Плутанина з ідеологією пошиває українців у дурні
В Україні звуть себе лівими партії, що сповідують відверто клерикально-православні ідеї, і називають себе правими ті, хто діє на основі ідей соціального популізму. І, головне, що цій плутанині, коли верблюд зветься слоном, а шакал – тигром, вірять пересічні громадяни, щоразу на виборчих дільницях пошиваючи себе в дурні.
Тому подивімося детальніше, як же виникало, розвивалося й осмислювалося поняття ідеології впродовж двох останніх століть, - розмірковує політолог, філософ, історик Сергій Грабовський.
Парад ідеологій: засади та механізми
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Чи не щодня ми читаємо на шпальтах газет і чуємо з телеекранів про ідеології різних партій, про ідеологічні забобони і міфи, про необхідність (чи неприпустимість) державної ідеології і так далі. На перший погляд, тут навіть не потрібно зайвих пояснень: ідеологія (від грецького ιδεολογία, тобто ідея, уявлення плюс логос, вчення), як випливає із самої семантики слова, - це певна система поглядів, ідей, цінностей, настанов, які виражають інтереси певних соціальних груп, класів, націй, суспільств і в яких усвідомлюються й оцінюються відносини людей до дійсності й одне до одного, а також містяться гасла та цілі соціально-політичної діяльності, спрямованої чи то на збереження, чи то на зміну чинних суспільних стосунків. Отже, де шукати ідеологію? В партійних програмах і гаслах, у виступах лідерів, у популярних брошурах, зрештою, у виборчих змаганнях.
Таке розуміння ідеології є справді схожим на те, яке вироблене політичною наукою і застосовується в політичних практиках, але тільки схожим, і то в деяких рисах. Бо ж інакше в Україні не звали б себе лівими партії, що сповідують відверто клерикально-православні ідеї, і не звали б правими себе ті, хто діє на основі ідей соціального популізму. І, головне, цій плутанині, коли верблюд зветься слоном, а шакал – тигром, не вірили б пересічні громадяни, щоразу на виборчих дільницях пошиваючи себе в дурні. Тому подивімося детальніше, як же виникало, розвивалося й осмислювалося поняття ідеології впродовж двох останніх століть.
Фальшива свідомість чи засіб мобілізації мас?
Уперше це поняття було впроваджене у Франції на зламі XVIII-ХІХ століть Антуаном Дестютом де Трасі, котрий разом із Етьеном де Кондільяком намагався створити науку про загальні принципи формування ідей та основи людського знання. За допомогою цієї науки вони намагалися вплинути на політику тодішнього французького лідера Наполеона Бонапарта, і він, сам не чужий політичних та юридичних наук, вирішив, що вони прагнуть замінити політичну реальність умоглядними твердженнями, втиснути дійсність у каркас із "правильних" настанов, відтак негативно поставився до ідей та пропозицій цих мислителів. З легкої руки Наполеона слово "ідеологія" на тривалий час набуло якщо не негативного, то зневажливого відтінку, який частково зберігається й донині.
Цей відтінок ми чітко бачимо у текстах Карла Маркса, де ідеологія – це хибна, фальшива свідомість, яка відображає інтереси певного класу, що видаються за інтереси всього суспільства, і яка заважає бачити дійсність у її реальних вимірах. Ідеологія, за Марксом, історично виникає внаслідок впливу класово-антагоністичних виробничих стосунків на суспільну свідомість і має зникнути завдяки трансформації цих стосунків у прозорі, ясні, раціональні, підвладні людській волі.
За Карлом Мангеймом, котрий у дослідженні ідеології до певної міри був спадкоємцем Маркса, хоча й мав інші політичні погляди, головним тут є не викривлене відображення соціальної дійсності і не інтереси певних класів чи суспільних груп (цього Мангейм не заперечував), а енергетичний імпульс, здатність мобілізувати за допомогою ідеологічних форм значні групи людей у боротьбі за владу та акумулювати їхні сили в одному річищі.
Росіянин Георгій Плеханов, котрого сам Маркс вважав одним із своїх найпроникливіших учнів, пішов іншим шляхом: він розглядав не лише психологічну складову політики й економіки, а й усі форми духовного і культурного життя у класовому суспільстві як ідеології різного порядку; так само, як і Мангейм, Плеханов послабив негативний присмак у понятті "ідеологія", показавши суспільну необхідність в ідеологіях, коли йдеться про певні рівні соціального розвитку.
Саме Плеханов створив поняття "наукової ідеології", маючи на увазі марксизм; це поняття було підхоплене Володимиром Леніним і розгорнене у практиці партії більшовиків; всі інші ідеології відтак автоматично оголошувалися антинауковими і ворожими суспільному прогресу, а їхні носії ставали об‘єктом відповідної уваги з боку каральних органів (якщо йшлося про те, що відбувалося в межах СРСР) та контрпропаганди, коли мовилося про те, що відбувається у всьому світі. Схожим чином, не раціоналізуючи поняття "наукова ідеологія", розуміли справу німецькі нацисти: капіталістично-олігархічній та єврейсько-більшовицькій ідеологіям мусила протистояти "істинна арійська наука" та "національна пропаганда", які б мобілізовували арійські народи на боротьбу з ворогами й озброювали їх істинним баченням світу.
У першій половині ХХ століття європейські дослідники Гаетано Моска, Роберт Міхельс, Вільфредо Парето, перебуваючи на відчутно інших ідейно-політичних позиціях, ніж Плеханов, розглядали навіть естетичну та релігійну культуру та свідомість як форми прояву політичної ідеології, покликані до життя потребами легітимації чинної влади або її знищення. А от американці швидше пішли вслід за Мангеймом: Ліман Сарджент вважав, що ідеологія напрацьовує певні цілі та цінності політичного розвитку, без яких цей розвиток неможливий, хоча водночас вона спрощує і примітивізує методи розв‘язання практичних проблем. Фредерік Воткінс, зі свого боку, наполягав, що ідеологія завжди протистоїть статус-кво, чинному стану справ, який підтримується силою бюрократичної машини, а відтак є політично-перетворюючим чинником. У західній науці ХХ століття зустрічаємо й ставлення до ідеології як до "прислужниці влади", яка не має в серйозній політиці реальної ваги і якій мусять бути протиставлені раціональні ідеї.
Нарешті, в останні десятиліття цього століття, коли стало модним скептичне, "постмодерне" ставлення до наукового доробку минулого, коли почався інтелектуальний рух за "деідеологізацію" суспільного життя (який, до речі, тихо помер у середині 1990-х, коли з‘ясувалося, що у разі добровільного самознищення демократичних ідеологій їхнє місце займають брутальні й небезпечні феномени), в ідеологіях почали шукати витончені й химерні візерунки духовного буття. Скажімо, за Роланом Бартом ідеологія – це сучасний метамовний міф, конотативна система, що приписує об‘єктам непрямі значення та соціалізує їх.
До цього слід додати, що поняття "ідеологія" нерідко сьогодні вживається у переносному чи розширеному значенні ("ідеологія такої-от компанії", "ідеологія маркетингу"); це, звичайно, має певний стосунок до базового поняття, яким воно постало в історії, проте все ж головне значення, з яким ототожнюється ідеологія як така – це політична ідеологія.
Загалом більшість сучасних дослідників трактує політичну ідеологію як багаторівневу систему концептів, настанов, гасел і міфів, які виправдовують претензії тієї чи іншої партії або групи осіб на владу (або на певну стратегію її використання), мобілізують енергію прихильників цих політичних суб‘єктів на підтримку їхньої діяльності і "тиснуть" на громадську думку, прагнучи підпорядкувати її своїм цілям.
Політична ідеологія є, з одного боку, духовною зброєю тих чи інших груп еліти або претендентів на місце в еліті суспільства, з іншого боку, вона стає дієвою й ефективною лише тоді, коли відповідає масовим очікуванням і наповнюється ними. Отож ми маємо право говорити про злиття чи навіть синтез в ідеології прагнень та ідей "верхів" та "низів" політично активної частини суспільства. І тим, й іншим вона дає універсальні, хоча й дуже спрощені критерії для функціональної оцінки минулого, сучасного й майбутнього; для розрізнення "позитивного" і "негативного" у поточній політиці; для швидкого й ефективного виокремлення тактичних завдань політичного розвитку. При цьому, ще раз зауважу, ідеологія відповідає своїй суспільній місії, коли вона здатна бути інтегруючою та мобілізуючою силою, яка об‘єднує певну частину громадян разом із їхніми лідерами для енергійних цілеспрямованих дій задля реалізації поставлених завдань.
Яким же чином відбувається така мобілізація, як діють механізми, за допомогою яких ідеологія виконує свої соціально-орієнтаційні і мобілізаційні функції щодо політичної поведінки великих груп населення (як у суспільствах громадянського, так і негромадянського типів – серед останніх деспотичні, автократичні, тоталітарні соціуми)?
Механізми та рівні
Ідеологія не виникає і не розвивається стихійно, хоча в ній наявні елементи спонтанності; однак завжди вона сягає завершення своїх пояснювальних побудов і високих рівнів ефективності через діяльність професіоналів-ідеологів, котрі формулюють її основні принципи і змінюють їх у разі потреби, та професіоналів-політиків, котрі ці ідеологічні положення використовують у своїй практичній роботі. Трапляється, що ці дві ролі можуть поєднуватися в одній фізичній особі (особливо коли йдеться про періоди соціальних революцій), тоді вплив на маси з боку таких діячів може бути значно більш ефективним. А ще для успішного функціонування ідеології потрібні її пропагандисти, суб‘єкти-ретранслятори, носії розвитку ідеології "вшир", та матеріальні засоби такої ретрансляції.
Скажімо, у Середньовіччі ідеологами соціальних рухів, котрі всі мали релігійний ґрунт і форму, були ченці, часом високого рангу, втілювали у практику ідеологічні схеми представники нобілітету (навіть в абсолютній більшості селянських рухів лідери були з числа збіднілих шляхтичів або, в крайньому разі, професійних вояків), а ретрансляторами-пропагандистами – мандрівні співаки, знов-таки ченці, студенти; писані тексти використовувалися хіба що для читання їх перед загалом, оскільки більша частина населення була неграмотною. У Новий час ситуація змінюється: загальна секуляризація суспільства приводить до того, що ідеологами стають люди "вільних професій" – адвокати, професори університетів, журналісти друкованих ЗМІ і літератори. Все більше поширення основних ідеологічних настанов відбувається за допомогою газет, журналів, листівок, а у ХХ столітті – радіо, кіно, потім телебачення, і, нарешті, Інтернету. Фахові ж політики сьогодні далеко не обов‘язково належать до елітарних верств суспільства, навпаки, вихідці з "простолюду", з "плебейських верств", з "низів", які змогли завдяки своїм здібностям вийти "нагору", є обов‘язковою складовою політикуму всіх демократичних держав; до політиків додаються т.зв. політтехнологи, які вибудовують схеми найефективнішого впливу ідеологічних концептів на масі і надають цим концептам найбільш ефективних форм із врахуванням специфіки масової психології.
Поширення загальної грамотності, наукових знань, доступність електронних ЗМІ, здатних миттєво зробити практично будь-яку подію приступною для населення всіх розвинених країн, одне слово, загальна раціоналізація та інформатизація життя в останній третині ХХ століття підштовхнули значну кількість західних науковців до того, щоб вести мову про деідеологізацію суспільства. Мовляв, на місце ідеологій приходять раціонально побудовані стратегії політичної діяльності, які значно ефективніші в плані організації соціального розвитку. Якийсь час після падіння комуністичної системи теоріям деідеологізації віддавали данину й вітчизняні дослідники, ба, навіть політики. Проте досить швидко з‘ясувалося, що добровільний демонтаж "ідеологічного каркасу" політичного життя призводить до того, що на вільному місці або починають виростати відверто мафіозно-олігархічні партійні конструкції, для яких найефективніші методи "роботи" з виборцями – залякування та цинічне обдурення, або відтворюються старі тоталітарні партії під ледь оновленими гаслами, або з інших цивілізаційних обширів приходять й адаптуються до місцевих умов нові тоталітарні ідеології, що спираються на заповзятих неофітів – скажімо, у Західній Європі має йтися про ісламський радикалізм, до якого навертається не тільки значна кількість іммігрантів, а й певний відсоток місцевого населення. Одне слово, з деідеологізацією, як то кажуть, не склалося, і зараз у світі відбувається своєрідний ренесанс ідеологій, щоправда, відмінних від своїх класичних попередників кінця ХІХ – початку ХХ століть.
Тому варто більш детально розглянути механізми формування і трансляції тих чи інших ідеологічних концептів у сучасному суспільстві – адже, схоже, доба ідеологічної політики в Україні не позаду, а попереду.
Функціонування й розвиток будь-якої ідеології відбувається на трьох основних рівнях (якщо хоч один із цих рівнів "не зайнятий", ідеться про недоформовану або деградуючу ідеологічну систему). Найвищий з цих рівнів – теоретико-концептуальний, на якому формулюються основні положення, концепти, теорії, що акумулюють і розкривають цінності, ідеали, настанови, об‘єктивно притаманні певній великій групі людей – від класу чи нації до релігійної групи чи фанатичних прихильників якогось виду спорту. Іншими словами, на цьому рівні спонтанні, латентні, підсвідомі прагнення різних спільнот артикулюються (або, як говорить львівський філософ Тарас Возняк, о-словлюються), раціоналізуються, набувають вигляду філософських і соціологічних доктрин.
На програмно-політичному рівні загальні соціально-філософські принципи й ідеали перекладаються мовою програм, гасел і вимог політичної еліти, формуючи таким чином нормативну основу для ухвалення виборчих стратегій, управлінських рішень, вибору геополітичних орієнтацій тощо, а також для визначення й активізації політичної поведінки великих мас громадян. Якщо загальні політичні принципи й ідеї складаються на підставі вільних дискусій інтелектуалів та всіх активних членів громадянського суспільства, коли не лише припустимі, а й потрібні зіткнення принципово різних підходів до цих принципів, то програми розробляються для ведення безпосередньої політичної боротьби, яка вимагає беззастережної консолідації "своїх" та нейтралізацію, або й придушення опонентів. Між концептуальним і програмним рівнями ідеології можуть існувати й певні розходження та суперечності, оскільки будь-які достатньо абстрактні ідеї у процесі їхнього втілення неминуче спрощуються й функціоналізуються.
Найнижчий, але найбільш практично значущий рівень функціонування ідеології (без якого вона, власне, залишається "джентльменським облаштунком" теоретиків) – це т.зв. актуалізований рівень, який характеризує міру освоєння громадянами цілей і принципів даної ідеології, перетворення їхніх неоформлених соціальних настроїв і відчуттів у цілі й настанови практичних учинків. Зрозуміло, що прихильність до певної ідеології може мати різну глибину – від готовності віддати за неї життя, тобто від перетворення ідеологічних настанов на засадничі світоглядні принципи, до поверхневого засвоєння певних гасел, які при нагоді легко змінюються на інші, більш співзвучні моменту. Ідеології, здатні визначати принципи соціального мислення людей, упорядковувати у їхній свідомості та підсвідомості картину світу, за визначенням Карла Мангейма є "тотальними" (не плутати з тоталітарними!). Ті ж системи політичних вимог і поглядів, які ставлять на меті завдання часткової зміни форм правління, функцій держави, систем виборів, функціонування того чи іншого соціального феномену в загальносуспільному житті тощо, не здатні вплинути на світоглядні уяви спільноти, виступають як "часткові" (Нікос Пуланзас).
В Україні звуть себе лівими партії, що сповідують відверто клерикально-православні ідеї, і називають себе правими ті, хто діє на основі ідей соціального популізму. І, головне, що цій плутанині, коли верблюд зветься слоном, а шакал – тигром, вірять пересічні громадяни, щоразу на виборчих дільницях пошиваючи себе в дурні.
Тому подивімося детальніше, як же виникало, розвивалося й осмислювалося поняття ідеології впродовж двох останніх століть, - розмірковує політолог, філософ, історик Сергій Грабовський.
Парад ідеологій: засади та механізми
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Чи не щодня ми читаємо на шпальтах газет і чуємо з телеекранів про ідеології різних партій, про ідеологічні забобони і міфи, про необхідність (чи неприпустимість) державної ідеології і так далі. На перший погляд, тут навіть не потрібно зайвих пояснень: ідеологія (від грецького ιδεολογία, тобто ідея, уявлення плюс логос, вчення), як випливає із самої семантики слова, - це певна система поглядів, ідей, цінностей, настанов, які виражають інтереси певних соціальних груп, класів, націй, суспільств і в яких усвідомлюються й оцінюються відносини людей до дійсності й одне до одного, а також містяться гасла та цілі соціально-політичної діяльності, спрямованої чи то на збереження, чи то на зміну чинних суспільних стосунків. Отже, де шукати ідеологію? В партійних програмах і гаслах, у виступах лідерів, у популярних брошурах, зрештою, у виборчих змаганнях.
Таке розуміння ідеології є справді схожим на те, яке вироблене політичною наукою і застосовується в політичних практиках, але тільки схожим, і то в деяких рисах. Бо ж інакше в Україні не звали б себе лівими партії, що сповідують відверто клерикально-православні ідеї, і не звали б правими себе ті, хто діє на основі ідей соціального популізму. І, головне, цій плутанині, коли верблюд зветься слоном, а шакал – тигром, не вірили б пересічні громадяни, щоразу на виборчих дільницях пошиваючи себе в дурні. Тому подивімося детальніше, як же виникало, розвивалося й осмислювалося поняття ідеології впродовж двох останніх століть.
Фальшива свідомість чи засіб мобілізації мас?
Уперше це поняття було впроваджене у Франції на зламі XVIII-ХІХ століть Антуаном Дестютом де Трасі, котрий разом із Етьеном де Кондільяком намагався створити науку про загальні принципи формування ідей та основи людського знання. За допомогою цієї науки вони намагалися вплинути на політику тодішнього французького лідера Наполеона Бонапарта, і він, сам не чужий політичних та юридичних наук, вирішив, що вони прагнуть замінити політичну реальність умоглядними твердженнями, втиснути дійсність у каркас із "правильних" настанов, відтак негативно поставився до ідей та пропозицій цих мислителів. З легкої руки Наполеона слово "ідеологія" на тривалий час набуло якщо не негативного, то зневажливого відтінку, який частково зберігається й донині.
Цей відтінок ми чітко бачимо у текстах Карла Маркса, де ідеологія – це хибна, фальшива свідомість, яка відображає інтереси певного класу, що видаються за інтереси всього суспільства, і яка заважає бачити дійсність у її реальних вимірах. Ідеологія, за Марксом, історично виникає внаслідок впливу класово-антагоністичних виробничих стосунків на суспільну свідомість і має зникнути завдяки трансформації цих стосунків у прозорі, ясні, раціональні, підвладні людській волі.
За Карлом Мангеймом, котрий у дослідженні ідеології до певної міри був спадкоємцем Маркса, хоча й мав інші політичні погляди, головним тут є не викривлене відображення соціальної дійсності і не інтереси певних класів чи суспільних груп (цього Мангейм не заперечував), а енергетичний імпульс, здатність мобілізувати за допомогою ідеологічних форм значні групи людей у боротьбі за владу та акумулювати їхні сили в одному річищі.
Росіянин Георгій Плеханов, котрого сам Маркс вважав одним із своїх найпроникливіших учнів, пішов іншим шляхом: він розглядав не лише психологічну складову політики й економіки, а й усі форми духовного і культурного життя у класовому суспільстві як ідеології різного порядку; так само, як і Мангейм, Плеханов послабив негативний присмак у понятті "ідеологія", показавши суспільну необхідність в ідеологіях, коли йдеться про певні рівні соціального розвитку.
Саме Плеханов створив поняття "наукової ідеології", маючи на увазі марксизм; це поняття було підхоплене Володимиром Леніним і розгорнене у практиці партії більшовиків; всі інші ідеології відтак автоматично оголошувалися антинауковими і ворожими суспільному прогресу, а їхні носії ставали об‘єктом відповідної уваги з боку каральних органів (якщо йшлося про те, що відбувалося в межах СРСР) та контрпропаганди, коли мовилося про те, що відбувається у всьому світі. Схожим чином, не раціоналізуючи поняття "наукова ідеологія", розуміли справу німецькі нацисти: капіталістично-олігархічній та єврейсько-більшовицькій ідеологіям мусила протистояти "істинна арійська наука" та "національна пропаганда", які б мобілізовували арійські народи на боротьбу з ворогами й озброювали їх істинним баченням світу.
У першій половині ХХ століття європейські дослідники Гаетано Моска, Роберт Міхельс, Вільфредо Парето, перебуваючи на відчутно інших ідейно-політичних позиціях, ніж Плеханов, розглядали навіть естетичну та релігійну культуру та свідомість як форми прояву політичної ідеології, покликані до життя потребами легітимації чинної влади або її знищення. А от американці швидше пішли вслід за Мангеймом: Ліман Сарджент вважав, що ідеологія напрацьовує певні цілі та цінності політичного розвитку, без яких цей розвиток неможливий, хоча водночас вона спрощує і примітивізує методи розв‘язання практичних проблем. Фредерік Воткінс, зі свого боку, наполягав, що ідеологія завжди протистоїть статус-кво, чинному стану справ, який підтримується силою бюрократичної машини, а відтак є політично-перетворюючим чинником. У західній науці ХХ століття зустрічаємо й ставлення до ідеології як до "прислужниці влади", яка не має в серйозній політиці реальної ваги і якій мусять бути протиставлені раціональні ідеї.
Нарешті, в останні десятиліття цього століття, коли стало модним скептичне, "постмодерне" ставлення до наукового доробку минулого, коли почався інтелектуальний рух за "деідеологізацію" суспільного життя (який, до речі, тихо помер у середині 1990-х, коли з‘ясувалося, що у разі добровільного самознищення демократичних ідеологій їхнє місце займають брутальні й небезпечні феномени), в ідеологіях почали шукати витончені й химерні візерунки духовного буття. Скажімо, за Роланом Бартом ідеологія – це сучасний метамовний міф, конотативна система, що приписує об‘єктам непрямі значення та соціалізує їх.
До цього слід додати, що поняття "ідеологія" нерідко сьогодні вживається у переносному чи розширеному значенні ("ідеологія такої-от компанії", "ідеологія маркетингу"); це, звичайно, має певний стосунок до базового поняття, яким воно постало в історії, проте все ж головне значення, з яким ототожнюється ідеологія як така – це політична ідеологія.
Загалом більшість сучасних дослідників трактує політичну ідеологію як багаторівневу систему концептів, настанов, гасел і міфів, які виправдовують претензії тієї чи іншої партії або групи осіб на владу (або на певну стратегію її використання), мобілізують енергію прихильників цих політичних суб‘єктів на підтримку їхньої діяльності і "тиснуть" на громадську думку, прагнучи підпорядкувати її своїм цілям.
Політична ідеологія є, з одного боку, духовною зброєю тих чи інших груп еліти або претендентів на місце в еліті суспільства, з іншого боку, вона стає дієвою й ефективною лише тоді, коли відповідає масовим очікуванням і наповнюється ними. Отож ми маємо право говорити про злиття чи навіть синтез в ідеології прагнень та ідей "верхів" та "низів" політично активної частини суспільства. І тим, й іншим вона дає універсальні, хоча й дуже спрощені критерії для функціональної оцінки минулого, сучасного й майбутнього; для розрізнення "позитивного" і "негативного" у поточній політиці; для швидкого й ефективного виокремлення тактичних завдань політичного розвитку. При цьому, ще раз зауважу, ідеологія відповідає своїй суспільній місії, коли вона здатна бути інтегруючою та мобілізуючою силою, яка об‘єднує певну частину громадян разом із їхніми лідерами для енергійних цілеспрямованих дій задля реалізації поставлених завдань.
Яким же чином відбувається така мобілізація, як діють механізми, за допомогою яких ідеологія виконує свої соціально-орієнтаційні і мобілізаційні функції щодо політичної поведінки великих груп населення (як у суспільствах громадянського, так і негромадянського типів – серед останніх деспотичні, автократичні, тоталітарні соціуми)?
Механізми та рівні
Ідеологія не виникає і не розвивається стихійно, хоча в ній наявні елементи спонтанності; однак завжди вона сягає завершення своїх пояснювальних побудов і високих рівнів ефективності через діяльність професіоналів-ідеологів, котрі формулюють її основні принципи і змінюють їх у разі потреби, та професіоналів-політиків, котрі ці ідеологічні положення використовують у своїй практичній роботі. Трапляється, що ці дві ролі можуть поєднуватися в одній фізичній особі (особливо коли йдеться про періоди соціальних революцій), тоді вплив на маси з боку таких діячів може бути значно більш ефективним. А ще для успішного функціонування ідеології потрібні її пропагандисти, суб‘єкти-ретранслятори, носії розвитку ідеології "вшир", та матеріальні засоби такої ретрансляції.
Скажімо, у Середньовіччі ідеологами соціальних рухів, котрі всі мали релігійний ґрунт і форму, були ченці, часом високого рангу, втілювали у практику ідеологічні схеми представники нобілітету (навіть в абсолютній більшості селянських рухів лідери були з числа збіднілих шляхтичів або, в крайньому разі, професійних вояків), а ретрансляторами-пропагандистами – мандрівні співаки, знов-таки ченці, студенти; писані тексти використовувалися хіба що для читання їх перед загалом, оскільки більша частина населення була неграмотною. У Новий час ситуація змінюється: загальна секуляризація суспільства приводить до того, що ідеологами стають люди "вільних професій" – адвокати, професори університетів, журналісти друкованих ЗМІ і літератори. Все більше поширення основних ідеологічних настанов відбувається за допомогою газет, журналів, листівок, а у ХХ столітті – радіо, кіно, потім телебачення, і, нарешті, Інтернету. Фахові ж політики сьогодні далеко не обов‘язково належать до елітарних верств суспільства, навпаки, вихідці з "простолюду", з "плебейських верств", з "низів", які змогли завдяки своїм здібностям вийти "нагору", є обов‘язковою складовою політикуму всіх демократичних держав; до політиків додаються т.зв. політтехнологи, які вибудовують схеми найефективнішого впливу ідеологічних концептів на масі і надають цим концептам найбільш ефективних форм із врахуванням специфіки масової психології.
Поширення загальної грамотності, наукових знань, доступність електронних ЗМІ, здатних миттєво зробити практично будь-яку подію приступною для населення всіх розвинених країн, одне слово, загальна раціоналізація та інформатизація життя в останній третині ХХ століття підштовхнули значну кількість західних науковців до того, щоб вести мову про деідеологізацію суспільства. Мовляв, на місце ідеологій приходять раціонально побудовані стратегії політичної діяльності, які значно ефективніші в плані організації соціального розвитку. Якийсь час після падіння комуністичної системи теоріям деідеологізації віддавали данину й вітчизняні дослідники, ба, навіть політики. Проте досить швидко з‘ясувалося, що добровільний демонтаж "ідеологічного каркасу" політичного життя призводить до того, що на вільному місці або починають виростати відверто мафіозно-олігархічні партійні конструкції, для яких найефективніші методи "роботи" з виборцями – залякування та цинічне обдурення, або відтворюються старі тоталітарні партії під ледь оновленими гаслами, або з інших цивілізаційних обширів приходять й адаптуються до місцевих умов нові тоталітарні ідеології, що спираються на заповзятих неофітів – скажімо, у Західній Європі має йтися про ісламський радикалізм, до якого навертається не тільки значна кількість іммігрантів, а й певний відсоток місцевого населення. Одне слово, з деідеологізацією, як то кажуть, не склалося, і зараз у світі відбувається своєрідний ренесанс ідеологій, щоправда, відмінних від своїх класичних попередників кінця ХІХ – початку ХХ століть.
Тому варто більш детально розглянути механізми формування і трансляції тих чи інших ідеологічних концептів у сучасному суспільстві – адже, схоже, доба ідеологічної політики в Україні не позаду, а попереду.
Функціонування й розвиток будь-якої ідеології відбувається на трьох основних рівнях (якщо хоч один із цих рівнів "не зайнятий", ідеться про недоформовану або деградуючу ідеологічну систему). Найвищий з цих рівнів – теоретико-концептуальний, на якому формулюються основні положення, концепти, теорії, що акумулюють і розкривають цінності, ідеали, настанови, об‘єктивно притаманні певній великій групі людей – від класу чи нації до релігійної групи чи фанатичних прихильників якогось виду спорту. Іншими словами, на цьому рівні спонтанні, латентні, підсвідомі прагнення різних спільнот артикулюються (або, як говорить львівський філософ Тарас Возняк, о-словлюються), раціоналізуються, набувають вигляду філософських і соціологічних доктрин.
На програмно-політичному рівні загальні соціально-філософські принципи й ідеали перекладаються мовою програм, гасел і вимог політичної еліти, формуючи таким чином нормативну основу для ухвалення виборчих стратегій, управлінських рішень, вибору геополітичних орієнтацій тощо, а також для визначення й активізації політичної поведінки великих мас громадян. Якщо загальні політичні принципи й ідеї складаються на підставі вільних дискусій інтелектуалів та всіх активних членів громадянського суспільства, коли не лише припустимі, а й потрібні зіткнення принципово різних підходів до цих принципів, то програми розробляються для ведення безпосередньої політичної боротьби, яка вимагає беззастережної консолідації "своїх" та нейтралізацію, або й придушення опонентів. Між концептуальним і програмним рівнями ідеології можуть існувати й певні розходження та суперечності, оскільки будь-які достатньо абстрактні ідеї у процесі їхнього втілення неминуче спрощуються й функціоналізуються.
Найнижчий, але найбільш практично значущий рівень функціонування ідеології (без якого вона, власне, залишається "джентльменським облаштунком" теоретиків) – це т.зв. актуалізований рівень, який характеризує міру освоєння громадянами цілей і принципів даної ідеології, перетворення їхніх неоформлених соціальних настроїв і відчуттів у цілі й настанови практичних учинків. Зрозуміло, що прихильність до певної ідеології може мати різну глибину – від готовності віддати за неї життя, тобто від перетворення ідеологічних настанов на засадничі світоглядні принципи, до поверхневого засвоєння певних гасел, які при нагоді легко змінюються на інші, більш співзвучні моменту. Ідеології, здатні визначати принципи соціального мислення людей, упорядковувати у їхній свідомості та підсвідомості картину світу, за визначенням Карла Мангейма є "тотальними" (не плутати з тоталітарними!). Ті ж системи політичних вимог і поглядів, які ставлять на меті завдання часткової зміни форм правління, функцій держави, систем виборів, функціонування того чи іншого соціального феномену в загальносуспільному житті тощо, не здатні вплинути на світоглядні уяви спільноти, виступають як "часткові" (Нікос Пуланзас).
Немає коментарів:
Дописати коментар