Ернесто Гевара Лінч де ла Серна
народився 14 червня 1928 року в аргентинському місті Росаріо. Його батьки були
людьми середнього статку: батько – Ернесто Гевара Лінч ірландець за
походженням, працював інженером, мати, Селія де ла Серна, мала іспанське
коріння. Ернесто був старшим із п’яти дітей, вихованих у цій родині.
Початкову освіту Гевара отримав
удома, від матері. З ранніх років у нього проявлялися схильності до читання. З
великим захопленням Ернесто читав роботи Маркса, Енгельса та Леніна. Деякі з
них він вивчив іще до свого вступу в 1941 році до Кордовського державного
коледжу. Під час навчання його здібності проявлялися в літературі та спортивних
дисциплінах.
У період юності найглибше враження
на Ернесто вчинили іспанські емігранти, які емігрували до Аргентини після
громадянської війни в Іспанії. Ще змолоду він мав презирство до симуляції
парламентської демократії, ненависть до військових політиків-диктаторів й
армії, як засобу досягнення їхніх брудних цілей, до капіталістичної олігархії.
Наприкінці 1948 року Ернесто
вирішує відправитися в першу свою велику подорож по північних провінціях
Аргентини на велосипеді. Протягом цієї подорожі він у першу чергу прагнув
завести знайомства й побільше довідатися про життя у найбідніших районах та
серед залишків індійських племен, приречених на вимирання при тодішньому
політичному режимі. Саме з тієї поїздки він почав розуміти своє безсилля як
медика при лікуванні хвороб суспільства, у якому він жив.
В 1951 році, після здачі
передостанніх університетських іспитів, Гевара разом із другом Гранадосом
вирушив у більш серйозну поїздку, заробляючи на життя підсобними роботами в
місцях, які проїжджав; він відвідав південну Аргентину, Чилі, де зустрівся із
Сальвадором Альенде, Перу, де працював кілька тижнів у лепрозорії міста
Сан-Пабло, Колумбію в Епоху Насильства (la Violencia) – там він був уперше
заарештований; крім того, побував у Венесуелі й на Флориді.
Повернувшись із цієї подорожі
додому, Ернесто раз і назавжди визначив для себе головну мету життя:
полегшувати людські страждання.
Ставши фахівцем в галузі
захворювань шкіри, по закінченні інституту він різко відкинув пропозицію про
кар’єру в університеті, вирішивши в найближчі принаймні десять років присвятити
роботі практикуючим лікарем. Одержавши листа від Гранадоса з Венесуели про
цікаву роботу, Ернесто з радістю вхопився за цю пропозицію й разом з іншим
своїм товаришем попрямував туди через Болівію. У Ла-Пасі він був свідком
національної революції, яку засудив як опортуністичну, оскільки надій нації
вона не виправдала, і там незабаром знову запанував проамериканський уряд.
Гевара жив і працював практикуючим
лікарем у Гватемалі під час правління президента- соціаліста Арбенса. Тоді він
дружив з Ільдою Гадеа, своєю майбутньою дружиною, марксисткою індійської школи,
що значно просунула його в політичній освіченості та познайомила з Ніко
Лопесом, одним із лейтенантів Фіделя Кастро.
Коли президент Арбенс був
скинутий, Ернесто перебрався в Мехіко, де починаючи з вересня 1954 року
працював у центральному шпиталі. Саме там він зустрів Фіделя та Рауля Кастро і
був зачарований їхніми ідеями революційної боротьби.
Брати Кастро нещодавно прибули з
Куби, де під їхнім проводом була розпочата невдала спроба штурму казарм
Монкада. Це коштувало їм декількох років в’язниці; під тиском патріотичної
громадськості їх звільнили, однак їм довелося залишити батьківщину. Без тіні
сумніву Ернесто примкнув до загону Фіделя Кастро, в ім’я свободи кубинського
народу.
Своє прізвисько “Че”, яким він пишався
все наступне життя, Гевара одержав саме в цьому загоні за характерну для
аргентинця манеру вживати даний вигук при дружній бесіді.
Повстанці всерйоз готувалися до
партизанської війни під проводом капітана Альберто Байо, автора книги “150
питань до партизанів”, досвідченого партизана часів Громадянської війни в
Іспанії. Че став його кращим учнем. Незабаром, однак, табір повстанців
привернув увагу поліції і був розігнаний, а всі кубинці та Че арештовані, але
звільнені місяцем пізніше, у червні 1956 року. Зволікати більше було неможна, й
повстанці вирушили у легендарне плавання на “Гранме”. Че Гевара був із ними
спочатку як доктор, а потім одержав у своє розпорядження одну з бригад і вище
звання команданте (майор).
25 листопада 1956 року вони
висадилися в порту Туспан й почали просуватися вглиб Куби, зустрівши запеклий
опір диктаторських військ, в їхньому загоні лишилося не більше двадцяти
чоловік, але широка підтримка населення дозволила Революційної армії барбудос
зміцнити свій вплив і день за днем звільняти нові території, здобуваючи
перемогу.
Команданте Че висунувся як
найбільш сміливий, рішучий, талановитий і успішний бригадний командир.
Вимогливий до підлеглих і нещадний до ворогів, він отримав ряд блискучих
перемог над урядовими військами. Найбільш вражаючим, визначальним для перемоги
кубинської революції, був бій за місто Санта Клара, стратегічно важливий пункт
поблизу Гавани. За день Революційна армія увійшла в Гавану.
Революція перемогла, настала нова
доба у житті кубинської нації.
Че став другою людиною після
Фіделя. У лютому 1959 року він отримав кубинське громадянство й очолив найвищі
урядові посади. Че Гевара організував і очолив Національний інститут по
аграрній реформі; займав посаду міністра промисловості; був обраний президентом
Національного Банку Куби. Практично не маючи досвіду в галузі державного
управління й економіки, Че в найкоротший термін зумів вивчити й змінити в
кращий бік справи в довірених йому секторах, провівши грошову та економічну
реформи в умовах найжорстокішої американської блокади та загрози інтервенції.
В 1959 році, одружившись на Алейде
Марч, він відвідав разом із нею Єгипет, Індію, Японію, Індонезію, Пакистан та
Югославію; повернувшись із поїздки, уклав історичний договір з Радянським
Союзом про експорт цукру та імпорт нафти, порвавши із залежністю кубинської
економіки від США.
Відвідавши пізніше Радянський
Союз, він був захоплений досягнутими там успіхами будівництва соціалізму, проте
не схвалив політики тодішнього керівництва. Вже тоді він побачив деградацію у
керівній верстві радянського суспільства.
Він не вважав за потрібне
очікувати назрівання революційної ситуації, а вважав за потрібне самому
готувати ґрунт для неї; крім того, подібно Мао, вважав найкращим організовувати
революції в аграрних країнах.
Його цікавив революційний рух по
всьому світі, і Че прагнув бути його головним натхненником. Для цього він
відвідав Алжир і виступив там на конференції Організації Афро-Азійської
Солідарності, побував на засіданні Генеральної Асамблеї ООН, ініціював
Конференцію Трьох Континентів для реалізації своєї програми революційної,
визвольної та партизанської кооперації в Азії, Африці та Латинській Америці.
Найбільш успішною революційною тактикою вважав синтез кубинського та
в’єтнамського типів партизанського руху. Написав книги з тактики партизанської
війни, про епізоди революційної війни на Кубі.
Потяг до революції ніколи не
полишав Ернесто. Він відчував – найбільшим благом для справжньої людини є сама
революція, а не те, що відбувається після неї. І заради революції, зрештою, він
відмовився від усього. В жовтні 1965 Че полишив усі займані ним високі державні
посади, відмовився від кубинського громадянства, і, черкнувши кілька рядків
дружині, дітям та батькам, зник із громадського життя. Багато чуток ходило тоді
про його долю. Говорили, що він або збожеволів і утримується десь у
божевільному домі в СРСР, або вбитий десь у Латинській Америці.
В 1966 році його сліди з’явилися в
Африці. Че бачили тоді в декількох африканських країнах, де він готувив ґрунт
для національних виступів. Пізніше він повернувся на Кубу й, зібравши загін
добровольців у 120 чоловік, знову вирушив з ними до Африки, у Конго, аби
повернути там до влади в Кіншасі соціалістичний уряд методами партизанської
боротьби. Спроба організувати там широкі народні виступи не вдалася, і Че
вирішив повернутися до Латинської Америки.
До того моменту вже досить
тривалий час його люди готували та організовували революційний виступ у
Болівії. У квітні 1967 року Че зі своїм загоном нелегально проникнув на
територію країни.
На самому початку їхньої
діяльності справи просувалися успішно. Були здобуті кілька перемог над
урядовими військами, болівійські шахтарі організували збройний виступ. Однак,
повстання було жорстоко придушене й не зустріло суттєвої підтримки в народі.
Крім того, наляканий появою “шаленого Че”, болівійський режим звернувся по
допомогу до американських спецслужб.
У жовтні наступила розв’язка.
Загін Че Гевари був виявлений у районі села Вал’єґранде. Повстанцям було
нав’язано бій у невигідних умовах. При спробі вирватися з оточення найближчі
соратники Че загинули, врятувалися далеко не всі, а сам Гевара був поранений і
захоплений у полон 8 жовтня. Наступного дня після нелюдського допиту він був
розстріляний в селі Хіґуєра…
Страх ворогів навіть перед мертвим
Че був настільки великий, що будинок, де він був розстріляний, зрівняли з
землею, а місце поховання зберігалося в таємниці. Лише в червні 1997 року
аргентинським та кубинським вченим вдалося знайти та ідентифікувати останки
легендарного команданте. Вони були перевезені на Кубу й 17 жовтня 1997 року з почестями
поховані в мавзолеї міста Санта Клара.
Сергій Чаплигін
Немає коментарів:
Дописати коментар