок. А я вхопив його і жадібно з’їв. «Дідусю, я ж козацького роду, а
хіба козаки їли недоїдки? Ти помилявся чи обманював мене? Дідусю забери мене до
себе!» – крутилося у моїй дитячій голові.
…Згодом я потрапив до притулку.
Там в мене появилися друзі… і вороги. Ними стали виховательки, які за кожне не
так сказане слово били. Ось я й не витримав – втік.
І знову опинився на вулиці.
Блукаючи вулицями, натрапив на «лігво» місцевих бомжів. Головним у них був
дядько Толік. Він пояснив мені, що цілий день я і інші діти маємо жебракувати,
а потім спільний заробіток поділять порівно. Я спочатку навіть втішився. Та
наступного дня, коли я не приніс ні копійки, він відлупцював мене так, що я
ледве на ноги підвівся. Відтак я кілька разів пробував від своїх
«благодійників» втекти, та вони мене ловили і тягнули назад. Одного разу мене
знову жорстоко побили і думали, що я вже помер, тому викинули непритомного на
смітник. Не знаю, як я опинився в лікарні, хто мене підібрав. Проте коли
одужав, знову потрапив до притулку. Та цього разу, Богу дякувати, до іншого – з
добрими виховательками. Одну з них, Марію Петрівну, я згадую часто і нині.
У притулку прожив до 18 років.
Потім вступив до училища - і з мене вийшов непоганий майстер…
Сьогодні мені 35 років. Маю
квартиру, найкращу в світі дружину і трьох синів. Думаю, дідусь Микита пишався
б своїм козаком. Кожен раз, проходячи повз безпритульних дітей, хочеться їм
віддати все, що маю, щоб тільки побачити в дитячих оченятах хоч трішки радості,
хочеться їх запевнити, що світ не без добрих людей, та й на все воля Господня…
Сергій. м. Тернопіль
Немає коментарів:
Дописати коментар