Ми часто говоримо про «дві України»,
про їх сумісність чи несумісність, про їхні любов чи розлуку. Але рідко
помічаємо, що Европа також має два обличчя. Вони дивляться в різні боки й
нечасто бачать одне одного.
Одна
Европа – це Европа правил і норм, більш-менш позбавлених емоцій. Вона
закінчується десь на кордоні між Німеччиною та Польщею. Це своєрідний
европротестантизм, який утратив віру в европейську цивілізацію, але зберіг її
мораль. Для нього европейська ідея перетворилася на моральний закон і набір процедур.
Коли немає віри, абсолютом стають правила.
Інша
Европа – стихійна, емоційна, Европа віри. Це молода Европа, здебільшого
колишній соцтабір, для якого Европа залишається візією, ідеалом та утопією.
Люди у ній вірять в Европу, але часто іґнорують правила. Европа для них –
містичний екстаз, у якому можна забути про кодекс. Еврокатолицизм чи
европравослав’я, сповнені віри, готові за неї померти, але не завжди готові за
нею жити. Правила для них – це надто дрібно.
Ця
друга Европа – це ми.
Західноевропейцям,
цим европротестантам, які знизили свій ідеальний абсолют до правил, складно нас
зрозуміти; складно зрозуміти наші европейські прапори посеред січових казанів,
революційних вогнищ та націоналістичних гасел.
Вони
чимало розуміють у наших протестах, але навряд чи розуміють головне: для нас
Европа – це емоція, а не норми. Це далекий ідеал, у який ми віримо. Божество,
із яким ми хочемо з’єднатися, а не правила, за якими нас умовляє жити його
жрець, коли божество залишило свою територію.
Це
також світло в кінці тунелю. Коли потребують такого світла? Тільки тоді, коли
навколо темно. Чому символом українських протестів став ліхтарик у телефоні? Бо
кожен ліхтарик – це маленьке світло у кінці маленького тунелю.
***
Парадокс
українського бунту в тому, що це ідеальне середовище для життя суспільства як
живого організму. Поза бунтом суспільства майже немає: є тільки індивіди і
племена. Війна всіх проти всіх, недовіра всіх щодо всіх. Люди діляться за
родинами, кланами та групами, і не лише «там», «нагорі», але й «тут», «унизу».
Але ж люди – створіння, які мріють про
щось більше, ніж маленькі спільноти. У спільнотах їм затишно, але маленької
солідарности часто стає замало. Час від часу вони прагнуть універсального
братерства. Це утопічне братерство і є ідеальним суспільством.
Саме
тому, мені здається, нинішній український бунт здебільшого миролюбний (поки
що), і саме тому люди (поки що) не трощать вітрин і не спалюють автомобілів.
Вони відчувають, що в цьому бунті речі створюються, а не руйнуються.
Кремлівська пропаґанда про «проплачені
революції» хибна не лише емпірично, але й метафізично. Люди в Україні виходять
на вулиці, щоб давати, а не щоб отримувати. Люди дарують – свій час, свій
комфорт, свою їжу, свої речі, свої гроші, свою радість, свої смутки, свої
надії. Свої бутерброди, зрештою. Не прагнучи отримати щось узамін.
На Заході бунт дуже часто є виплеском
насильства, повстанням проти правил та конформізму; у нас насильство, фізичне
чи символічне – це щоденна практика. Тому бунт є виплеском добра, а не зла,
творчости, а не деструкції. Творчости часто стихійної і часто так само
сліпої щодо правил та права, як і режим, проти якого він повстає.
Сьогодні ми маємо справу не з
кольоровими революціями. Ми мамо справу з революціями дарунку. [1]
***
Що
цікаво помічати в «контрреволюційних» коментарях, які бачать у нинішніх подіях
«спецоперацію західних ляльководів»? Те, що, в принципі, вони досить добре
вбудовуються в традицію контрреволюційної думки минулих двох століть.
Контрреволюційне мислення здебільшого
монархічне та ієрархічне, воно прагне захистити чітку систему й ієрархію. І тут
припускається головної помилки: захищаючи Систему та Ієрархію, воно за інерцією
думає, що його ворог – це також Система та Ієрархія. Що його ворог – це добре
впорядкована та ієрархізована Світова Змова. Масони, тамплієри, якобінці,
якобіти, німці, сіоністи, американці. Скажімо, що ворог Путіна – це такий-собі
анти-Путін, його альтер-еґо.
Вони не розуміють, що революційні й
навіть еволюційні процеси в суспільстві – неієрархічні та несистемні. Що монархістам
протистоїть не ієрархія, а стихія. І що логіка цієї стихії абсолютно інша, ніж
логіка системи. Вона не завжди ангелічна, вона не завжди призводить до
позитивних речей (дуже часто – до неґативних), але вона точно інша. У ній
принаймні немає одного центру. Немає одного мозку й одного серця.
***
Але
повернімося до Европи.
У XX столітті щодвадцять-щотридцять
років европейський проєкт отримував нову географічну візію. «Формально» Европа
й далі перебувала в певних інституційних межах; але поза ними починала
народжуватися та сама «стихійна» реальність, яка ставила ці формальні межі під
сумнів. Европа як «інституція» та Европа як «ідея» рухаються за різними
ритмами: розширення ідеї Европи через кілька десятиліть призводять до
розширення Европи як інституції. Европа як ідея завжди рухається швидше, ніж
Европа як інституційна реальність.
Тому
«дві Европи» – Европа правил та Европа віри, Европа інституцій та Европа ідеї –
існували завжди. Існували радше як якісь Веберові «ідеальні типи» з безліччю
винятків, що лише підтверджують правило. Тільки межа між ними постійно
зміщувалася.
У
XX столітті можна говорити принаймні про три хвилі розширення ідеї Европи, які
призвели до розширення Европи як інституції. Перша хвиля розпочалася з
Німеччини та Італії. Мало хто нині може повірити в те, що після Першої світової
війни в Німеччині точилися серйозні дискусії, чи є вона «Заходом», чи ні.
«Заходом» в Европі вважали Францію та Велику Британію – раціональні,
прагматичні, секулярні та парламентські суспільства. Німеччина ж мусила мати
свій Sonderweg, особливий шлях.
Після того, як нацистський Sonderweg
завершився для всієї Европи трагедією, архітекторами нової антинацистської
Европи стали, хоч як це дивно, німецькомовні лідери: ельзаський француз
Робер Шуман, райнський німець Конрад Аденауер і народжений у Тренті (ще в
Австро-Угорщині) італійський прем’єр-міністр Альчиде де Ґаспері.
Після війни Західна Німеччина поступово
ставала частиною нового европейського проєкту. Спочатку як заручниця
«Европейських Спільнот», що постали в 1950-х роках і мали унеможливити
відродження німецького військово-промислового комплексу. Але історія часто є
іронічною: проєкт, який мав тримати Німеччину зв’язаною, через декілька
десятиліть зробив її провідною силою на континенті. Сьогодні Німеччина,
особливо після об’єднання, є машиною, що рухає европейський проєкт уперед.
Вона є мотором і мозком Европи, хоча не її серцем.
Італійський
приклад близький. Наприкінці 1910-х – на початку 1920-х років розмови про
італійський «особливий шлях» були не менш пристрасними, ніж у Німеччині. Багато
хто з італійців, зокрема сам Мусоліні, читали «Занепад Заходу» німця Освальда
Шпенґлєра й аплодували йому. Іще до народження фашизму популярною стала теза
Корадині про Італію як «пролетарську націю», що протистоїть націям «буржуазним»
– Британії, Франції та Німеччині. Знову ж, по війні розмови про особливість
італійського шляху швидко розтанули: Італія стала однією із шести
країн-засновниць перших «Европейських Спільнот», із яких народився сучасний
Евросоюз.
Так народи, які шукали «особливого
шляху» супроти «ліберальних» і «парламентських» країн, у 1950–1960- х
опинилися в центрі нового ліберального політичного проєкту. 1973 року, коли до
Европейських Спільнот приєдналися Велика Британія, Ірландія та Данія, ця перша
хвиля розширення европейської ідеї завершилася. Майже одразу розпочалася друга,
середземноморська.
***
Смерть
Салазара у 1970-му та Франко у 1975-му, а також трагікомічний кіпрський кінець
правління чорних полковників у Греції (1967–1973) розпочали другу хвилю
розширення европейської ідеї: середземноморську.
Вона
мала одну особливість: у всіх трьох країнах, де доти панували праві чи
ультраправі режими, рух до Европи спочатку відбувався під проводом сил, яких
було складно запідозрити в европейських симпатіях. Символом іспанських змін та
демократичних реформ став король Хуан Карлос, якого Франко («реґент»
відновленої 1947 року іспанської монархії) уважав за свого наступника.
Військова хунта, яка де-факто 1974 року здійснила переворот у Португалії,
відкрила шлях до демократизації та поступилася місцем демократично
леґітимованому соціялістичному урядові Маріу Суариша. У Греції проевропейські
реформи розпочалися з повернення Константиноса Караманліса – консервативного
грецького прем’єра 1950–1960-х років.
Ці
процеси свідчили про одне: суспільства в цих трьох країнах уже стали інакшими.
Навіть консервативні по- літичні сили чи військові заколоти, які в інші часи
були би ґарантією авторитаризму, не могли стримувати демократизації «знизу» –
тих процесів, що їх Токвіль називав «демократією як суспільним станом». І
колишні диктатори чи їхні спадкоємці мали з цим миритися.
Піком
цієї другої хвилі стали середземноморські розширення «Европейських Спільнот»:
входження Греції 1981 року та Іспанії з Португалією 1986 року. Як це було з
першою хвилею, формальне розширення Европи стало завершенням розширення Европи
як ідеї та як віри; розширення «Европи правил» відбулося лише після розширення
«Европи віри».
І
саме в часи, коли друга хвиля стала оформлюватися інституційно, почала стихійно
народжуватися наступна. Цього разу її плацдармом стала Центральна Европа.
Володимир Єрмоленко
Немає коментарів:
Дописати коментар