Документальний фільм «1941
рік.Заборонена правда» рекламувався довго,гучно і вже давно, ще в кінці
2012-го, виникало нетерпляче запитання: «А коли ж все таки покажуть ту
заборонену правду?» І от-сталося!
7 лютого 2013-го,о десятій
вечора,не так вже й пізно, як колись українцям демонстрували документальний
фільм «НАТО:свій, чи чужий?» (червень2007-го року, початок демонстрації-23.45).
А те, що зробив у своєму
першому,всього сорокахвилинному фільмі, режисер Ігор Кобрин, важко описати і
оцінити у невеликому відгуку.
Фільм, порушивши благодатну,
давно актуальну і наскрізь заполітизовану тему, примусив замислитися тих, хто
ще не мислив, хто не сприймав Велику Вітчизняну чи Другу світову війни як
цілком закономірне і найтрагічніше явище світової історії у ХХ столітті. Так
сталося, і так виходило аж до наших днів, що війну із фашизмом ми весь час
сприймали через призму емоцій, визначень та оцінок, які формувалися роками і
навіть багатьма десятиліттями.
Як правило, авторами таких
оцінок, формулювань та висновків були чи то партійні діячі, чи науковці, які
частіше прислухалися, знову ж таки, до партійних настанов, чи то політики
новітньої доби, які влаштовували часто не зовсім зрозумілі для теперішнього
народу дискусії з нагоди чи то прапора, чи то георгіївської стрічки.
Ігор Кобрин у відзнятому
документальному кіно «1941 рік.Заборонена правда» зумів запропонувати і
витримати такий довірливий стиль розповіді, якого вже давно не бачив
український глядач. Суворо витриманий у виключно фактологічному «ключі» кіносюжет
нового фільму бездоганно і органічно поєднувався і доповнювався цитатами та
уривками із документів, датованих кінцем 30-х, початком 40-хроків минулого
століття.
Не думаю,що режисер фільму
прагнув довести певну і мало не єдину очку зору стосовно правильності одних і
неправильності інших, або намагався довести перевагу того чи іншого
історика-дослідника,який торкався теми другої світової війни.
Звісно, для більшості українців,
які навчалися у школах ще до середини 90-х років минулого століття, багато фактів,
подій, показників та цифр, які стосувалися подій 1941-го року, були відомі ще
із підручників радянської доби, а також із того, про що розповідали більшість
фільмів радянських режисерів.
Здавалося б, чому тоді, за умов
радянської демократичної, людяної і справедливої системи, не говорилося про те,
як Сталін і Гітлер розподілили Європу на дві «сфери впливу», чому у жодному із
підручників із історії про Велику Вітчизняну не було фотографій із зображенням
військових парадів радянських і німецьких танкістів, чому через місяць із
«гачком» після підписання Пакту про ненапад , до радянсько-німецьких відносин
було долучено ще один документ- Договір «Про дружбу і кордони між СРСР і
Німеччиною»?
Чому тоді ж, у грудні 1939-го,
Радянський Союз був виключений із Ліги Націй (щось на зразок нинішньої ООН), як
держава-агресор, яка здійснила зухвалий напад на сусідню до себе Фінляндію?
Чому у радянських газетах та на радіо, з літа 1939-го зникла антифашистська
риторика та пропаганда? Таких запитань «Чому?» можна поставити скільки завгодно
багато, оскільки передвоєнна історія розвитку Європи та Радянського Союзу вже
опісля завершення Другої світової війни опинилася за межами об’єктивного
висвітлення.
Радянський Союз став лише
«оплотом миру», а Західна Європа разом із США, звісно, уособлювали собою давно
загниваючий капіталізм.
Проте відповіді на питання, які
задавали собі багато людей воєнної лихолітньої доби, ніхто не намагався надати
більше як півстоліття. У радянські часи у головах радянських людей було міцно
вкорінено тезу про раптовий і віроломний напад фашистської Німеччини на
Радянський Союз, який в умовах «ворожого оточення» не зміг вчасно і сповна
підготуватися до належного опору агресорові.
Але далі сталося те, що «весь
радянський народ під керівництвом Комуністичної партії піднявся на боротьбу» і
ворога було розгромлено. Звісно, на війні без жертв не буває, хоча із ціною
перемоги над фашизмом, тобто, із кількістю жертв у ході Другої світової радянське
керівництво також не могло дати ради- принаймні тричі правителі СРСР змінювали
кількість загиблого населення.
Сьогодні,здавалося б, давно
змінилися радянські часи, хто б і як їх не оцінював, одначе військова тема
практично всього періоду Другої світової і Великої Вітчизняної воєн залишається
дуже актуальною. Чому ця актуальність не зникає, а, можна впевнено сказати,
лише посилюється?
Тут є декілька причин: по-перше,
щоб там хто не говорив,у дослідників з’явилося набагато більше раніше суворо засекречених
документів.
Той же самий Пакт про ненапад із
секретними протоколами до нього, то й же договір «Про дружбу і кордони». А укази та накази Ставки Верховного
командування СРСР вже у перший місяць радянсько-німецької війни сьогодні можуть
призвести до «сенсаційних висновків багатьох людей, вихованих на колишньому,
радянському стандарті історії. Таких документів достатньо багато і всі вони
вносять чимало незручних питань для апологетів радянського трактування
початкового періоду Великої Вітчизняної.
По-друге, автори багатьох
досліджень по іншому сприйняли навіть ті факти,які раніше були у відкритому
доступі. Той же Віктор (Володимир) Суворов(Різун) чи не першим серед
дослідників звернув увагу на ті факти, які публікувалися раніше у радянських
журналах і газетах. Звичайно, його висновки та заключення були аж занадто
сенсаційними для читача, який до того нічого подібного не помічав. Чимало
суворовських «сенсацій» нинішні дослідники вважають брехнею та провокаціями,але
є речі цілком очевидні, проти яких, як кажуть, не «попреш».
У фільмі Ігоря Кобрина таких
висновків, цитат та свідчень суто документального походження достатньо багато
аби зробити переконливі висновки про те,що СРСР, як і Німеччина до війни
активно готувалися. Більше того, потенціал Радянського Союзу влітку 1941 року
був набагато потужнішим і соліднішим, ніж у Німеччини. Так, на Гітлера
працювала вся Європа, але ж і радянська економіка, переведена на рейки
надзвичайного стану, досягла небачених для того часу показників виробництва.
Що сталося у червні- вересні
1941-го, чому СРСР втратив фантастично великі території і зазнав ще більш
фантастичних людських втрат? У наступних серіях фільму Ігоря Кобрина очевидно
буде зроблено спробу дати відповіді і на ці питання.
Але вже сьогодні зрозуміло, що
історія радянсько-німецького протистояння має давно бути по трактована більш
ґрунтовним виміром і позначена більш повнішими і вичерпнішими оцінками.
Звісно, багато речей і факторів,
необхідних для об’єктивного вивчення історії Великої Вітчизняної та Другої
світової воєн, на жаль втрачені. Йдеться передовсім про так звану
соціально-психологічну історію, яка вивчається на основі спогадів безпосередніх
свідків подій того воєнного часу.
Не треба багато доказів для
того,щоб стверджувати, що таких свідків аж занадто спекотного літа 1941-го
року, сьогодні зовсім небагато. Однак дещо є. Окрім документів, які й досі
залишаються засекреченими в основному у російських архівах, у нинішніх
дослідників додалося потенціалу архівів західних країн, які давно систематизовані
і сприйнятні для вивчення та аналізу.
Сьогодні до уваги та послуг
істориків (а особливо кінодокументалістів) потрапив велетенський масив
кінохроніки та кінофотодокументів, які сфотографували картинку війни подекуди
краще,аніж найбільш засекречені документи. Проте робота над такими джерелами
вимагає неабияких фінансів, клопоту та бездоганної кваліфікації. Але, як
кажуть, робота того варта.
Наскільки потрібними для
українців стануть фільми Ігоря Кобрина - питання, як кажуть, риторичне, але вже
те, що фільм «1941 рік. Заборонена правда» взявся транслювати відомий і
популярний телеканал «Україна», вартий уваги і безумовно позитивної оцінки.
Адже знятий раніше десятисерійний
документальний фільм за участі того ж таки Ігоря Кобрина «Собор на крові»
чомусь не дуже часто (насправді дуже-дуже рідко) транслюється на каналах
українського телебачення. Чому,здогадатися не важко, бо у державі ще не так
багато тих, хто вважає українську незалежність результатом боротьби
українського народу і перш за все - українських патріотів.
Як не дивно, над питанням про те,
звідкіля взялася наша незалежність і яку ціну заплатив за неї український
народ, не прийнято сьогодні аж занадто уважно замислюватись. Поки що потужного
інтелектуального пошуку по сторінках нашої кривавої історії ще не ведеться.
Цього не робить громадськість, над цим недостатньо працює влада, яку поки що
вважають елітою нації. Можна сподіватися. що фільм Ігоря Кобрина цю велику
прогалину ліквідує, або ж, хоча б зменшить.
Немає коментарів:
Дописати коментар