“Страшилка” - націоналізм

Погибнеш, згинеш, Україно,

 Не стане й знаку на землі…

                                                                                         

 Обніміться, брати мої,

 Молю вас, благаю.

                                                                                                                                                                           Т. Шевченко

  Читаючи пресу, слухаючи радіо чи дивлячись передачі ТБ на всіх каналах, можна дійти висновку, що, як не прикро, націоналізм український як “страшилку” використовують не тільки сили вчорашнього дня, в першу чергу,  Партія регіонів і КПУ, проросійські громадські організації, а для самих українців в більшості, насамперед, для політиків, еліти, які видають себе за націонал – демократів, український націоналізм  страшний і не сприймається як єдино вірна ідеологія розбудови української національної держави. Навіть сьогодні, на 21 році незалежності, коли український націоналізм регіонали і комуністи, російські шовіністи , розгорнувши як в Україні так і в Європі цинічну і відверту кампанію, видають за “нацизм “, “расизм”, “фашизм”, створюють так звані анти - фашистські комітети, ми мовчимо, не знаходимо необхідних слів для  пояснень українцям , насамперед, і суспільству, Європі, що ж є що і чого треба дійсно  боятися.. 20 років вважаємо  не вартим уваги захист націоналізму як ідеології , діючи словом , ідеологічно, а не радикальними методами,  штовханиною і бійками у Верховній Раді, сутичками на вулицях, майданах. Видаємо останнє за спротив силам вчорашнього дня, хоч насправді такі дії лише дають привід для розпалювання вогнища антинаціоналізму. Мовчить і діаспора…

 І на 21- ому році незалежності ми так і  не дійшли порозуміння, що ж таке націоналізм, що це -  не патріотизм, як вважає більшість політиків, еліти, зокрема, відомий громадський діяч Є. Сверстюк, а це – ідеологія  будівництва  національної держави  за  допомогою згуртованої більшості суспільства за національною ознакою,  маючи  згуртовану  найбільш чисельну титульну націю, в Україні – українську.

Тому можна сказати, що весь український націоналізм висловлений коротко словами Т.Шевченка , адресованими українцям, “ і мертвим,і живим , і ненарожденим землякам..”, себто , і нам:” Обніміться,брати мої, молю вас, благаю”.

 Не дослухалися, не зрозуміли, чи не захотіли зрозуміти, не чуємо чи не хочемо чути і сьогодні. Як не дослухалися до багатьох, хто кликав враховувати ганебний стан української нації,хто, зокрема, як А .Погрібний кликав вдарити у дзвони до українців, щоб почули шевченкові слова “обніміться..” І сьогодні багато хто нагадує українцям про слова Т.Шевченка з тлумаченням ідеології націоналізму. Зокрема, письменник Ярослав Мельник пише:” Кількісно велика нація має теоретично і більший потенціал. Ми є велика нація, тільки загнана у кут у своїй(?) країні”. ( “Слово просвіти”, ч.21, ст.. 12 )

 Чи дослухаємося, чи сприймемо націоналізм як тяжку роботу по згуртуванню титульної нації, виведенню її із глухого кута в Україні, шукаючи непрості, нестандартні шляхи, насамперед, для того, щоб зупинити  процес зросійщення українців, який набув стихійного  чи навіть незворотнього характеру, повернути зросійщених українців до рідної мови?!  Як не прикро, та скоріш за все не сприймемо, бо не хочемо і чути про “безнадійно хвору націю”, про одужання якої маємо подбати всі, хто ще сподівається на дійсно українську Україну., насамперед, політики, українська  національно свідома еліта, якщо вона є в Україні.

 На жаль, сьогодні більшість суспільства сприймає  український націоналізм  через радикалізм ВО “Свобода” з ідеологом С. Бандерою. Та чи можна вважати націоналістом людину,  яка, не беручи до уваги дійсний стан української нації, кличе її до звитяги, до боротьби, заздалегідь знаючи про неминучу поразку, прирікаючи  на  знищення цвіту нації, найбільш  національно свідому,  замість того, щоб дбати про одужання нації, єдність, духовне відродження?! Як не прикро, але в сьогоднішніх діях ВО” Свобода” теж  є ігнорування хвороби нації і фактично відсутня робота по її одужанню.  Чи не тому свого часу  при визначенні шляхом опитування громадян 10 - ти найбільш видатних українців стараннями активістів і прихильників ВО “Свобода” С. Бандера випередив в рейтингу таких українців як І.Франко, Л.Українка, Б. Хмельницький і навіть батька нації Т. Шевченка?

 То хто Батько нації, її Пророк?! Степан Бандера чи Тарас Шевченко?! Чи не шукаємо ми героїв нації, виходячи із сьогоднішніх політичних уподобань ?!  Як будуть нас, українців, сприймати в Європі, дивлячись на нашу невизначеність, байдужість і безпорадність на протязі 20 – ти років? Адже зрозуміло, що ані  в ПольшІ, ані в Європі і навіть в Україні,окрім Західної не сприймуть С.Бандеру і заклики до радикальних дій в 21 – ому столітті. Мабуть, недаремно дехто із журналістів пишуть про “ театральний націоналізм” ВО “Свобода”.

 Чи не тому політичні партії національно-демократичного спрямування в своїх програмах і не згадують про націоналізм як ідеологію будівництва національної держави, не забуваючи при цьому, як говорив В.Ющенко, рядитися в національні одежі і говорити “на публіку” про національні інтереси, національну свідомість, національну платформу, національне відродження, національну ідею і навіть про національну державу, хоч зрозуміло, що  шлях до всього означеного вище пролягає через оздоровлення нації її ж зусиллями, а не зусиллями політиків, через сприйняття нацією ідеології націоналізму.

 Здається ще М.Міхновський давно визначив, що українцям не вистачає насамперед націоналізму,сприйняття ідеології націоналізму. А нинішні партії націонал – патріотичного спрямування , що тільки не видумують, аби , не дай боже, не звинуватили в націоналізмі?!. Вказують, зокрема, на недостатню національну складову в програмах  опозиційних партій. Пишуть  про правоцентриські партії,  хоч , зрозуміло, розташування стосовно умовного політичного центру не дає суспільству ясність, якої ж  ідеології дотримується партія. Обіцяють «модернізацію ідеології» об’єднаних нарешті НРУ і УНП, хоч про яку модернізацію ідеології  цих партій можна говорити, коли вона за 20 років  не принесла успіхів ані партіям, які cтрімко втрачали довіру українців, свого електорату, рейтинги і нині самотужки не проходять в парламент, ані національному відродженню нації, яка із хворої, але сповненої сподівань і очікувань, стала  “епідемічно хворою” (А Погрібний) чи навіть “безнадійно хворою” (Л.Костенко), ані Україні, яка опинилася за визнанням багатьох над прірвою. Пишуть, що  розгорнута українофобія є намаганням провладних партій, насамперед, ПР відвернути увагу суспільства від провалів в економіці і соціальній політиці, хоч провладні партії з перших днів незалежності роблять все, аби дискредитувати націоналізм так,  щоб про нього забули українці, забули Тарасове “обніміться,брати мої..”. Мріють про якусь умовну політичну націю без етнічних барв,без  оздоровленої насамперед і єдиної української більшості суспільства, титульної нації і товчуть воду в ступі, забуваючи, що термін нація  має лише етнічні підгрунття.

 Нагадує про театральний націоналізм ВО” Свобода”, зокрема,  і журналіст В. Ференц із Івано – Франківська, намагаючись обійти якимось чином ідеологію українського націоналізму , видаючи націоналізм як неіснуючий в Україні., в статті “Проти національної ідентичності” (“ Слово просвіти”. ч.22, ст..5,).

Відхрещування від націоналізму журналіст починає з того, що буцімто ВО «Свобода» немає нічого спільного з націоналізмом . і пише про “ організований рух ( де той рух??) за національну ідентичність, який дехто сприймає за націоналізм , згадуючи ВО “Свобода:” В українській політиці таким рухом є ВО “Свобода” зі своєю Програмою захисту українців. Це ще не націоналізм, а консервативний рух за збереження конституційних прав самобутності етнічних українців і захист національних і життєвих  інтересів громадян”.

Та чи можна говорити про захист національної ідентичності українців і не бути націоналістом, не нести  українській більшості ідеологію єдності, ідеологію націоналізму, оте Тарасове ” Обніміться,брати мої”?!. Адже, зрозуміло, і підтверджено досвідом 21-го року незалежності , захистити українське в Україні зможе тільки згуртована титульна нація, рух нації, а не партій, політиків , рухів яких ми вже давно стали і  являємося свідками , як ці рухи спрямовані лише на боротьбу за владу, яка нічого не міняє і не змінить без згуртованої української більшості, озброєної ідеологією націоналізму.

 Прикладом тут може бути сумний досвід президентства В.Ющенка з його турботою про політичну , якусь модернову націю без належної роботи по одужанню хворої титульної нації.

Та журналіст, очевидно,поділяючи нинішні сподівання на  партії, продовжує: ”Жорстким націоналізмом європейського взірця ( не українського??) цей рух  стане лише тоді, коли українці усвідомлять себе реальною відповідальною більшістю, від якої багато чого повинно залежати в Україні, і почнуть вимагати від влади конституційних прав, передовсім забезпечення трудової зайнятості, гідної оплати праці та захисту національної економіки і внутрішнього ринку”. З цього В.Ференц  робить  новітні висновки про прошуки світових і російських корпорацій, які не бажають “ зменшити апетити щодо зиску на кожному із нас”, а тому і організовують боротьбу з “ потенційним націоналізмом”,.видаючи за останній  “невинний рух”. Як казав один із персонажей  російської літератури:” Эк , куда метнул!”.

 Зрозуміло, ніяких посилань на рішення чи заяви бодай хоч однієї із корпорацій автор не наводить, але до вже існуючих зовнішніх  ворогів української справи додає ще одного, які вкупі відвертають увагу українців всі роки незалежності від боротьби з основним ворогом, який сидить в них самих і заважає їм стати нацією, користуватися сповна конституційним правом ( ст..11) на розвиток мовної, культурної, релігійної,ЕТНІЧНОЇ самобутності без марних сподівань на владу, до чого їх  кликали багато щирих українців, зокрема, А.Погрібний. Не дослухались.

Не дослухався і автор, коли прогнозує “жорсткий націоналізм”, за якого українська більшість знову стане вимагати чогось від влади, сподіватися на неї, виховувати останню, що маємо і сьогодні, а не  обрати дійсно українську владу,  яка б разом  із згуртованою українською більшістю сприймала би ідеологію УКРАЇНСЬКОГО націоналізму і виконувала би волю титульної нації, більшості, з повагою до прав всіх громадян. До того ж, дбаючи не про соціальні  цінності (гідну оплату праці і інше), а, насамперед ,про духовні, духовне відродження.

До вже означених зовнішніх ворогів, організаторів світового антифашистського  руху автор додає “чиновників ООН” і ,закликаючи бути пильними і настороженими, робить висновок: ”Найважливіший висновок - в Україні визначальним чинником ескалації так званої “боротьби з фашизмом “ є світовий вплив”. А світ, як відомо, зачекався, коли ж українці стануть нацією і почнуть будувати дійсно українську національну державу, обравши дійсно українську владу, а не  нарікаючи всі 20 років на існуючу, неукраїнську, обрану ж українцями владу, звинувачуючи всіх, тільки не себе. Та, мабуть, світ вже втратив чи втрачає надію, що українці, насамперед,політики, еліта прокинуться та схаменуться.

А автор закликає  чекати приходу  якогось “жорсткого націоналізму європейського взірця”, а не негайного впровадження ідеології українського націоналізму, що Україна чекає  ось уже 21 рік. Скільки ще будемо чекати з Україною над прірвою і хворою титульною нацією?!Яка перспектива? На що і на кого сподіватися?

Відповідь на ці запитання давно вже існує з часів І.Вишенського, Т.Шевченка, П.Куліша,І.Франка , М.Грушевського, С.Петлюри і багатьох інших, хто кликав звернути увагу на кинуту не роздоріжжі  напризволяще націю. Сьогодні відповідь дає , зокрема, В.Баранов в книзі з промовистою назвою ”Україна зникома”:, наводячи безліч  гірких фактів  сьогодення: :”Перспектива перед Україною безрадісна. Вона дійшла до тієї межі, за якою  може справдитися страшне застереження Тараса Шевченка “Погибнеш, згинеш Україно, на стане й знаку на землі” Але кому це болить?” (“Слово просвіти”, ч. 24, ст..10)

І справді, кому це болить, якщо вже на 21-ому році незалежності маємо таку мішанину в головах стосовно ідеології українського націоналізму, національної ідеї  і національних цінностей, шляхів розбудови  справді української національної держави, коли націоналізм є страшилкою і для  націонал – патріотів,української еліти?

Слава богу, здається, болить представнику інтелігенції академіку М.Жулинському, який нарешті самокритично висловлюється про інтелігенцію і закликає її негайно розпочати роботу по впровадженню українського культурного націоналізму як першого кроку до націоналізму політичного, посилаючись на І.Франка, який свого часу  все більше утверджувався в думці, що народ не здобудеться на політичну й економічну самостійність, якщо не сформується   українська нація – суцільний культурний організм, а для цього слід мати свою, національну еліту, національну інтелігенцію, головним обов’язком якої буде “ по всіх частинах і окраїнах нашої землі будити почуття народної єдності, піднімати общеукраїнське народне самопочуття”. (“Слово просвіти”, ч.23, ст..2, 3, “Іван Франко – речник культурного націоналізму”).

Та чи почує інтелігенція, чи здатна ще вона на роботу відповідно до порад І.Франка, зокрема, вийшовши із комітетів, круглих столів,форумів  конгресів, зaлишивши балаканину, поєднуючи слово і діло, роботу з українцями, знайшовши до розуму їхнього і сердець непрості, нестандартні шляхи?!.

Сподівання тільки на неї,інтелігенцію, на те, що сам М.Жулинський стане  будити і саму інтелігенцію, а не тільки говорити, писати, на що вже мало хто звертає увагу.

Як не прикро,  політики продовжують політичні ігри біля владного корита  і вже  в програмах об’єднаних партій пишуть про “відновлення демократії і справедливості”, неначе можна це виконати, здолати лжедемократію, на маючи в суспільстві згуртованої більшості за національною ознакою, в Україні – української, над чим саме треба  тяжко працювати, не покладаючи рук.

Як кажуть, надія вмирає останньою, надія , що нарешті почуємо заклик і застереження  Т.Шевченка. Дай ,боже!

        Леонід Пінчук, Миколаїв,шанувальник і дописувач А.Погрібного, член ініціативної групи громадянської акції “ Калинова гілка”..