“ВЄЛІКАЯ ІДЄЯ” або БЕРЕЖІТЬСЯ ЛЖЕПРОРОКІВ

“Правда з Неправдою ходять поміж миром обнявшись, і найлуччі люде віку свого помиляються, котору з них як звати”. Ці слова великого українця Пантелеймона Куліша сьогодні є актуальними для нас, як ніколи. Бо ж коли найкращі люди помиляються, то що вже казати про “пересічних” громадян? Щодня, щохвилини від ЗМІ ми отримаємо інформацію, велика частина якої по суті – це напівправда, відверта брехня та інформаційний смог, починаючи від “вболівай з чернігівським” і закінчуючи проповідями, наприклад, про “общую історію”.

…росіяни можуть “приспати” інші народи, як

свиня своїх дітей, і зранку навіть не почешуться.

В. Єрофєєв, письменник.

Жахаюсь самої думки повернутися до Московщини.

Дякую Богові, що втік з Московщини.

М. Глінка, композитор.

“Правда з Неправдою ходять поміж миром обнявшись, і найлуччі люде віку свого помиляються, котору з них як звати”. Ці слова великого українця Пантелеймона Куліша сьогодні є актуальними для нас, як ніколи. Бо ж коли найкращі люди помиляються, то що вже казати про “пересічних” громадян?

Щодня, щохвилини від ЗМІ ми отримаємо інформацію, велика частина якої по суті – це напівправда, відверта брехня та інформаційний смог, починаючи від “вболівай з чернігівським” і закінчуючи проповідями, наприклад, про “общую історію”.

Очевидно, мав рацію видатний гуморист Степан Риндик, який свого часу напівжартома вустами свого персонажа дав пораду: “ А ви книжок не читайте. То все дурне. Чим бiльше книжок, тим менше розуму. Колись чоловiк мав одну-однiсiньку книжку – Бiблiю. Святу Бiблiю. I читав її цiле своє життя. Кожне слово вигризав. Над кожним думав. I був з того мудрий. А тепер кожний отакий шуфригант має цiлу шафу книжок, читає похапцем, третє через десяте, не вспiв прочитато одної, а вже друга набiгла. Язик меле, а розум тим часом спить. I виходить дурне”.

І дійсно, поки що “виходить дурне” як в Україні, так і в усьому світі, хоча кожна партія, кожен претендент на найвищу посаду “прагнуть людям добра” і “знають” яким чином того досягти… А щоб виправдатись за свій “професіоналізм” і відволікти нашу увагу, нам на голови сиплеться “інформація”, з’являються “серйозні” книги та “ідеї”.

Для прикладу, хочу поділитися своїми враженнями від таких “книг” (4 томи) під назвою “Проект Росія”, виданих “північним сусідом” впродовж 2005–2010 рр. і розповсюджуваних (хто б сумнівався?) в Україні. Щоправда, щити з її рекламою було знято на вимогу СБУ, але цей “інформаційний продукт” постійно знаходив своїх шанувальників від Луганська до Львова.

Перший том “анонімного” видання з’явився з фразою “Для спецраспрєдєлєнія”; додали інтриги слова про пошуки видавництвом “невідомого автора” для виплати йому великого гонорару та пресконференція з цього ж приводу. Сприяли популяризації проекту “Комсомольская правда” і такий авторитет, як Микита Міхалков. Знаний в усьому світі кінорежисер заявив: “Це дуже серйозна книга, дуже серйозна. Більше того, саме її анонімність говорить про серйозність намірів і бажання не фігурувати особисто, а висловитися з приводу того, що відбувається, відбулося і буде відбуватися. Я вважаю, що цю книгу писали дуже серйозні, справжні, віруючі та освічені люди”.

Спочатку книга “потрапила” в уряд Російської Федерації, Держдуму, Генштаб, ФСБ, і з усіх цих установ неслось захоплення від нової “сенсації”. Третій том проекту вийшов у 2009 р. уже мільйонним тиражем. “Невідомі” автори охопили не тільки Росію, а й сусідні країни.

Мені “поталанило” отримати цей трактат у подарунок від родича із Самарської області. Він з блиском в очах розповідав про “глибокі” думки автора і демонстрував цілий пакунок книг, призначених для всіх його рідних і знайомих, що живуть в Україні.

Давайте поглянемо, чим же “Проект Росія” “будить” і “структурує” розум, як сказано там. Перша книга від початку і до кінця – проповідь “православного царства”. Однак, що не може не викликати подиву, в другій книзі бачимо рішучу відмову від пропагованої раніше ідеї: ”Сам факт усвідомлення неприйнятності монархії для сучасної Росії – для нас величезний крок уперед”. Для чого ж було тоді пліт городити?

Теза “хто буде царем – вирішувати Богу і народу” через кілька сторінок набуває конкретики – “у виборах бере участь тільки еліта”.

Вражає захоплення автором (авторами) тезою Леніна “інтєллігєнція – говно націі”. Вони нею просто насолоджуються, а в четвертому томі – “Большая ідєя” – знову звертаються до нього ленінського терміну: “Максимум через два покоління “голова” наповниться говном, а мозкові клітини розтечуться самими неочікуваними ділянками тіла”. На додачу ще одна глибока думка проектантів: “Щоб позбутися шлаків, потрібен критерій, який визначає, що таке фекалії, а що – корисні об’єкти”.

Центральне місце проекту – теза про шкідливість демократії та згубність для держави від зміни влади. Кому це вигідно в першу чергу здогадатися не складно. Правильно, саме тим, “кто ноніча у власті”. Останні зміни до конституції Росії щодо продовження повноважень президента Росії переконливо це підтвердили. Можна не сумніватися, одним із завдань проекту була підготовка громадської думки саме до цього кроку. (Анекдот: – Слишал, готовітся проект о внєсєніі ізмєнєній в тєкст Гімна. – А что за ізмєнєнія? – Хотят добавіть пріпєв: “Трутся об ось ВВП і Мєдвєдєв – вєртітся Зємля!”). Ну, і де гарантія, що “постоянная власть” розумітиме владу, як спосіб служіння вітчизні, а не своїй сім’ї (партії, еліті, собі самому)? На ці запитання автори відповіді не дають.

“Заколдували нашу Росію. Всіх заколдували…” Так ось у чому справа!

“Перше, що потрібно зробити, – визначити ворога”. Але виявляється, “сьогодні ворога не видно. Він повсюди, однак конкретно його нема ніде”.

“Хто нечестивий – той і не росіянин”. Геніально просто і зрозуміло для “плебса, нєспособного постічь знаніє”. Очевидно автори вважають, що усі, хто не є нечестивими автоматично мають бути русскімі.

Майже на кожній сторінці першої книги зустрічаємо цитати з Біблії, як підтвердження відданості православній вірі. У той же час автори найчастіше піднімають на щит, захоплюються і наводять приклади з діяльності – О. Македонського, Тамерлана, І. Грозного, В. Леніна, Й. Сталіна. Виникає цілком логічне запитання: що ж це за “віруючі” люди, якщо їхні головні авторитети це загарбники і людиноненависники на кшталт Пол Пота, і водночас вони пропагують християнські цінності, першою заповіддю яких є “не вбивай?”

Наведемо ще декілька сентенцій з праці “освічених”.

“Вибір без знання неможливий”. Проте, як виявляється, “віра вирішує всі (!) проблеми суспільства”. Одначе “віру було принесено в жертву прогресу. Натомість отримано військову потугу. Світ виявився під владою Європи…”

“Де ж вихід? Ми бачимо тільки в системі, умови котрої вимагають не розуміння, а віри… Керівник повинен вірити в необхідність виконання конкретних вимог. Саме вірити, а не розуміти”.

У розділі першої книги “О літєратурє” автори переконують, що раніше народ дізнавався і робив висновки про стан справ у державі (як у Росії так і у Європі) та про владу виключно із літератури, бо геть усі, очевидно, були грамотними і тільки те й робили, що читали майбутніх класиків і вірили, як древні єгиптяни, в усе, що написано. Чи не на ”здебілізованих тупiмі сєріаламі і рєкламой” (цитую) розраховані ці злети думки?

“Ізраїль і Росія – унікальні структури. Їх історичні пріоритети ніколи не замикались на матеріальній сфері”. Це ж треба, а ми всі нездари цього й не помітили. Одначе в іншому місці читаємо чорним по білому: “Цілі Ізраїлю не виходять за межі земних цінностей…” Як казав мій колишній начальник, розумійте, як хочете.

“У Росії… основний народ, росіяни, живуть бідніше інших. Здається, несправедливо, що кавказький селянин живе краще російського. Європейський раціоналізм підштовхує відновити “справедливість” через пограбування цього селянина”. Отак треба відновлювати “справедливість”…

Цікавим є уточнення, хто ж такий русскій. Так от, наприклад, “русскій царь Владімір Мономах бил наполовину єврєй, на чверть швєд, на чвєрть татарин”… Отакі цінні думки – Росія з‘явилась на політичній карті лише на початку XVIII ст., а “рускій царь”, виявляється, був уже в X ст. Більше того, “по всьому світові розкидано безліч рускіх, які жодного разу в Росії не були, по-російськи не розмовляють, але при цьому вони більше росіяни, аніж ті, що виросли в Росії”. А ви як собі думали? Отже, “під русскімі ми розуміємо тих, хто такими себе вважає…” Увесь секрет полягає в тому, що “в кожній людині є русскость”. Ось так!

“Усі імперії розпались саме через поділ людей на сорти. А Русь стоїть”. Значить, і стоятиме, і поділ на сорти також…

“Ми дійшли висновку: реальна користь справі можлива лише в режимі тотальної анонімності”. Ну, як в О. Бéндера – “повна таємниця вкладів”. “Попереджаємо: нікому не вірте! У нас нема обличчя… Ворог сильний і розумний. Однак ми витримаємо, бот нас нема”. Отакої, в разі чого й спитати нема з кого! Але пам’ятайте: “Нікому не вдасться залишитися осторонь”. Залишилось добавити слова Остапа: “Попереджаю, у нас довгі руки”.

Водночас “проблеми, які раніше, здавалось, неможливо вирішити, вирішуються самі по собі”. І хоча “у нас немає детально складеної схеми конструкції, яку ми збираємось створити на місці зламаної демократії”, однак “для цього не потрібно детального плану. Достатньо в загальних рисах мати уявлення про характер справи”. Відчувається ленінська школа – главноє ввязаться в драку, а там посмотрім.

“Наявність влади означає відсутність часу і сил на реалізацію генеральної задумки”. Проте “ми впевнені в глобальній перемозі”, адже “ключовий вузол – надмотивація. Вона можлива, якщо є велика мета поза рамками земного життя”. Ось воно що – позаземне життя! “Ми не політики, стурбовані майбутніми виборами. Ми творимо нову цивілізацію”.

Вас ще не знудило?

Сполученими Штатами “для вступу в Другу світову війну було влаштовано Пірл-Харбор”. А ви думали японці напали на ту військову базу? І на підтвердження: в американців “одна проблема – вони беззахисні перед руйнуючою інформацією”. Отак їм, “тупим…”

Наведені перли можна наводити й далі. Завершується 4-й том цієї “унікальної і неочікуваної за глибиною розуміння подій, що відбуваються в Росії та за її межами, книги” також доволі неочікувано: “Незабаром ми принесемо в світ те, чого не було останню сотню років – Велику ідею. Частково вона показана в цій книзі, але повністю буде розкрита в новому проекті… Росія – не місце спасіння, а місце, звідки прийде спасіння. Росія… – спасе людство”. Дай, Боже, нашому теляті...

І нарешті таємниче попередження: “Нікому не вірте”. Їм можна: “З усіх питань ми готові давати консультації…” Але ж – “нас нема”? Ну, нема, то й нема…

Не варто говорити про осіб, зацікавлених в поширенні такої літератури (проект визрів в Інституті стратегічної безпеки) – тут все зрозуміло. Загадкою є те, що дуже багато людей навіть з академічною освітою, як мій родич, не розгледіли інтелектуальний рівень автора та справжніх думок, якими переповнена процитована вище “дуже серйозна книга”.

Пройшло вже кілька років після обіцянки Великої ідеї. Однак, від авторів трактату ні росіяни, ні світ її не дочекаються. По-перше, своє головне завдання – інформаційне забезпечення потреби “бригади” у незмінності влади – виконано. Гадаю, усі звернули увагу, що назва “Проект Росія”, скорочено ПР, обрана не випадково: абревіатура підсвідомо асоціюється з Путін – Росія. Сьогодні вже мало хто сумнівається, що “еліта” братерського народу цілком серйозно втілює план переходу до фактично монархістського правління.

“Знайшлися” й автори, один з них виявився “колишнім” кагебешніком (свої люди) Юрій Шалиганов, а значить і “солідний гонорар”, попри “анонімність” таки отримали.

Є ще одна причина. Пам’ятаєте визначення руского, дане Шалигановим у 4-й книзі проекту? “Під русскімі ми розуміємо всіх, хто такими себе вважає: вірмен, слов’ян, татар, башкир, чукчів, євреїв, французів, німців, казахів… Хто вважає себе руськім, той і русскій У кожній людині є русскость. Оптимальний людський матеріал – русскіє… Підкреслюємо, не вихідці з Росії, а всі, хто відчуває себе руськім за духом, світоглядом, мисленням”.

Так ось,так звана “велика ідея” плавно перетворилася на “рускій мір”, озвучений нещодавно пастирем всія Русі Кирилом. До речі, ідея не нова. Вважається, що в середині XIX ст. її сформулював граф С. Уваров, президент Петербурзької академії наук.

На перший погляд здається, що нічого поганого за “рускім міром” нема і бути не може. Багато людей так і думають. Можливо, я також був би готовий бодай пасивно поставитись до цього соціокультурного утворення, якби був переконаний у щирості глави РПЦ, не знав про його захоплення більше матеріальними, аніж духовними справами, і, нарешті, довіряв загалом Церкві, яку представляє господін Гундяєв.

Отже, наприклад, мені, християнину, абсолютно не зрозуміло, як Андрій Боголюбський, руйнівник Києва, матєрі городов Русскіх, який 1169 року знищив тисячі єдиновірців, спалив і пограбував православні храми, може бути святим (!) Російської Православної Церкви? Чому, московська церква свого часу молилася за хана Золотої Орди та його родину, хоча той не був християнином, і проклинала князів, які виступали проти хана?

Є підстави сумніватись у щирості лідерів РПЦ стосовно відродження Росії. Про яке відродження можна говорити, якщо вони вважають за можливе нагороджувати олігархів, що наживаються на горілці, і тим самим поглиблюють національну катастрофу своєї держави?! У травні 2006 р. керівники компанії “Союз-Виктан” отримали ордени з іменами святих і Патріарші грамоти. Попередник Кирила, Алексій II, високо оцінив “соціальну і благочинну” діяльність “горілчаного короля” і, очевидно, вагомий внесок у розвиток Православ’я.

Як можна довіряти Церкві, яка впродовж століть була фактично частиною державного апарату, його міністерством. Пре це яскраво писав російський філософ і богослов В. Соловйов у праці “Россия и Вселенская Церковь” (Кн. I, гл. 7): “Наша московська церква віддала себе на послугу державі, щоб мати від держави запоруку свого існування і пільг… Крихка і сумнівна єдність нашої церкви тримається лише насильством і фальшем, що їх наша держава не лише визнає, а й сама робить. Наприклад, підробляє документи вигаданого церковного Собору, або переклади документів Вселенських Соборів. Уся оборонна і наступальна діяльність нашої церкви – це суцільне шахрайство, фальш і брехня…”

Щодо самого проповідника “руского міра”, то в мене особисто ця особа не викликає особливої приязні навіть своєю зовнішністю. Поясню. Очі недарма називають дзеркалом душі. Вам доводилось заглянути в це дзеркало душі отця Кирила? Не знаю що ви бачили, а я – лише холодний і колючий погляд. Зверніть увагу на мову пастиря. Він говорить немов бездушна машина, без емоцій, не промовляє, а карбує слова, найчастіше слова завчені, штамповані. Тому й помилки трапляються: називати просвітителів Кирила і Мефодія греками, як на мене, негоже. А що найбільше вражає в зовнішності очільника РПЦ, так це годинник фірми Breguet, вартістю 30 тис. євро, який він носить на ремінці зі шкіри крокодила (тварі божої). А коли згадати небайдужість пастиря до дорогих іномарок і “будиночок” у Швейцарії, то так і хочеться запитати у святішого, а чи не забув він випадково про обітницю аскези?

Ще кілька штрихів з біографії патріарха. Якимось чином йому вдалося ухилитися від служби в армії, але, не дивлячись на цю обставину, як одну з тогочасних умов вступу до духовної семінарії, він таки став семінаристом. Переважна більшість священиків РПЦ, як відомо, співпрацювала з органами держбезпеки. Монах Кирило не став виключенням і в свої 23 роки новий агент отримав прізвисько Михайлов. 1994 року очолюваний Кирилом Відділ зовнішніх церковних зв’язків МП став співзасновником комерційного банку “Пересвет”, благодійного фонду “Ника” та декількох інших бізнесових структур. “Ника” під маркою “гуманітарної допомоги” займалася гуртовим імпортом і продажем тютюнової продукції. У Росію було ввезено мільярди звільнених від митного оподаткування цигарок. Звідси знову постає запитання: а відколи тютюнопаління перестало вважатися гріхом у церковному середовищі, від чого щороку помирають тисячі росіян. Зате прибуток від таких “гуманітарних” вантажів склав мільйони доларів США.

Іншим вигідним бізнесом майбутнього патріарха стала торгівля нафтою. Щорічний оборот компанії АТ МЕС, одним з директорів якої був бізнес-партнер патріарха епископ Віктор (П’янков), сягав 2 млрд. $.

Є відомості про спроби Кирила увійти на ринок морепродуктів. Створене церковним діячем АТ “Регион” отримало квоти на вилов кількох тис. тон камчатських крабів і креветок. Прибуток оцінюється в 17 млн. $.

Проявляв владика Гундяєв зацікавленість алмазами. У грудні 1994 р. з метою обробки і продажу алмазів з АТЗТ “Артгемма” було укладено договір, підписаний особисто Кирилом (Гундяєвим). Орієнтовна сума оборудок – кілька десятків млн. $.

І все це при тому, що міжнародний відділ РПЦ, відповідно до його статуту, мав опікуватися дипломатичними справами, а не гендлярством. Розлогішу інформацію про “тютюнового патріарха” та особливості його діяльності кожен охочий може знайти в Інтернеті, скориставшись посиланнями:

http://compromat.ru/page_23895.htm

 http://compromat.ru/page_10804.htm

http://compromat.ru/page_28110.htm

Після кожного чергового викриття махінацій Гундяєва йому доводилось виправдовуватись, лукавити і перекладати відповідальність на інших. Намагаючись спростувати публікації, він посилався на те, що підконтрольні йому структури не володіють нерухомістю, не займаються (уже) камінцями чи нафтою. Але це тільки частиною правди, бо після зникнення одних відразу ж з’являлися нові структури, наприклад, макаронна фабрика в Смоленську. 

Як зазначив один російський блогер, РПЦ зовні – це одна лише спесивість і пихатість; простоту, як церковний ідеал, РПЦ втратила повністю, поки ще не продають індульгенції, а так – повний комплект. З’явилось навіть слово з відповідним відтінком – Гундяєвщина.

Співпраця ж Кирила з органами російської влади очевидна: чиновники підтримують мирські справи патріарха, він же – ідеологічно забезпечує політику імперського реваншу, котра цілком вписується в плани глави РПЦ. Причини ж експансії РПЦ назвав Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. На його думку, якщо вірити прогнозам політологів, за кількам десятків років Росія перестане бути християнською. Уже сьогодні в столиці РФ проживає всього 31 % росіян. Оскільки народжуваність мусульман значно вища, то ситуація в країні погіршуватиметься й наділі. До того ж в Україні православних приходів 15 тис., а в Росії – 12 тис. Статистика не на користь Росії. Тому РПЦ так учепилась в Україну.

Цікавими є слова про сутність російських священиків француза А. де Кюстіна, сказані в 1843 р.: “…релігійність москвинів не є прагненням душі, а зроблена в міністерстві, щоб допомогти царській деспотії тримати в руках свій народ і підготувати загарбання православних країн. Московські священики були, є і будуть (бо ж не можуть інакшими бути) лише поліцаями в рясах”.

…Тому РПЦ так учепилась в Україну. (кінець 2-го абзацу)

Ще одна суттєва обставина. Як цілком слушно підмітив Павло Штепа, “імперію збудували немосквини”, а названі Шалигановим народи. Зверніть увагу, господін Шалиганов не вважав за потрібне згадати українців (мабуть, йому важко це слово вимовити), а натомість у нього – “слов’яни”. “Московщину, – продовжує Штепа, – культуру, науку, господарство будували незчисленні ґалаґани, барабаші, прокоповичі, ягужинські, безбородьки, розумовські, ханенки, гоголі, драгоманови, кондратенки, петренки, терещенки, родзянки, скрипники, любченки, кириченки, корнійчуки, шелести...” Отже, тільки-но вони “відмовляться тягнути московського воза – впаде імперія”, котрою продовжують марити кремлівські мрійники.

Аби краще усвідомити, що нас чекає в “русском мірє”, давайте послухаємо роздуми про “старшого брата” нашого сучасника, російського письменника В. Єрофєєва, викладені ним у книзі “Енциклопедія російської душі”. Йому слово.

“Россія – вид країни, яка виробляє людське горе. Російска влада тут безпомилково справляєтсья зі своїм завданням, якої б орієнтації вона не дотримувалась. Росія прекрасна в створенні утопічних конструкцій, які нереальні в принципі і розвиток яких потребує багато жертв”.

“У Росії методично винищували всіх кращих. Перебили кращу аристократію, кращих попів, кращих більшовиків, кращих меншовиків, кращих підприємців, кращу інтелігенцію, кращих військових, кращих селян.

“Я не вірю жодному російському слову: ні офіційному, ні друкованому, ні опозиційному… ”

“Російська історія – ланцюг невдалих реформ. Ми сидимо на цьому ланцюзі. Нові реформи – старий скандал. Тимчасові надії, ейфорія, банти, обскубана віра в свої можливості… Терор. Короткий екстаз мазохізму. Масове винищення населення…”

Мимоволі згадуються рядки Ліни Костенко з її геніального “Берестечка”:

Сусід північний, хижий і великий.

 Дрімучий злидень, любить не своє.

 Колись у греків Янус був дволикий.

 А в цих орел двоглавий. Заклює.

Ні… Аби лиш не з Москвою…

 Хай Україну чаша ця мине.

 Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,

 бо ті сплюндрують, а вона ковтне.

 Це чорна прірва з хижою десницею,

 смурна од крові, смут своїх і свар,

 готова світ накрити, як спідницею

 Матрьоха накриває самовар.

Цілком логічними є й питання, поставлене Ліною Василівною в романі “Записки українського самашедшого”:

“Папа Римський [Іван Павло II]… прибув до Греції. І вибачився за кривди, які заподіяли тут хрестоносці. Ще коли вони були, ті хрестоносці! – а він вибачився. Торік він взагалі попросив у Бога прощення в Соборі святого Петра за всі гріхи католицької церкви протягом двох тисяч років.

Можна собі уявити московського патріарха, щоб він вибачився перед народами, які зазнали від Росії кривд? Можна собі уявити Росію, що визнала б свої провини і покаялася? За репресії, за депортації, за Голодомор? За ту колись пошматовану Польщу. За поневолену Україну. За «сторозтерзаний» Київ. За кров’ю залитий Кавказ. За поневіряння кримських татар. За вторгнення в Афганістан. У Будапешт, у Прагу. За Берлінський мур. За Чорнобильську атомну, що отруїла наші й суміжні землі. Та, зрештою, перед своїм власним народом – за переслідування найдостойніших своїх громадян, за руйнування храмів, за всіх тих убитих хлопців у її неоголошених війнах.

У кожної нації свої хвороби. У Росії – невиліковна.

Шановні українці, православні і не-православні, віруючі та атеїсти, городяни і селяни, користуйтеся висловом Канта – майте мужність жити своїм розумом. Не сприймайте нічого на віру. Все піддавайте сумніву, особливо солодкі обіцянки в яскравій обгортці. Звертайте увагу не тільки на слова, а й на того, хто обіцяє “золоті гори” або повчає, – як він це робить і чи має моральне право нас до чогось закликати. Тримайте під пильним оком не слова, а справи претендента на право бути поводирем, його триб життя (modus vivendi) та уподобання. Не купуйтеся на пустопорожні обіцянки, гречку та інші мантри про “покращення життя”.

Хай нам щастить!Нехай Господь береже Україну!

П. Глимбокий

http://www.yatran.com.ua/articles/516.html