Війна, яку зараз веде Росія проти України – це
Друга Кримська війна
Теза далеко не
оригінальна, звісно. Проте я спробую дещо змінити її засновок. Не претендуючи
на істину в останній інстанції, припущу: для Москви головним призом агресії
проти України є сам півострів.
Суходільний
коридор до нього – мета, досягнення якої вкрай бажане, але не конче обов’язкове.
Так само, як і продовження цього коридору до Придністров’я. Його прорубання,
проект Новоросії ба навіть усе розмаїття «народних республік» – задачі суто
допоміжні. Приємні бонуси: вигорить – чудово, ні – не критично. Причому в обох
випадках питання власне Криму (ще раз наголошу – головного призу) буде знято.
І, як показує весь перебіг подій з моменту його анексії, розрахунок спрацював.
Додам також, що загарбання півострова, попри кримнашівську
істерію затівалося не заради рейтингу Путіна. Певен, кремлівські політтехнологи
могли вигадати щось безпечніше й не настільки ризиковане, ніж просте
перекроювання кордонів у Європі. Тож «кримнаш» – це насамперед технологія, яка
спростила задачу. Тривалість підготовки операції також наводить на думку, що її
причини взагалі не лежать у площині маніпуляцій із масовою свідомістю. Ні до
чого й Угода про асоціацію, як вважає недавній голова МВС й нинішній спікер
Сейму Польщі Радослав Сікорський, плутаючи причину й привід.
Причина ж далека від економіки. Хоча її не вказали в листі до Обами американські конгресмени,
стурбовані планами Москви розмістити в Криму носії тактичної ядерної зброї –
стратегічні бомбардувальники Ту-22М3 та оперативно-тактичні ракетні комплекси
«Іскандер-М», йдеться саме про це: Крим має стати одним з ключових форпостів
оборони РФ. І – як мінімум, дублером Калінінграда. Як максимум – його заміною.
Припускаю, що саме можливість цього гамбіту стала вирішальним чинником лютневої
авантюри Кремля.
Почну з невеличкого історичного екскурсу. В словах Путіна про
те, що крах СРСР – найбільша геополітична катастрофа ХХ сторіччя, є (якщо
дивитися з Москви) раціональне зерно: Росія раптом втратила практично всі
буферні зони в Європі, які нарощувала протягом усього свого існування. Між тим,
після татарської навали загроза не просто її інтересам, а існуванню держави як
такої щораз приходила з Заходу – від козаків Сагайдачного в ході війни Московії
з Річчю Посполитою1609-1618 рр. і до 2-ї танкової дивізії Вермахту під час
Другої Світової.
Потенціалу РФ – як військового, так і економічного – на
відновлення цих зон відверто бракувало до самого 2013 року: його вистачало на
купівлю лояльності пострадянських і частково східноєвропейських режимів та/або
еліт, шантаж, і – максимум – на невелику локальну війну. Що з точки зору
геостратегічної ніяк не можна вважати надійною гарантією безпеки. Звісно,
лишався ще ядерний щит, проте можливості його застосування із утратою тих
самих буферних зон і внаслідок підписання ряду угод про роззброєння дещо знизились.
Якщо просто й коротко – все впирається в підлітний час: в НАТО лишається більше
часу для реакції на удар з РФ, аніж у неї. А розгортання американської системи
ПРО ще більше порушує цей баланс.
Не беруся судити, як розвивалися б події, якби Росія після
Єльцина таки стала на демократичний шлях розвитку, але такий розклад в Москві,
вочевидь, сприймався (й сприймається) як небезпека.
Реакцією на неї – цілком у радянському дусі – став мораторій 13
липня 2007 року з Угоди про звичайні збройні сили в Європі (ДОВСЕ).
Примітно, що за місяць до того на озброєння ЗС РФ було офіційно прийнято
новітній високоточний оперативно-тактичний ракетний комплекс «Іскандер». Погрози розмістити цю зброю в
Калінінградській області, які – без конкретики – лунали й раніше, відтоді стали
відповіддю чи не на кожен недружній, з точки зору Москви крок що сусідів
(насамперед, Польщі), що Заходу в цілому. Погрози, слід зазначити, серйозні:
майже всемеро швидша за звук і оснащена засобами прориву ПРО ракета, що
відхиляється від цілі всього на 10м, маючи дальність пуску до 500 км, - чудове
знаряддя шантажу. Тому не дивно, що та-таки Польща невдовзі розгорнула
масштабну програму переозброєння, роблячи наголос на розвитку протиракетної та
протиповітряної оборони: тут теж зіграла категорія підлітного часу. А війна в
Україні й поготів змусила НАТО займатись зміцненням балтійських рубежів.
Фішка в тому, що Калінінградську область Росія неминуче втрачає
за будь-яких обставин. Десь із дюжину років тому мені доводилося писати про рух
за повернення Калінінграду історичної назви – тоді в ньому було щонайбільше
півсотні фріків, представників богеми та студентів, орієнтованих на продовження
освіти в європейських вишах. На тлі санкцій, спричинених агресією проти
України, бачимо вже відверту фронду й помітне прискорення європейського дрейфу
цілого анклаву. Тут можна згадати й про Потсдамський договір, згідно з яким
термін оренди Калінінградської області в Німеччини завершився ще 1996 року, й
суто стратегічний чинник: маючи не надто лояльне до Росії населення й будучи в
повному оточенні сил НАТО, область навряд чи довго триматиме оборону. Тож здача
Калінінграду в той чи інший спосіб – питання часу. Це може й безглуздо, але
великі зорі в російському Генштабі ніколи не припиняли мислити саме такими
категоріями.
Захоплення Криму стає адекватною відповіддю на цей виклик. На
додачу до (і в разі чого на заміну) нелояльного у досить близькій перспективі
Калінінграда Росія отримує вірний Крим. Причому для його утримання сил у неї
вистачить. Території, якій уготована роль суцільної військової бази, не
потрібні ані туристична галузь, ані велика кількість цивільного населення. А
надто – неблагонадійного, чим пояснюються, зокрема переслідування кримських
татар. Ба більше, який сенс серйозно розвивати цивільну інфраструктуру й
промисловість потенційної першочергової цілі НАТО? Цей принцип працював і
в радянському Криму, і в Калінінграді (нічого, зрештою не змінилось),
працюватиме він і в Криму анексованому.
Тепер докладніше про плани Кремля щодо розміщення зброї. Цілком
очевидно, що обидва зазначені типи є насамперед знаряддями шантажу, але ніяк не
оборони.
Отже, «Іскандер-М» вже
зараз може загрожувати всій південній частині України, включаючи Маріуполь,
Кременчук і майже весь каскад водосховищ униз за течією Дніпра. В зоні
його досяжності також Кишинів. Ще – болгарська Варна – не лише курорт і порт,
але й місце дислокації Головного штабу ВМС. На румунській території це
насамперед Констанца, де базуються американські кораблі системи ПРО й куди
регулярно завітають крейсери-носії керованої ракетної зброї (пам’ятаєте роздуті
Москвою скандали щодо заходів в Одесу й участі в спільних з Україною навчаннях
«Монтерея» та «Мобайл Бей»?). Так от, для атаки по цих цілях знадобиться менше
10 хвилин.
Інфографіка:tvzvezda.ru
Якщо комплекс справді оснастять ракетою Р-500, як того не без підстав побоюються американські конгресмени, це
буде не лише порушенням договору про заборону ракет середньої й малої дальності
(РСМД) – вже сама її розробка є таким порушенням. Це буде новий фактор усієї
системи міжнародних відносин. Що таке Р-500 у Криму? Це коло
мішеней радіусом 2600 км.
Фото: cont.ws
Окреслимо його, починаючи зверху й підемо на захід – це
суперечить звичці, але узгоджується з логікою. В радіусі впевненого ураження
вся Ботнічеська затока разом з узбережжям, й, відповідно, майже вся – за
винятком приполярних районів – територія Фінляндії (включаючи Хельсінкі) та
Швеції (з Ґьотеборгом та Стокгольмом). Звісно, території усіх трьох балтійських
республік та Польщі прострілюються повністю.
В Північному морі під ударом може опинитись майже вся Норвегія
разом з Осло й Трондгеймом, вся Німеччина та країни Бенілюксу. Р-500 може
накрити дуже незначну частину Великої Британії, проте це, певно, зовсім не
тішить її уряд, адже йдеться про, щонайменше, передмістя Лондона.
Атлантичному узбережжю Франції кримські «іскандери» не
загрожують, однак у зоні досяжності опиниться вся територія від Парижа на
півночі до Тулузи на півдні, включаючи середземноморський порт і
військово-морську базу Марсель. Іспанія лишається поза загрозою – за винятком
Барселони та Майорки. Решта європейської території Середземного моря
перекривається з легкістю – включаючи Корсику, Сардинію, Сицилію, Мальту, Крит
та Кіпр.
Фото: cont.ws
Що бачимо в Африці? Північно-східна частина Алжиру, половина
Тунісу включаючи столицю, все узбережжя Лівії, включаючи Триполі й Бенгазі,
весь Єгипет. На Близькому Сході – половина Червоного моря, в Саудівській Аравії
– передмістя Джедди, половина Перської затоки (в кількох кілометрах від
оманського берега), більша частина території Ірану, майже весь Туркменістан і
Узбекістан, західна половина Казахстану.
Звісно, шанси на ураження цілей на периметрі цього кола можна
оцінити як 50/50. Подивимось, що це означає на практиці. Те, що в всі
стратегічно важливі об’єкти Північної Європи – насамперед, столиці й
транспортні вузли (в першу чергу, порти), уся Центральна, вся континентальна
Західна та більша частина Південної Європи є досяжними – лежить на поверхні.
Вразливими є всі натівські бази від Середземномор’я до Балтики – зокрема
острівні, що традиційно слугують як хабами, так і аеродромами підскоку. В
число потенційних цілей потрапляють Каспійський регіон аж до іранських Тегерана
й Ісфахану, святиня ісламу Медіна, Суецький канал, Босфор і Дарданели, а також
усі шляхи транзиту енергоносіїв до Європи – як з Африки, так і з Близького
Сходу. Додамо сюди можливість завдавати ударів по об’єктах «Ісламської держави»
на території Сирії та Іраку – хоча наразі її важко вважати нагальною.
Тепер кілька слів щодо Ту-22М3. Перше,
що зазначимо – рядок із ТТХ: бойовий радіус із навантаженням 12000 кг на
дозвуковій швидкості за змішаним профілем польоту становить 2410 км. З
поправкою на перехід у надзвуковий режим для прориву системи ППО та дальність
пуску ракет матимемо згруба ті самі 2600 км. Ці бомбардувальники колись
базувались у Гвардійському під Севастополем, туди ж їх, певно, й повернуть –
треба тільки підновити інфраструктуру (до речі, розмови про це на російських
форумах почалися вже в березні). Їхня штатна зброя – протикорабельна ракета
Х-22, призначена для полювання на авіаносці й авіаносні групи. Палубна ж
авіація з них, нагадаю, якраз і може працювати по цілях у причорноморській
смузі Росії якраз із Середземного й Егейського морів. Друга штатна ракета –
Х-15 призначена для ураження наземних цілей. І та, і друга, можуть бути
оснащені ядерною боєголовкою, як і Р-500. Шанси «тушек» на прорив натівської
ППО й зараз лишаються досить непоганими, а після модернізації до стандарту Ту-22М3Ммають зрости. На це, я певен, у Росії кошти
знайдуться попри будь-які санкції. Путінський режим стає дедалі схожим на
північнокорейський, а Пхеньян знаходить гроші на зброю попри хронічний голод
населення.
Чи така загроза змусить Європу діяти рішучіше, чи в ній, як
напередодні Другої світової візьмуть гору «миротворці»?
Фото: cont.ws
Немає коментарів:
Дописати коментар