Іноді видається, що
окупація Криму стала ще й крахом російського лібералізму. Багато тих, хто до
того критикував Путіна і був проєвропейськи налаштованим раптом підтримали
окупацію території сусідньої держави. Звісно залишилося обмаль тих, хто має
розуміння цієї ситуації, але часто, коли їх читаєш, то «вєлікодєржавіє»
вилазить і у них.
Щось схоже неочікувано просочилося і у
німецької публіцистки російського походження Соні Марґоліної у її останній
публікації у швейцарському виданні Neue Züricher Zeitung.
Соня Марґоліна відома і в Росії, і в
Німеччині авторка, дружина не менш відомого німецького історика Карла Шлегеля.
Нещодавно вони дали дуже глибоке і критичне інтерв’ю про сучасну Росію виданню
Die Welt, а Шлегель нещодавно відвідував Україну.
У цій статті пані Марґоліна пише і про
заборону української мови у 1863 році і про те, що протести на Майдані зміцнили
Україну як політичну націю. Для неї, як для російської лібералки, яка прагне,
аби її країна теж була європейською, бо не даремно «Петро вікна у Європу рубав»
теперішня Росія і курс Путіна – це особиста поразка. Розуміння цього – це вже
досягнення, бо і його серед росіян нині знайти складно. Проте в той же час вона
пише: «Київ – російське місто. Українські націоналісти вважають відповідальними
за це російський колоніалізм і примусову російську політику асиміляції».
Марґоліна говорить про «російськість» Києва, про те, що в побуті тут більше
російської мови, російських книг і наводить популярну нині тезу про те, що
українська ідентичність не пов’язана з мовою.
В тому, що українці в Києві знають чи
розуміють російську вона вбачає рятівну нитку для тієї культури, яку вона так
прагне бачити в Росії. Проте для того, щоб її врятувати на думку Марґоліної
Києву треба віднайти своє «російське єство». Ось, наприклад:
«Якщо українська столиця не відмовлятиметься
від своєї російськомовної традиції, у неї може вийти стати центром центром
іншої – неімперської, європейської, свідомої російської культури. Для цього
Києву треба зрозуміти своє російське єство, не як колоніальну спадщину, яку
варто здолати, а як рушійну силу культурного різноманіття і колосальну
територіальну перевагу», – пише вона.
Тільки от пані Марґоліна, як і більшість
російських лібералів, не розуміє, що російськомовність Києва не пов’язана із
російською культурою. Навіть ті, хто говорять російською, люди української
культури. Для них Пушкін і Достоєвський – це великі, але російські письменники,
а от Франко чи Шевченко – їхні. Більшість із них вважають українську єдиною
державною мовою. Після Майдану багато моїх російськомовних друзів, наприклад,
принципово говорять українською. Вони розуміють, що вони українці, а не люди,
які мають шукати у собі російську культуру.
Німецька публіцистка говорить про
«братськість», але після початку війни на Сході її вже нема, і це добре. Бо
поки ми не будемо існувати, як держави-сусіди (якщо Росія колись стане іншою),
а не держави-брати, ми не зможемо існувати нормально.
Київ може стати рятівним майданчиком для
російської культури і ліберальної Росії, але тільки так, як, наприклад,
українську інтелігенцію у 20-30-х роках минулого століття рятувала Прага. Коли
ті, хто сюди їхатиме, чи починатиме свою роботу, буде знати, що це інша країна,
а не братський народ, у якого можна «по-старшинству» щось відібрати, вдарити,
зганьбити... і нічого за це не буде; коли той, хто буде сюди їхати, вивчить
мову (бо серед росіян, які говорять українською, спадає на думку хіба
Бєлковський), зрозуміє культуру, а не буде шукати російськості. Тільки тоді
Київ може стати рятівним майданчиком і тільки тоді російський лібералізм
позбудеться своєї імперськості.
Ольга ВОРОЖБИТ
Немає коментарів:
Дописати коментар