Церковний наступ

Складається враження, що, якби не включати в соціологічні рейтинги довіри церкву, то настрої в українському суспільстві можна було б окреслити двома словами – повна зневіра і апатія. Але, благо, маємо в Україні багато конфесій, які не дають суспільству остаточно втратити оптимізм.

 Те, що українці не довіряють державним органам влади, зрозуміло: тотальна корупція, бюрократизм та місництво. Чому українці не довіряють правоохоронним органам ту суду – також ніби зрозуміло. За останніх кілька років навіть не промайнуло позитивної інформації про роботу міліції, прокуратури або суду. Але маленьким українцям треба вірити у щось позитивне, от вони і вибирають в соціологічній анкеті графу "церква" і заявляють, що цій інституції довіряють найбільше.

Віра і довіра

 Якщо уважніше придивитися до природи цього явища, то оптимізм вивітриться "як білих яблунь дим". По-перше: церква як інституція присутня в колективній свідомості українців як щось таке, що напряму пов'язане з Богом. І, висловлюючи свою довіру церкві, респонденти ніби декларують свою віру в існування надприродної сили. Більшість із них не задумується (або не хоче задумуватися) над конкретною церковною структурою, а сприймають її абстрактно, як щось таке, що не тільки існує поза простором і часом, але й наповнене якимись абстрактними людьми не від світу цього. Крім того, якщо додати ще й важливий суб'єктивний чинник поділу на "свої" і "ворожі" церкви, то отримаємо неймовірний мобілізуючий потенціал на користь "своїх" і на погибель "ворогам".

 Бравурні рапорти про те, що позитивний рівень довіри до церкви становить 86%, що церкві повністю довіряють 31,7%, аж ніяк не свідчать про позитивну оцінку діяльності церков в Україні. Спектр цієї довіри може бути надзвичайно широким: від страху перед божим покаранням за те, що не виявив до нього достатньої лояльності в соціологічному опитуванні, до переконання в потребі будівництва теократичного суспільства. Якщо ж ще детальніше придивитися до цієї проблеми, то варто задуматися над самою постановкою питання. А чи всі респонденти є практикуючими вірянами? Якщо так, то цей рейтинг перетворюється на антирейтинг і має стати серйозним сигналом для церковної ієрархії. Соціологічна служба Разумкова зафіксувала на червень цього року такий рівень довіри до церкви: 31,7% — повністю довіряють; 38,4% — переважно довіряють; 10,6% — переважно не довіряють і 9,3% — зовсім не довіряють. Якщо підсумувати всі відповіді, які містять сумнів, то отримаємо в результаті 58,3%.

 Другим важливим уточненням є абстрактний, тобто понадконфесійний характер цієї довіри. Якщо б провести більш глибоке соціологічне дослідження, опитати виключно практикуючих вірян і спробувати встановити рівень довіри до конкретної конфесії, то картина могла б виявитися зовсім іншою. Оскільки мені не вдалося натрапити на таке соціологічні дослідження, то прошу сприймати це зауваження як моє суб'єктивне припущення, зроблене на підставі прочитаного в різних інтернет-дискусіях. Головним лейтмотивом цих форумів є обурення недостойною поведінкою священнослужителів: захланність, бажання жити в розкоші, здирництво, а також звинувачення у проведенні сумнівних бізнесових оборудок.

 По-друге: вимірювати рівень довіри між державними структурами, які відповідають за соціальну політику в бідній державі, і церквою, організацією, яка ні за що конкретно не несе відповідальності – не коректно. Проповідувати благі наміри і самим не дотримуватися їх – діло не хитре і не передбачає великої затрати зусиль. На думку Бертрана Рассела, християнство є важливою і позитивною моральною системою, але її необов'язковість не стримує людей перед вчиненням злочинів. Найбільш стримуючим чинником у цьому сенсі є невідворотність покарання вже і тепер, а не відкладання торжества справедливості у довгу скриню потойбічного світу, щодо існування якого ніхто не має прямих доказів. Цей же філософ стверджував, що антисоціальні пориви людини може стримувати бажання догодити Господу, але їх може стримувати і бажання догодити друзям, завоювати суспільну повагу, побороти зневагу до самого себе. Якщо ж у людини нема таких прагнень, то абстрактних уявлень про мораль недостатньо, щоб утримати її в рамках. Отже, поняття гріха може викликати докори сумління, душевні муки, але не завжди стримує від вчинення протиправних дій.

 А що робити, коли в суспільстві система покарань за неправові дії є настільки розбалансованою і несправедливою, що можна легко уникнути правосуддя? Тоді однією, ледве не єдиною, формою суспільного покарання залишається громадський осуд. Але й тут є свої особливості. По-перше: суспільство має бути настільки моральним, щоб порушники могли на собі відчути несприйняття такої поведінки. По-друге: в суспільстві мають бути моральні авторитети, думка яких є беззаперечною. Серед світських осіб таких в Україні нема. Серед духовних так само важко знайти. Бо чи може залишатися людина моральним авторитетом, якщо вона благословляла на владу злочинців і корупціонерів?

 Саме в цьому моменті ми найближче підходимо до питання відносин між церквою і державою, між церквою і політикою. Здавалося б, таке абсолютно невинне дійство – участь духовенства у різних державних урочистостях, інавгураціях та відкритті сесій міського, обласного та загальнодержавного рівня рад. Такі події ніби за означенням мали б відбуватися, відповідно до високого, урочистого ритуалу. Але ніхто з політиків не каже, що церковники в ризах на світському святі їм були потрібні тільки для збільшення пишноти церемонії, для краси картинки. Вони, як правило, вкладають у цей ритуал і велике сакральне значення. Але що робити потім, коли більшість із цих освячених церквою політиків та державних діячів, які навіть присягали на "Євангелії", починають красти, замовляти вбивства конкурентів і просто жити аморально? Чи лягає відповідальність за їхні дії і на церковних сановників, які їх благословляли? Чи не сприймають державні мужі участь церковних ієрархів в урочистостях як своєрідну духовну санкцію на будь-які їхні подальші дії? І головне, чи не сформують вони у своїх вірних, а заодно і громадян України переконання, що світська і духовна влада – "заодно" проти свого народу?

 Однозначних відповідей на ці запитання не існує. Напевно, тут присутні всі мотиви. Хтось із ієрархів хоче добитися певних преференцій від держави для своєї церкви, хтось сам хоче відчути свою значущість, а хтось інакше навіть не уявляє відносин між світською і духовною владою.

 Для чого державі підтримка церкви – зрозуміло. Світська влада завжди хотіла тримати у своїх руках усі важелі впливу. Але для чого церкві підтримка держави? За століття тісного співжиття з верховною світською владою церква зрозуміла, що одних погроз покаранням за гріхи не достатньо. А тому вирішила продовжити опір і протидію сучасним суспільним тенденціям, закріпивши свої постулати про гріх у нормах закону. І в Росії, і в Україні ми бачимо спроби церков впливати на законотворчість, намагання імплементувати поняття гріха в конкретні статті кримінального кодексу. І це при тому, що поняття гріх і злочин суттєво різняться між собою. Знову ж таки, головні моральні засади християнства вже давно стали основою нашої цивілізації і не потребують додаткового прописування їх у законах. Тим більше, що намагання пропхати окремі положення про гріх у вигляді правових норм може істотно суперечити сучасним положенням про права людини і громадянина.

Там, де церкві має бути зась

 Критичне наближення церкви до виразно світських інституцій – таких як школа, наука, медицина, армія, суд, прокуратура та міліція можуть мати непоправні наслідки для суспільства. Якщо основою церкви є догмати, то для науки це смерть. Не може церква втручатися також у медичну сферу, бо деякі конфесії не дозволяють переливання крові, а віра тільки у надприродне зцілення може зашкодити процедурі лікування. У школі має панувати науковий світогляд, без спроб запровадити "Православну біологію" (як не дивно, такий підручник існує, з масою мракобісних роз'яснень та постулатів).

 Практика показала, що в поліконфесійному суспільстві важко дати раду з такими інститутами, як капеланство та викладання предмету "Християнська етика" у школі. Наскільки мені відомо, офіцерам військової розвідки, працівникам Служби безпеки України та іншим категоріям людей, пов'язаним із державною таємницею, заборонено сповідатися взагалі. І це логічно. Можна собі тільки уявити такі дні у війську, коли поротно і повзводно командири вестимуть солдат до сповіді. Інакше сучасне українське військо має перебрати старий радянський досвід, коли в день виборів на виборчі дільниці можна було йти без строю, але не можна було відмовитися від голосування. Та й про що говорити молодим людям зі священиком в уніформі, коли їхні проблеми – однозначно не релігійного характеру, а той, почувши на сповіді інформацію про якісь протиправні дії, не зможе їм дати ходу, бо обмежений таємницею сповіді? У зв'язку з цим можна стверджувати, що єдине, чого справді бракує українській армії – це кваліфікованих психологів.

 Не перестає дивувати наполегливість, з якою представники окремих церков хочуть проникнути у школи. І хоча це суперечить Конституції, все-таки під різним претекстом церкви намагаються посилити вплив на школярів. Одним з таких способів є викладання предмету "Християнська етика" в школі. Україна є світською державою, то чому, питається, в українських школах викладається не предмет "Етика", а саме її християнський аспект? Наведу приклад: в одній львівській школі трапився випадок, коли вчителька перед усім класом "поцікавилася" в учня, чому той не носить натільного хрестика. Хлопчик виявився із протестантської сім'ї і пояснив учительці, що їхня релігія не передбачає носіння хрестика. Вчителька, замість того, щоб більше не допускати таких педагогічних провалів, пішла далі і наголосила перед всіма дітьми на інакшості цього учня. Чи треба додатково пояснювати, що після цього випадку хлопчик став парією в класі?

 В іншому випадку вчителька спиталася в учнів, чи у всіх них над ліжечками висять ікони? Бо якщо не висять, то вона прийде і перевірить, і тоді нехай ті, у кого не виявиться цього обов'язкового атрибуту "християнської етики", нехай начуваються. Таких фактів можна навести безліч. При потребі їх можна пояснити або ж списати на низьку кваліфікацію конкретного вчителя. Але виникає питання: а для чого? Заради чого наражати дітей на переживання, що вони "не такі", для чого їх взагалі травмувати?  З цього всього можна зробити такий висновок, що навіть факультативні уроки "Християнської етики" треба однозначно замінити уроками етики, де в межах ширшої програми можна знайомити учнів і з основами християнської етики, але на одному рівні з іншими етичними системами. Якщо батьки забажають виховувати своїх дітей в конкретному релігійному дусі, то вони можуть створити недільну школу або наймати приватних вчителів.

 Про загрози, які можуть чигати на наших громадян, якщо суд, прокуратура або міліція набудуть якогось конкретного конфесійного забарвлення, – годі й говорити. А враховуючи міжконфесійне та міжрелігійне напруження в різних регіонах України, вартувало б не тільки не допускати впливу церков на ці інститути, але й уникати спільних публічних акцій. Бо пряма трансляція державним каналом богослужіння із конкретного храму, де присутні президент, прем'єр-міністр і генеральний прокурор, громадяни можуть "відчитати" як вказівник на те, яка з церков найближче стоїть до влади. Бо так легко скотитися до поширеного у Середньовіччі принципу: чия влада, того й віра.

"Трансформувати у світлі прикладу князя Володимира"

 Тільки багатоконфесійнсть рятує українські церкви від "одержавлення". Більшість церков глухою стіною обступили владу, щоб та нарешті назвала ту єдину опору, за допомогою якою вони разом поведуть українців у світле майбутнє. З помісною церквою не склалося. З Московським патріархатом у світлі останніх російсько-українських баталій великої любові не передбачається. Київський патріархат – не визнаний жодною з православних церков, а тому не підходить нашому "канонічному" президентові. Українська греко-католицька церква, попри всі потуги з перенесенням метрополії, надалі залишається регіональним, хоча й дуже цікавим явищем.

 Останні заяви предстоятеля УГКЦ Святослава Шевчука про відносини між церквою і державою потішили і відразу розчарували. Митрополит Святослав справедливо зауважив, що державна влада в Україні має дуже низький рівень довіри у суспільстві і шукає шляхів покращення ситуації. Найпростіший, на її думку, – заручитися підтримкою церкви. Митрополит Святослав вважає, що влада шукає для себе "державну церкву": "І тому церква повинна не піддаватися, повинна зберегти свою свободу, інакше вона так само буде дискредитована, як сьогодні дискредитовані структури влади". Із ситуації, що склалася, він бачить такий вихід:

"Церква повинна дати сенс, новий сенс для служіння влади... І тільки потім ці державні структури можуть пережити свій ренесанс. Не тоді, коли вони підпорядкують собі церкву, ні. А коли вони її послухають. Коли той, хто йде до влади, буде розуміти, що його метою є не зберегти свій капітал, створити якийсь окремий суперзахист для свого бізнесу, ні. Повинно бути, щоб людина, йдучи до влади, хотіла послужити комусь, пожертвувати чимось для свого ближнього".

 Більшість зі сказаного – дуже правильні слова і, напевно, на часі. Вражає інше: невже предстоятель такої важливої й інтелектуальної церкви вважає, що державній владі невідомо, що люди її обирають для служіння? Невже не бачив, як всі кандидати у владу клянуться щоразу на виборах у вірному служінні людям? Невже церковний ієрарх вірить у те, що церкві є щось таке сказати світській владі, після чого вона отримає "новий сенс" для служіння? І завершує всі ці одкровення, на жаль, дуже традиційний висновок: влада має послухатися церкву. А може, варто нарешті сказати, щоб влада неухильно дотримувалася законів і забезпечила їх обов'язковість рівною мірою для всіх громадян!

 Але після прочитання інтерв'ю у мене не лишилося більше ілюзій щодо користі від можливого втручання церкви у світські справи. Не залишилося їх особливо після такого пасажу митрополита: "Стереотип чи поняття влади є абсолютно радянським. Начебто владу здобувають для того, щоб панувати з усіма наслідками аж до репресивного механізму використання. І тому я думаю, що це потрібно міняти, трансформувати у світлі прикладу князя Володимира".

 То чи варто замінювати радянське репресивне поняття влади не менш жорстоким і репресивним поняттям від середньовічного князя? Може, просто подякувати церквам і спробувати нарешті побудувати сучасне секуляризоване і толерантне суспільство?

 Джерело:  ZAXID.NET

Автор: Василь Расевич