- Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Стаття 60. Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” -

субота, 21 грудня 2013 р.

Не стріляйте в опозиціонера!

Розмірковуючи на модну останніми днями тему «Слабкі лідери як чинник занепаду Майдану», мусимо неодмінно запитати себе: а яких саме навичок, талантів та здібностей ви чекали відпрофесійної парламентської опозиції?


Не можна не погодитися з популярною тезою про те, що кожен Майдан має таких лідерів, на яких заслуговує, і саме нашому мирному, жодною мірою не радикальному протестові судилося водити козу центром Києва за миролюбними Кличком, Яценюком і Тягнибоком – замість того, аби продиратися до золотих унітазів влади через кров, дим та трупи власних товаришів. Але навіть якщо наша мирна демонстрація раптом вкінець озвіріє (із нашим завжди налаштованим на діалог Віктором Федоровичем підстава для такого може з’явитися щохвилини) і всерйоз візьметься за палиці, ні Кличко, ані тим паче Яценюк чи Тягнибок не зможуть змінити тактику та радикалізуватися разом із нею. І вимагати від них цього так само безглуздо, як від Януковича – добровільної відставки. Просто тому, що в парламентської опозиції, якою так старанно вчилися бути ці троє, зовсім інші функції.

Від самого початку масових акцій протесту Майдан чекає, що ось-ось-ось нарешті й наші боягузливі лідери переконаються, що на Януковича мирним протестом враження не справиш, плюнуть на все та дадуть чітку відповідь на найважливіше питання: спочатку громити Банкову чи все-таки спалити Межигір’я? Замість відповіді ж зо дня в день одне й те саме: масовий аутотренінг «Як нас сильно-сильно боїться Янукович», щоденний набір страшилок про провокації влади та – перед гімном – чергове нагадування про те, як народ миттю змете цю злодійкувату банду, щойно та знову перейде межу. Вранці з’ясовується, що банда межу вкотре вже перейшла, на Майдані знову збирається розгніване віче… й повторює ритуал спочатку. І навіть демонстративний продаж Януковичем України Путіну не здатен розірвати це замкнене коло – від Кличка ми почули лише запрошення Януковича на ринг, від Яценюка – добрі жартики про різочку та єхидне глузування з майбутніх комунальних тарифів.

Де ж дії? Де те, задля чого опозиція вийшла на Майдан?! – реве революція. А не треба ревти – бо те, що бачимо, і є найрадикальніші дії у виконанні мирної парламентської опозиції. Саме так і мусить діяти опозиційний політик для досягнення головної мети опозиційного політика. Парламентський опозиціонер не повинен іти в атаку під кийки та газ і наражати себе та своїх виборців на небезпеку. Він не має особисто з броньовика вказувати шлях до перемоги, бо цей шлях уже вказано й без нього в Конституції. Його мета – переконати виборців, що в країні все настільки погано, що на найближчих виборах необхідно будь-що віддати свій голос за представника опозиції. Інакше працювати парламентський опозиціонер (так, «парламентський» – важливе уточнення, бо передбачає достатню політичну підтримку в суспільстві, аби претендувати на отримання влади шляхом звичайних загальнодержавних виборів; на відміну від радикального маргінала, лідеру фракції в ВР є що втрачати) не може та й, відверто кажучи, не повинен. 

І годі шукати в цьому несподіваному факті щось ганебне для нинішніх опозиційних лідерів: кожному своє. І самі політики, й актив першого Євромайдану чітко для себе це з’ясували ще ввечері 29 грудня: всі, хто був присутній під стелою за кілька годин до побиття, чудово пам’ятають неформальне гасло трійці «Наша мета – 2015» і роздратовані крики з натовпу «Що робити?», «Куди йти?» та «Ганьба!». Врешті, тезу про те, що Майдан зібрали не політики, самим революціонерам варто було би примірити ще й на себе, а не просто кидати її як докір опозиційним лідерам. І подумати: якщо революцію скликали не вони, то чому плану дій вимагають саме від трійці?

Даний текст зовсім не має на меті відвернути революцію від Кличка, Яценюка та Тягнибока. Ці люди в разі перемоги Майдану нам будуть конче необхідні для утворення легітимної влади,  і жодного скепсису щодо їхніх особистих рис автор не поділяє. За умов повернення до Конституції 2004 року трійця вписується у владний формат ідеально: відомий усьому світові Кличко в ролі чи то англійської королеви, чи то німецького короля, найдосвідченіший в економіці Яценюк на посаді прем’єра (звісно, з низкою уважних наглядачів в уряді, щоб не загравався) та, звісно ж, спікер Тягнибок, який нарешті зможе навчити комуняк і Партію регіонів дотримуватися мовного регламенту в Раді. Там ці люди будуть цілком органічними й, не виключено, ще принесуть багато-багато користі Україні. Але тут і зараз, на цій сцені, вони здатні лише на те, що продукують.

Тому, якщо Майдан справді дозріє до радикалізації та зміни лідерів, дуже важливо утриматися від бажання тут же змішати з головешками нинішніх нерішучих лузерів, які, на думку багатьох, свідомо «зливають протест». Революції в різні періоди потрібні різні таланти, і вміння використати сильні сторони одних своїх прибічників та мінімізувати шкоду від вад інших якраз і продемонструє, наскільки український протест подорослішав за останні 9 років.

Юрко КОСМИНА, для «ОРД»


Немає коментарів:

Дописати коментар